Травень 20, 2021

Поема П.Морачевського «Чумаки, або Україна з 1768 року» з фондів НМЛ України

Давні спори йшли в нас жаркі // За наши границі».

Унікальна рукописна книга «Чумаки, або Украина з 1768 року. Поема в шесты писнях, списана свидком тих часив столитним чумаком Иваном Чупрыною, на ночлигах чумацьких в 1848 року» надійшла до музею 1984 року. Вперше цей твір був надрукований у Чернігові 1864 р. Видання було неповним. Повним текстом вона єдиний раз вийшла друком 1930 року завдяки зусиллям репресованого згодом Б.Шевеліва. Він скористався рукописом, що зберігався у Чернігівському державному історичному музеї у збірці В.В.Тарновського. Понівеченість тексту поеми 1864 року вражаюча. Не вплинув на цензурні скорочення навіть той факт, що вона повністю базувався на уже дозволених цензурним комітетом виданнях Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, Г.Кониського та А.Скальковського.

DSCF3004_новый размер

Автором «співаної» поеми є «Хвилимон Галузенко». Це псевдонім Пилипа Морачевського, утворений від дідового прізвища Максима Семенова Галузевського, учасника козацьких воєн. Тож не дивно, що онук прототипом свого головного персонажа поеми столітнього чумака Івана Чуприни робить Максима Галузевського.

П.Морачевський (1806-1879) – вихованець Харківського університету, викладач російської словесності у закладах південної Росії, автор поеми «До чумака, або война ягло-хранцузо-турецька у 1853 и 54 роках» та перекладач чотирьох «Євангелій» (1906) українською мовою, які були вперше надруковані в царській Росії.

DSCF3002_новый размер

 У VІ, забороненій, частині поеми «Чумаки, або Україна з 1768 року» П.Морачевський подає трагічні події ліквідації Запорозької Січі. Щоб зрозуміти цензурну заборону її друку у виданні 1864 року, необхідний невеличкий екскурс в історію Запорозької Січі, яка була протягом багатьох років об’єктом найбільш кривавого протистояння між козацькою державою та Московією. Її знищення відбувалося у кілька етапів.

 DSCF3001_новый размер

Вперше Січ була абсолютно знищена весною 1709 року за підтримку повстання І.Мазепи, в результаті чого вимушено передислакувалася на татарську територію. Згодом 33 роки домагалася повернення на рідну землю, що відбулося лише тоді, коли у Росії виникла пекуча необхідність в охороні кордону на півдні з боку татар та турків. Але вирішувалася ця козацька «повинність» впродовж трьох років у досить завуальованому вигляді з обіцянками «безопасности и счастия», «милости», і «повторительно ласки» й «высокой протэкции». Лише граф фон-Вейсбах домігся повернення козаків на рідну землю. Він від 4.04.1734 року запевнив, що земля, «где вы ныне селитесь и по своему обыкновению кош свой строите, то все сие места ваши собственные, которыми вы через несколько сот лет безприкословно … владеете, и что в оные места, яко вам прямо принадлежащие, ни Россия, ни Порта, ни хан Крымский никто вступить не может … понеже оные вам принадлежат … стройте же кош на собственных землях… и… себя до последней капли крови своей в своих тех древних и праведно принадлежащих землях защищать и оборонять станете». Таким чином була утворена так звана «вкраїнська лінія» від північного Донця аж до Самари з редутами та фортецями, «облаштування яких важким тягарем лягло на вкраїнську людність». Але не довго існувала Нова Січ. Була вона ліквідована через 41 рік (1775) Катериною ІІ після Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774), у результаті якого Росія отримала вихід до Чорного моря. Необхідність в існуванні Запорозької (Нової) Січі відпала. Через що придворний історіограф Герард Міллер у статтях «Міркування про запорожців», «Коротка виписка про малоросійський народ і запорожців» «науково» довів, що Січ як «несамовите управління», «політична потвора», «злодійкуватий умисел» взагалі не може володіти своїми землями, оскільки «…не має права на існування», чим самим юридично обгрунтував акт її ліквідації. Військова каральна операція, очолювана генералом П.Текелієм, сербом за походженням, за московськими мірками, була проведена блискуче.

Запланована на одне з найбільших релігійних свят – Трійцю, що уможливило захоплення Січі «без кровопролития». А «истребить Кош козаков, как гнездо их своевольств и, усмиря, учредить над ними начальство» допоміг арешт державних зрадників – кошового П.Калнишевського та вищої січової старшини, злочин яких насправді, як з’ясувалося, полягав у тому, що: «заводя собственное хлебопашество, расторгли они тем самое основание зависимости от престола нашего и помышляли конечно составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственним своим неистовым управлением», власне, у державотворчому мисленні та діях. Були вони засуджені без суду і слідства та права на переписку: 80-річний П.Калнишевський на 25 років у Соловецькому монастирі, військовий суддя І.Головатий у Тобольському, а військовий писар І.Глоба у Туруханському монастирях довічно. Не зайвим буде зазначити, що маніфестом Катерина ІІ підтвердила не лише акт лівідації Січі, а й «истребление на будущее время и самого названия Запорожских козаков». Дослідники про цей кривавий акт дізналися через століття.

 Наскільки момент «ліквідації» був трагічним, можна відчути з народних нісень. Зокрема – «Ой летить куля з ворожого поля», «Ой ще ж не світ, та ще й не світає, А вже москаль запорозький степ Та кругом облягає» та інші. Вони передають відчуття безпомічності, розгубленості козаків, адже вони й гадки не мали, що після шести років спільних з російським військом бойових дій стануть об’єктом завоювання.

 Що ж до П.Морачевського, то навряд чи можна запідозрити його у неофіційному трактуванні історичних подій. Зміст VІ частини – це по суті «художня реконструкція історичних подій за «Историей Новой Сечи или последнего коша Запорожскаго» А.Скальковського (1841). (До речі, конфіскований (1775) архів коша (уряду) після довгих поневірянь та втрат документів потрапив 11.11.1839 р. до історика-монархіста А.Скальковського, який після 60 років роботи над ним видав «Историю Новой Сечи или последнего коша Запорожского» в 3-х томах (1841, 1846, 1885), «сфальсифікувавши архівні матеріали»).

Письменник абсолютно ідентично відтворює історію завоювання Криму та акт знищення коша. Але навіть дотримуючись точки зору імперської історіографії, він не зміг знівелювати кричущу несправедливість цього підступного акту царського уряду. Чи не тому ця частина поеми П.Морачевського потрапила під заборону.

 Отож, щодо тексту VІ розділу поеми П.Морачевського, кошовий Січі Калнишевський зі своїми козаками був однією з основних сил у війні з кримськими татарами, особливо після їх останнього варварського набігу на українські села, коли було взято в полон понад 200 дівчат для султанського гарему. Московський уряд, скориставшись бідою українського народу, наказував: «Кошевому // И славному війську // Запоризькому…» разом йти «руйнувати // Татарськи аули». П’ятилітня війна «з Турком», розпочата 1769 року, була переможною завдяки козацькому героїзму. Після Кучук-Кайнарджійського миру Катерина ІІ обсипала «…Грамотами Кошевого // Й військо // Та дякувала за вирность, // За щиру прислугу», але не довго пам’яталися заслуги. Зовсім скоро московський уряд продемонстрував свою істинну суть. «Давни спори йшли в нас жарки // За наши граници». І «рубежные поланки» (землі), що козаки «з дідів і прадідів» вважали своїми, «Сталы одну за другою // Вид нас виддиляты // І з Нагойськыми степами // Новорусью зваты». Козаки затято відстоювали свої права на південні землі. «Калнишевський спорив довго. // Доказував права// Вид нас Грамот захотилы // И пишла росправа!». Але ні грамоти, ні універсали не врятували Січ. Найвищого емоційного напруження П.Морачевский досягнув в епізоді, що демострує готовність козаків ціною власного життя захищати Січ:

 Зійшлась рада. Сам Кошевий // Зачав говорити: //

 «Що, панове-отамани, // Будемо робити? //

 Москаль кличе нас у гості – // Пійдем, чи не пійдем?

 Чи віддамо Січ без Бою, // Чи битися вийдем?» //

 Одні кажуть: Москалеві // Шкода Січ віддати…

 Не віддамо! Нехай візьме, // Коли зможе взяти! …

 Аж ось з хрестом іде з церкви //Архимандрит в шаті.

 «Діти! – каже – чию кров ви //Хочете пролити? …

 Християне на християн // І на братів браття! //

 Бійтесь Бога! Страшні його // Кари і прокляття! //

 Не беріть гріха на душу…

 І запорозькі козаки, як правовірні християни, не взяли гріха на душу не пролили братню кров відповідно шостої Божої заповіді «Не убий» – віддали абсолютно без спротиву Січ, свою домівку єдиновірним братам, які заволоділи чужою власністю наперекір іншій Божій заповіді: «Не жадай … дому ближнього твого, ні слуги його, ні служниці його, ні поля його, ні вола його, ні осла його, ні всякої скотини, ні всього того, що є в ближнього твого» – з цинізмом хижака.

 З ліквідацією Запорозького війська уряд Росії втратив дармову військову силу. Але ненадовго. Через 12 років у царського уряду виникають нові територіальні претензії, і вони, згадавши за українське козацтво, утворили нове козацьке Чорноморське військо. І козацтво, забувши донедавні образи, знову служило вірою й правдою чижим інтересам, чужій державі. І знову лилася «кров добра, не чорна // не за Україну // А за її ката». Шевченкове одкровення «Довелось запить // З московської чаші московську отруту» «отрезвляло» українську людність, формуючи з неї націю.

Дослідження поеми П.Морачевського переконує, що етичні та моральні, як, врешті, і політичні засади Російської імперії, перейшли у спадок нинішньої Росії, яка плекає нові імперські плани. Те, що сучасна Росія називає споконвічні українські землі Новоросією, служить доказом її безпринципності й аморальності.

 Завідуюча сектором експозиційного відділу
Галина Юсин