Літературне життя періоду німецької окупації України (1941 – 1944): за легальними виданнями, зокрема часописом «Український засів» (із фондів Національного музею літератури України)
Олена Круківська,
старший науковий співробітник
«…українська культура у певних добах
історії може скорочуватися до розмірів писанки
й пісні, але при першій історичній можливості
розцвітає Софійськими банями, мазепинським
бароко, хоралами Бортнянського, майстерністю
Боровиковського чи Нарбута»
Є. Маланюк
За всіх часів бездержавності України інтелектуальний опір поневолювачам чинили представники національної культури. Неприйняття денаціоналізації за радянської влади спричинило відхід певної частини української інтелігенції за Збруч у 20-х рр. Не були винятком і роки Другої світової війни. Письменницькі та наукові установи в основному були евакуйовані до Уфи. Там продовжували творити більшість радянських українських письменників. Певна частина митців у складі різних редакцій працювали на фронтах. Але були й такі письменники, науковці, інші культурні діячі, які з різних причин опинилися на окупованих територіях України. Не секрет, що деякі з них сприйняли прихід німецько-фашистських військ як можливість визволення від більшовиків. Тому на перших порах вони з ентузіазмом взялися до розвою культурного життя. Організовували театральні осередки, налагоджували вихід легальних періодичних видань (прим.: «Через три тижні після вторгнення [на територію СРСР] на вузькій нараді верховод райху… [поставив питання про необхідність] «…відродити газети, наприклад, і для України, щоби мати можливість впливати на місцеве населення»).
Письменники, художники, композитори гуртувалися з метою організації виставок, літературних імпрез, урочистих академій, гастролей, концертів тощо.
За даними досліджень, чисельність легальних періодичних видань досягає 365 найменувань. Найбільшу кількість становили газети, вони – організатори суспільного життя, джерело інформації, потужний засіб формування світогляду. Невеликий відсоток преси складають журнали – літературні, літературно-мистецькі, літературно-наукові. Вони разом із літературними сторінками, які існували у переважній більшості часописів, певною мірою задовольняли культурний попит населення.
Засновували, редагували часописи та друкували свої твори письменники, вчені-літературознавстві, журналісти. Так, «Вінницькі вісті» очолював Михайло Зеров (літ. ім’я Михайло Орест). З 1942 року він почав листуватися із Святославом Гординським, який сприятиме періодичному оприлюдненню творів поета у літературно-мистецькому місячнику «Наші дні». Головним редактором цього ілюстрованого місячника літератури, мистецтва і культури, який виходив у Львові з кінця 1941 до половини 1944 рр., була Марія Струтинська, співредакторами – С. Гординський та М. Шлемкевич.
Разом із редакційною радою та київськими письменниками-спілчанами була розстріляна Олена Теліга – засновник «Літавр», тижневика літератури й мистецтва, додатка до газети «Українське слово» (1941, Київ).
У Василькові видавав місцеву газету «Васильківські вісті» та місячник «Школяр» Михайло Ситник.
«Ніжинські вісті» виходили під редакцією Івана Ярешка (справж. ім’я Іван Кошелівець).
Недовго очолював літературний відділ газети «Нова Україна» (Харків) Аркадій Любченко. Разом з А. Любченком у «Новій Україні» певний час працював Юрій Блохін-Бойко (1909, Миколаїв – 2002, Мюнхен) – літературознавець, славіст, майбутній громадсько-політичний діяч.
Редагував часопис «Ружинські вісті» Борис Олександрів (спр. прізвище Грибінський) – «… наймелодійніший з наших поетів…», як згодом про нього та його творчість відгукнеться Юрій Клен.
Петро Карпенко-Криниця (1917 р.н., Чернігівщина; спр. прізвище Петро Горбань) дебютував як поет ще у 30-х роках у періодиці. Перша збірка «Гримлять дороги» з’явилася у 1942-му, коли поет працював журналістом в «Українських вістях» протягом 1942-43-х років у Львові, у 1943-1944 роках він – співробітник «Краківських вістей». Найвідомішим в Україні був Улас Самчук – і як прозаїк, автор першого твору про голод 1932-33 рр. «Марія», і як публіцист, і як літературознавець, і як редактор «Волині». Друкувалися поезія, проза, уривки з драматичних творів українського письменства – як класиків, так і сучасних літераторів, а також тих, хто був закатований у таборах, розстріляний, морально гноблений, вилучений із контексту української культури.
Останні сторінки часописів містили інформацію з культурно-наукового життя України, театральні афіші, рецензії, відгуки на вистави, рекламу, об’яви тощо. Багато цікавого можна дізнатися саме з хронік. Зокрема редакція «Волині» (1942. – Ч. 28. – С. 3) інформує про те, що у Братиславі Леонід Мосендз закінчив роман «Останній пророк».
З 25 жовтня 1941 р. Харків був окупований. А вже через рік вийде перший номер літературного журналу «Український засів» (випуски № 1, № 2 1942 р., Харків; № 4 1943 р., Єлисаветград ) [тираж третього номера був спалений при тимчасовому відступі окупантів, зберігся в окремих примірниках. До видання були підготовлені 5 і 6 випуски, які так і не побачили світ). Часопис редагувався одним із найяскравіших інтелектуалів ХХ століття Віктором Петровим (В. Домонтович, Віктор Бер).
Відкриває номер часопису вступна стаття (німецькою та українською мовами) «д-ра Бернгарда Пайєра» під назвою «Думки німецького вояка з приводу заснування українського літературного місячника в 1942 році», в якій читаємо: «Цей журнал безпосередньо ставить собі за завдання згуртувати навколо себе старі й молоді творчі сили і виступити з творами, які забиратимуть слово в питаннях найживотрепетнішої сучасності й минулого чи то у вигляді власного поетичного твору, чи то як сповнений розуміння й вчування відгук мистецького споглядання. Журнал цей служитиме мирній відбудові культурного життя країни…». У четвертому, останньому, номері журналу в статті «Одверте слово» редактора за криптонімом Р. ставилися вже дещо інші завдання перед українським письменством. Йшлося про те, що «… у цій сучасній боротьбі духовна зброя ще не змогла себе виявити цілком достатньо», тому великі завдання стоять перед «вільними і творчими силами» українського народу. А перед українськими письменниками стоїть завдання «осягнути сенс і розум духовного відродження» Европи. «Він [письменник] повинен стати провісником в своєму народі цього нового європейського духа». Чим були викликані такі настанови? Йшов 1943 рік… Так зв. «переможний марш» припинив свою ходу, більше того, він повернув на зворотний шлях. Але німецька пропаганда не припиняла свою роботу.
У місячнику представлені розділи, які репрезентують поезію, прозу, критику та бібліографію, наукові статті та хроніку. Перший випуск містить, крім зазначених, розділ пам’яті загиблих.
Жовтневий випуск розпочинається добіркою поетичних текстів. Відкривають розділ поезії Василя Борового. Назва першого говорить про змістовне наповнення та ідейне спрямування – «Шлях до перемог (Посвята Німецькій Армії)», «Повернення хлопців», «На полі», «У дощ (ескіз)», «Пастух» і заключний вірш «Україні» (від поета-солдата). Зрозуміло, що зміст часопису був під наглядом окупантів-ідеологів, тому і друк цих панегіриків, про художньо-естетичну вартість яких годі говорити, був обумовлений.
Тут же вміщено і баладу «Волинь» (із циклу «Золоті озера») Герася Соколенка.
Мало хто знав, а тим більше сьогодні знає це ім’я. Здогадно він народився 1921 року на Волині, на Проскурівщині, часто бував у Шепетівці. У роки війни (1942) був заарештований гітлерівцями, сидів у шепетівській в’язниці. Допоміг йому вийти звідти У. Самчук. Листувався зі своїм опікуном і визволителем. Про Герася Соколенка Улас Самчук згадує у своїй книзі спогадів «На білому коні». Останній лист до Самчука, датований 23 серпня 1943 р., був надісланий із Шопеніца (Сілезія).
Леонід Полтава листувався з поетом у 1943 та 1944 роках. Герась Соколенко називав його «ровесником пера». Подальша доля поета невідома: чи загинув він у лавах УПА, чи в круговерті кінця війни…
Нещодавно фонди музею поповнила невелика збірка поезій «Герась Соколенко. Твори поета невідомої долі», надрукована в Нью-Йорку 1981 року стараннями Л. Полтави (худ. оформлення Ю. Кульчицького). Збірник склали поезії, надруковані в роки війни в газетах, журналах для молоді та дітей, із рукописних джерел.
Повернімося до балади «Волинь» (із циклу «Золота осінь»), надрукованої в «Українському засіві», 1942 р. ч. 1. У згадуваному збірнику Герася Соколенка є цей вірш із зазначенням місця й дати його публікації – «Дорога», 1942 (журнал для молоді, Львів). Яким чином потрапила балада до харківської редакції, невідомо. Де вперше надруковано було баладу – в Харкові, чи Львові? Невідомо. Але є щира і чиста поезія душі. Чи не нагадує тонкий ліризм уривок із поезії Соколенка молодого Тичину?
… В лісах, в степах безкраїх,
У селах чарівних,
Бадьорий спів лунає
Повстанців молодих.
Встають вони з туману
Як молодість моя,
За ними йду рум’яний
Такий тривожний я.
Іду, іду в загравах
По огнених путях, -
Закоханий у трави,
У грози і в життя…
Є ще одна «Баляда» Герася Соколенка. Цей вірш не ввійшов до згадуваного збірника.
…Дорогою залізною
Проходять поїзди
Я зву Тебе вітчизною
І матір’ю зову,
Мій голос пада птицею
На скошену траву.
І наче у тумані я
Вслухаюся у дзвін.
Богунія й Богданія
Відточують мечі,
І коні б’ють підковами
За бором уночі…
Олекса Веретенченко, молодий, талановитий поет, чий дебют відбувся з виходом першої поетичної збірки «Перший грім» 1941 року, надрукував у числі 1 (1942 р.) баладу «Чумацька», написану у народнопісенній манері:
На шляху Муравському чумак притомився,
На важницю похилився, за серце вхопився:
«Ой, не дурно ж пугав пугач край темного гаю,
Сталась мені пригодонька, тепер умираю,
Сталась мені пригодонька у краю чужому,
Не вернутися додому мені молодому.
Прощавайте, побратими, бувайте здорові,
Візьміть ярма мережані, занози тернові.
Візьміть воли круторогі, добре доглядайте,
А мене при дорозі навік поховайте…».
Зосталася на роздоллі калина похила.
Прахом-зіллям заростає чумацька могила.
Тільки вітер стиха дзвонить в степові ключі,
Тільки поїзд пронесеться, з Криму ідучи,
З Криму ідучи, колісьми б’ючи, –
І не спиться чумакові і вдень і вночі…
Це поет чи не єдиний в українській літературі, якого впізнати можна за неповторністю та приголомшливо-реалістичною образністю у розкритті негуманного сенсу війни як такої. Літературознавець Ю. Лавріненко назвав це «Тичининським мотивом спустошення і збідніння людського серця на тлі катастроф тотальної війни»…Радянська література у темі людини і війни «не знала такого повороту»:
… Сів на трупі, тяжко загадався,
І не міг згадать – пощо змагався?
І в очах, червоних від знемоги,
Не світила радість перемоги.
(із «Фронтових примар»)
У листопадовому номері «УЗ» читаємо «Вільний переспів з Байрона» – «Мазепа» Олекси Веретенченка:
… Й собі у вночішній імлі
Пославсь Мазепа на землі.
Він шию лагідно обняв
Свого покірного коня,
І, не зважаючи на втому,
Підкинув листя вороному,
Обтер йому лискучу спину,
Попругу і вуздечко скинув
І по-дитячому радів,
Що вороний охоче їв:
А то боявся, як би в лісі,
Він не відмовився пастися.
Адже оцей кудлатий кінь
Був невловимий, наче тінь,
Неначе блискавка, гарячий,
Проте покірливий, терплячий
І ніс вождя у далечінь –
Як справжній кінь, татарський кінь…
Привертають читацьку увагу три поезії Олександра Запорожця (довідники не подають відомостей про поета). На перший погляд, вони різні, але об’єднані єдиним почуттям і сприймаються як триптих. Про прощання з юнаками, які від’їжджають на працю до Німеччини, розповідається у вірші «Проводи»: «по давній звичці плачуть матері», «пливуть дівчата – лебеді стрункі», «лунає пісня: «краю мій, краю», «вплітались голоси грудні дівочі / В бадьорі парубоцькі голоси». Лише «прошите сріблом, в золоті червонім / схилилось небо синє над селом» свідчить про споконвічний трагізм поневоленої нації. У другому вірші «Нива» розкрито образ правічного степу – споконвічної землі українців-хліборобів. Вірш багатий на метафори, власне кажучи, весь вірш – це розгорнута метафора з постійними епітетами, які творять оригінальні неповторні образи. Увиразнює милозвучність вірша алітерація – широковживаний поетом стилістичний прийом: «В полі дзвони дрижать стоголосі, / В полі вітри на стеблі бринять, / Там повітря сріблястії коси / У блакитній імлі мерехтять»; «Вийде дівчина жати у поле / І сполохає радісний спів, / Ледве чутний мотив колисковий, / Колисковий мотив колосків»; «Щось тихесенько вітер говорить, / Колоски колиса на руках» тощо. Третій вірш називається «Роздума». Початок цього твору неначе закінчує зміст вище згадуваної поезії: «Вже відбриніли коси / На покосах, на нивах. / Скаче на вітрах осінь, / Осінь золотогрива», останні ж строфи перегукуються зі змістом «Проводів». На відміну від попередніх, ідейна спрямованість цього вірша – любов до рідної землі, тверда переконаність у перемозі над ворогом, підкреслена:
Край козачої крови
Ні на що не зміняю.
Край краси і любови,
Лебединого граю.
Прийдуть ще дні чекані –
Згаснуть в останнім бою
Синьої сталі грані,
Іскри славної зброї.
Ой, та й задзвонять дзвони,
Дзвони на всіх дзвіницях,
Ще я почую гомін,
Гомін на вечорницях.
Вечором незабутнім
Ще підійму я чарку
За Вкраїну майбутню
І за колишню бранку …
Молодий поет Дм. Ніценко (Нитченко, Дмитро Чуб) винесе на суд читачів вірші «Нові вогні» та «З полону».
Культурна хроніка першого числа «УЗ» інформує про те, що У. Самчук – «видатний український письменник» – у середині серпня на засіданні літературної секції «Просвіти» виступив із доповіддю про досягнення української літератури за останні 24 роки поза теренами СССР. Доповідач підкреслив, що література цього періоду скріпляла віковічні українські традиції культурного зв’язку з Заходом». І далі. У. Самчук «…зачитав уривки зі свого надрукованого, але ще не відомого харків’янам роману «Марія».
І в цьому ж числі розділ Проза відкриває уривок твору про великий голод на Україні.
Цікавим матеріалом (для дослідників творчості митця) є надруковане з чернетки, з авторськими ремарками та окремими уривками, датоване «2/IV 1923 р.», незакінчене оповідання Григорія Косинки «Фауст». За словами Ю. Бойка – молодого літературознавця, «це велична сувора симфонія на честь українського повстанця-селянина…». У розділі Пам’яті загиблих читаємо його розвідку про життя та творчість письменника, якого розстріляли у грудні 1934 року разом з іншими українськими митцями.
У Наукових студіях В. Петров надрукує статтю «Готи на Україні та культура полів поховань». Чи не на основі археологічних досліджень, про які згадує в своїх щоденниках Докія Гуменна? Немало сторінок відведено враженням від знайомства з В. Петровим, автором роману «Дівчинка з ведмедиком» (щоденники зберігаються у фондах музею і описані у моїй статті, надрукованій у збірнику НМЛУ 2011 року).
У числах 2, [3], 4 «Українського засіву» надрукував свій «роман-трактат» В. Домонтович-Петров «Без грунту». Вже на еміграції автор доопрацював свій твір. Окремою книгою вийшов він 1948 року в Регенсбурзі.
Наступний номер журналу відкриває розділ Поезії добіркою творів із збірки «Рівновага (1933 – 1934)» Євгена Плужника.
С. Гординський – львівський маляр, поет – подав до редакції вірш «До друзів», датований 1941 роком. У вірші «Ямби», написаному ще 1939-го, в унісон з історичними подіями звучать почуття і відчуття автора, душа якого пошматована облудним світом: «Вогонь і дим! Вогонь і дим! / І день, і ніч – земля грюкоче, / Багряні зорі й іскри рим / Печуть, осліплюючи очі». Очисним вогнем мислиться війна («Це ж, нарешті, / Кришиться миршаве, старе…»), і на цей очисний вогонь покладає автор надії: «…станеш з правдою бійця, / А не абстрактами, на гробі / Своїх жалів, своїх зневір, / Під звуки громів, а не лір».
Юрій Косач-поет представлений поезією «Провістя», в якій теж дихає передчуття, але передчуття невідомого: «Кому належатиме завтра? / Чи тим, що, зірвані раптово, / Вже стали на суворих вартах, / Чи тим, що мовкнуть молитовно?».
Інтелектуально наснажені п’ять поезій Юрія Шереха «Служба сонця» («відчуєш раптом: ні, не марно жив / І з купи днів, на попіл вщент ізтертих, / на згарищах, де квилить пізній сум. / … Встає високий стяг, штандарт романтики, – / І ти почварність часу переміг»); «В опері»; «Жорстокість»; «Іронічна поезія»; «Портрет матері». Поряд – сонет Леоніда Полтави «Достигли кавуни».
У розділі Критика й бібліографія цього числа вміщена цікава підбірка матеріалів. Надруковані критична стаття В. Державина з промовистою назвою «Майстер підлабузництва. Про драматургічну макулатуру Корнійчука»; розвідки-рецензії Мих. Оглоблина (Мих. Глобенко) «Вас. Кархут. Полум’яний вихор. Повість, 1941, Св. Ольшенко-Вільха. Червона Корчма. Оповідання, 1942»; Гр. Шевчука (Ю. Шерех) «Л. Мосендз. Засів. Повість. Прага. В-во, 1941, ст. 96»; за криптонімом В. П. – аналіз збірки Б. Кравціва «Під чужими зорями. Октави. Берлін, «Обрії», 1941, ст. 64». Піддана докладному аналізу наукова збірка Академії наук УРСР «Ольбія» за підписом А. Коцевалова.
У всіх випусках «Українського засіву» друкувалися перекладені поетичні та прозові твори сучасних німецьких авторів. Зокрема поезії Гергарда Шумана переклав та додав коментарі (про характер творчості поета, лауреата літпремій Німеччини 1935-1936 років) Юрій Шерех. Поряд – два оповідання Георга Бюзхінга: «Селянин Каролін Гуль» та «Мандрівка крізь бурю» у перекладі В. Бера (В. Петров). Перекладені поезії у ч. 2 підписані іменами О. Запорожця та М. Іванова. Останній – відомий перекладач, дослідник західноєвропейської літератури, представлений у числі ще й розвідкою про життя та творчість іспанського письменника Золотої Доби Франсіско де Кеведо та добіркою перекладених ним поезій цього «короля ліриків» (за визначенням Лопе де Веги).
У ч. 4 за 1943 р. «УЗ» в розділі Критика й бібліографія подано огляд «Новіших німецьких публікацій про Україну», зокрема зроблено докладний огляд наукових видань німецькою мовою українських учених-професорів Д. Дорошенка, Р. Смаль-Стоцького, Д. Антоновича, А. Яковлева. Ще одна рецензія привертає увагу. Це антологія українських оповідань німецькою мовою, яка вийшла друком у Берліні 1942 року.
Надруковано фрагмент драми Костя Буревія (1888-1934) «Павло Полуботок» (з передмовою без зазначення автора).
Розділ Наукові статті подав розвідки Ю. Бойка «Шевченко, визволений від большевицької фальсифікації» та Ю. Шевельова «Як творив Шевченко-поет». Зацікавленість викликає полемічний відгук (рецензія?) останнього «Шевченко – клясик?» на видану 1942 року в «Українському видавництві» (Львів-Краків) книгу Є.-Ю. Пеленського «Шевченко – клясик. 1855 – 1861». Віктор Петров представив на розгляд критичну статтю «О. Потебня – фолкльорист (спроба реконструкції системи методологічних поглядів Потебні)» тощо.
За прочитуваним криптонімом В. П. вміщено розлогу критичну статтю на видану книгу «Микола Зеров. Камена. Поезії. Українське видавництво. Львів, 1943. Ред. і вступна стаття Святослава Гординського. Обкладинка М. Бутовича. Стор. 120». Точний виклад думок, лаконічність – ось характерні риси рецензії, яка виходить далеко за рамки суто рецензії. Автор-аналітик подає нам блискучу лекцію про неокласиків та неокласицизм, полемізуючи, доповнюючи, погоджуючись з редактором та автором вступної статті. Закінчує свою статтю-рецензію В. П. словами: «Так, справді, кулішівська ідея, що українська література, скинувши з себе ярмо провінціялізму, повинна стати европейською літературою, вийти на простори світової літератури, була й ідеєю М. Зерова, яку він підносив з ентузіястичним запалом і ненастанним трудолюбством».
… Побіжний огляд періодики, найбільш тиражованої та змістовно наповненої, свідчить про білі сторінки історії українського письменства періоду окупації. Тому вагомість та унікальність літературно-мистецьких часописів, які зберігаються у фондах музею, зокрема три номери «Українського засіву», важко переоцінити.
Література
1. «Український засів». – 1942 – № 1. – 79 с.
2. «Український засів». – 1942 – № 2. – 94 с.
3. «Український засів». – 1943 – № 4. – 169 с.
4. «Український засів». – 1993 – № 3 (7). – С. 53 – 60.
5. Гайдабура В. Театр, захований в архівах. – К. : Мистецтво, 1998. – 224 с.
6. Жулинський М. Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні / М. Жулинський // Сучасність. – 1997 – № 1. – С. 65 – 69.
7. Маланюк Є. Шлях до Шевченка // Пробоєм. – 1942. – № 3. – С. 156.
8. Курилишин К. Українська легальна преса періоду німецької окупації (1939 – 1944) : історико-бібліографічне дослідження / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, Відділ україніки / К. Курилишин. - У 2 томах : Т. 1. – Львів, 2007. – 640 с. ; іл.
9. Курилишин К. Українська легальна преса періоду німецької окупації (1939 – 1944) : історико-бібліографічне дослідження / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, Відділ україніки / К. Курилишин. - У 2 томах: У 2 томах : Т. 2. – Львів, 2007. – 592 с. ; іл.
10. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко. – К. : Либідь, 1999. – 284.
11. Павлюк І., Мартинюк М. Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917 – 1939, 1941 – 1944 рр. / І. Павлюк, Мартинюк М. – Луцьк : Твердиня, 2005. – 428 с.
Слабошпицький М. 25 поетів української діаспори / М. Слабошпицький. – К. : Ярославів Вал, 2006. – С. 323 – 338, 555 – 581, 656 – 726.
12. Тарнавський Ю. Літературний Львів. 1939 – 1944 / Ю. Тарнавський. – Львів : Просвіта, 1995. – С. 77 – 134.
13. Шаповал Ю. Історизм часопису «Волинь» (1941 – 1944; 1991 – 2009 рр.) / Ю. Шаповал. – Львів, 2010. – 208 с.
14. ЕСУ. Т. 3. – К., 2004. – С. 324.
15. Дей О. Словник українських псевдонімів (XVI – XX ст.) / О. І. Дей. – К. : Наукова думка, 1969. – 559 с.
16. Еппель В. Нові матеріали до словника українських псевдонімів / В. Еппель. – К., 1999. – 116 с. – Покажчик антонімів. – С. 94 – 116.
17. Черняков Б. Окупаційна преса Райхскомісаріату Україна // 36 праць Науково-дослідного центру періодики / ЛНБ ім. В. Стефаника. – Л., 2003. – С. 152.