Вересень 9, 2021

Портрет Алли Горської роботи Бориса Плаксія

У Національному музеї літератури України є чимало робіт визначних майстрів українського живопису: М.Самокиша, І.Їжакевича, Ф.Красицького, І.Бурачека, В.Касіяна, О.Шовкуненка, Марії Приймаченко й Марфи Тимченко, М.Глущенка, В.Зарецького, Алли Горської, О.Заливахи, В.Гуменюка, В.Безніска, В.Франчука, Олени Яблонської й Ганни Зубченко-Пришедько та багатьох інших.

Ж-93

Серед них і кілька різножанрових робіт Бориса Івановича Плаксія (1937 – 2012) – відомого художника нонконформіста, лауреата Національної премії імені Т.Шевченка. Він був творцем неординарним і багатогранним – живописцем, монументалістом, скульптором, портретистом, ілюстратором, графіком, врешті, філософом. Для робіт Б.Плаксія притаманне особливе, глибинне й дуже оригінальне занурення в саму серцевину зображуваного, як  писав Б.-І.Антонич, “у дно, у суть, у корінь речі, в лоно”. Властиво, художник сам жив якось дуже по-філософськи. Тому й мав дуже непросту долю. Адже належав до когорти шістдесятників та брав активну участь у моральному й культурному спротиві тоталітарному радянському режимові. Так, 1968 року він підписав відомий лист протесту проти арештів української інтелігенції, і, попри відчутний тиск влади, як і Алла Горська, не відмовився від нього.

Свідомо обравши замість нав’язливого соціалістичного реалізму естетику «аналітичного мистецтва» Павла Філонова, «кольорового символізму» Василя Кандінського, художників-«бойчукістів» та «муралізм» легендарних мексиканців Рівери, Ороско, Сікейроса, Б.Плаксій зумів виробити власний виразно націоцентричний творчий стиль. Не даремно часто працював з Аллою Горською й Віктором Зарецьким та був у дружніх стосунках із ними.

Тому портрет Алли Горської, безперечно, не випадковий серед робіт художника. Адже крім того, що Горська постала, так би мовити, “душею шістдесятництва”, для Б.Плаксія вона була ще й близькою товаришкою, дуже потужною, естетично спорідненою мисткинею, у співавторстві з якою було реалізовано чимало талановитих задумів у галузі національного монументального та образотворчого живопису. Немає сумніву, що Плаксій Аллу Горську добре знав і глибоко шанував. А, крім того володів здатністю бачити неординарно, мислити масштабно й метафорично, врешті, так би мовити, через творчість “прочитувати” долю. Як згадують сучасники, в кожному випадку написання портрета він радше втілював певну думку, яка асоціювалася з людиною, чи писав власну її візію, мало турбуючись про суто зовнішню схожість та реалістичну достеменність. Тому у портреті Алли Горської роботи Б.Плаксія можна шукати й знайти особливості й самого образу художниці та тих естетичних пріоритетів, на які опиралися митці-шістдесятники. Ось що згадує про обставини його створення сам Б.Плаксій: “…одного разу я поросив Аллу, щоб вона попозувала – невеличкий задум у мене був. Вона охоче погодилася – може, просто буде цікаво. В мене був тоді експериментальний період… Я не пам’ятаю, як вона сприйняла той портрет. Але саме тоді, коли я писав, я відчув трагічність її натури. І чому – не знаю. Може, тому, що сиділа мовчки і заглибилась у себе. Форми у тому портреті геть далекі від реальності, я намагався вловити щось внутрішнє”.

Цей портрет Алли Горської був створений Б.Плаксієм 1967 року, коли  художниці виповнювалося 38 літ, а до її трагічної загибелі у Василькові залишалося лише два роки. З першого ж погляду робота справляє враження дуже сильного мистецького твору, що привертає увагу яскравою колористикою, потужною енергетикою й метафорикою А на загал – глибоким трагізмом, що мимохіть спонукає до спроб осмислення образу непокірної мисткині.

У Плаксія Алла Горська зображена поясно просто по центру видовженого полотна (85х65) в анфас (так зазвичай розміщують зображення на іконах, досвід написання яких художник уже мав) із використанням мінімальної кількості кольорів: насиченого синього з відтінками (тулуб) та світлої вохри (обличчя, волосся й руки) з вкрапленням приглушено рожевого для передачі фактури дуже характерних, чітко окреслених губ. Видовжене обличчя портретованої з виразно випуклими й міцно стуленими вустами та гострим трагічним поглядом, сказати б, “жінки без віку”, римується і за кольором, і за драматичною експресією з її переплетеними руками, з яких ніби виростає сама постать художниці. Що ж, особливе акцентування рук є певною прикметою естетичного осмислення долі непересічних людей. Скажімо, на портретах І.Світличного роботи Алли Горської або зображеннях Т.Шевченка в її інтерпретації.

У певному сенсі, попри весь трагізм, Алла Грорська на портреті асоціюється зі стоїчністю й непокорою. І не дивно. Саме про неї Б.Горинь писав, що “таким людям суджено смертю смерть перемагати”. Насправді ця, сказати б, “костистість”, виразна худоба, вуглуватість і позавіковість жінки мало чим нагадує справжню Аллу Горську. Адже про її вроду С.Білокінь захоплено писав: “Висока, могутня блондинка. Усміхнені щирі очі з-під снопа розкішного золотого волосся”, наділена “надзвичайною фізичною красою”. Це підтверджує й враження Р.Корогодського: “В єдвабній чи крепдешиновій ніжно-жовтого кольору довгій сукні Алла неначе зійшла з полотен Сандро Ботічеллі – одна з грацій чи то Венера з піни хвиль… Я онімів – рухалась сама жіночність”. На портреті ж Плаксія бачимо зовсім інший жіночий образ, який не має нічого спільного з наведеними характеристиками, а є, радше, художнім утіленням сили й непідвладності.

Властиво і колористика, й іконописна постава та емоційна трагедійність, свідчать про певне передбачення долі мисткині. Можна припустити, що Б.Плаксій якось недовідомо не тільки для інших, а й для себе побачив у постаті Алли Горської її майбутню трагічну загибель.

 Павлина Дунай,
провідний науковий співробітник
Національного музею літератури України,
кандидат філологічних наук