Квітень 6, 2021

Рукописи Віктора Петрова (В.Домонтовича)

Так щасливо склалося, що до нашого музею потрапили доволі рідкісні експонати, пов’язані з творчістю чи не найзагадковішого українського письменника й ученого ХХ ст. Віктора Платоновича Петрова (1894 – 1969). Властиво, це чотири його невеличкі рукописи й унікальні книги періоду МУРу (1945 – 1949 рр.) – першовидання повістей «Без грунту» й «Доктор Серафікус» та «мурівська» преса. Ця невеличка колекція була передана музею Юлією Загоруйко – автором першої дисертації про В.Домонтовича ( один із псевдонімів Петрова), яка мала можливість на самому початку 1990-х працювати у найвідоміших закордонних наукових інституціях та зустрічатися з дуже неординарними особистостями. Як свідчить легенда, додана до фондових документів, Юлія Загоруйко, готуючи дисертацію «Художня проза В.Петрова (В.Домонтовича)», збирала, зокрема в США, серед колишніх «мурівців» спогади про письменника. Саме там нею були знайдені й названі унікальні матеріали. Наскільки власниця колекції може згадати, найвірогідніше рукописи й книги вона отримала від відомого серед еміграції вченого – першого президента Американської асоціації українознавства, дійсного члена УВАН, викладача кількох американських університетів Івана Фізера.

Тепер про найціннішу частину цієї невеличкої колекції – рукописи В.Петрова. Один із них – це примітка самого автора до оповідання «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці». Як зазначає сам автор у цьому рукописі, (то ж цю невеличку записку атрибутував сам В.Петров), текст цього оповідання був написаний 1925 -1926 року. «Воно було призначене для вміщення в збірнику прози неокласиків, проектованому Павлом Филиповичем. У збірникові мали взяти участь неокласики і, поза їх колом, також А.Ніковський. Однак видання збірника залишилося нездійсненим» Радше за все, примітка, про яку йдеться, була написана десь у 1945-1949 роках при підготовці його автором до публікації в одному з еміграційних часописів. Так що з атрибутацією в цьому випадку не було жодних проблем. Рукопис написаний доволі чітким почерком хімічним олівцем на звороті пожовклої перепустки на якийсь аеродром, надрукованої німецькою мовою.

Р-3192_нов

Перед тим, як розглянути наступний рукопис, видається цікавим навести свідчення Ю.Шевельова, який часто спостерігав, сказати б, за прикметами творчої манери В.Петрова. «Сама метода його праці була дуже характеристична, – свідчить Шевельов. – Він писав свої праці на маленьких акуратно нарізаних квадратиках паперу. На кожному з них вміщалося дві-три фрази. Це були формули окремих думок. (Так він писав свої наукові праці і так само белетристичні). Над однією карткою він міг просидіти цілий день, думаючи над добором слів, над їх порядком». Симптоматично, що саме такий формат мають усі чотири рукописи В. Петрова, що потрапили до музею.

Серед них і написаний теж на піваркуші пожовклого паперу розбірливим почерком чорним олівцем текст: «Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом, заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елегантне». З цього опису впізнаємо психологічний портрет Миколи Зерова, поданий В.Петровим у спогадах «Болотяна Лукроза». Нині цю характеристику М.Зерова можна знайти в будь-якій книзі, де надруковані названі спогади.

Р-3193_нов

Що ж до визначення приналежності до певного твору третього рукопису В.Петрова, то серед іншого, в переданій колекції були, як уже зазначалося, еміграційні газети й вирізки з них. Так у двох фрагментах «Української трибуни», де надруковані кілька частин оповідання В.Домонтовича «Приборканий Гайдамака», раптом «випірнув» розшукуваний уривок рукопису. Тут мовиться про історичну постать Пилипа Орлика, який, за В.Домонтовичем, досить неоднозначно впливав на легендарного героя гайдамацьких повстань в Україні ХУІІІ ст., а згодом польського колаборанта Саву Чалого. Це той персонаж, що дуже добре знаний як з історії України, так і з її народних пісень. Написаний цього разу доволі великими літерами синім чорнилом знову ж таки на квадратному аркуші паперу, правда, цього разу об’ємнішому, цей текст подано так: «Вістки, що приходять з Поділля, тішать старого гетьмана. Нарешті в віковий нелад вноситься лад. Число, міра, геометричний стрій опановують хаос рустикальної стихії.

Р-3194_нов

Ні, він, Орлик, не помилився в Саві. Залізною рукою, як полковник коронної служби, Сава Чалий приборкав цих дрібних  численних гайдамацьких ватажків, притиснув цю комашню, що, здіймаючи малі повстання, які ніколи ні до чого не призводили, лише раз-у-раз нищили й рвали тонке плетиво його, Орликових, широких планів. Досі, ведучи переговори в державних справах, він ніколи не міг передбачити, чи не встругнуть зненацька цілком по дитячому ці химерні отамани. Але Сава Чалий стиснув горло всім цим селянським ватажкам». Далі текст має продовження, однак автор його перекреслив. Менше з тим, наведемо його: «Гайдамацтво, як конструктивний чин, входило в державну систему Речі Посполитої. Змінювало напрям руху. Треба лише зробити ще кілька дальших кроків, змінити ставлення до ватажків, перестати тиснути на них, припинити винищувати їх, походить». Останнє слово густо закреслене синім чорнилом. Однак за допомогою лупи прочитується. Зрозуміло, що названий уривок незакінчений. Тепер давайте поглянемо, що увійшло до вирізки з «Української трибуни». До неї з незначними правками потрапила тільки не перекреслена частина рукопису. Решта (себто, закреслений фрагмент) лише виявляє хід думок автора й залишається вдячним джерелом для текстологів. Сучасні видання В.Домонтовича теж включають тільки першу частину рукопису.

Ну і, врешті, четвертий рукопис атрибутувати не вдалося. Це коротенький текст розміщений знову на невеликому квадратному аркуші вже добре пожовклого колись, певно, білого паперу дрібнесенькими літерами олівцем, що їх можна прочитати тільки за допомогою лупи. Його доречно поділити на дві частини. У першій із них мовиться про якийсь курс викладання згідно з планом, що додається окремо. Ця частина перекреслена конфігурацією ліній, що чимось нагадують диспропорційну літеру «М». Оскільки цей запис зроблено самим В.Петровим, то, ймовірно, в ньому йдеться про якусь пропозицію невідомому ученому читати курс лекцій з певної дисципліни в знову ж таки незнаному нами еміграційному виші.

Р-3195_нов

Друга частина цієї записки істотно цікавіша. Це, поза сумнівом, невеличкий уривок художнього тексту з доступними й недоступними для прочитання окремими словами з численними перекресленнями. Отож цитуємо те, що можна розшифрувати: «Клав поклони, вичитував з молитовника молитви. На серці були радість і спокій. В гетьмановій опочивальні була тиша. Перед іконою богородиці [горіли] Там (перекреслено), тепліли лампадки. Кружляло в голові. Слова молитви переплітались з думками. На серці були радість і спокій. Гетьман [далі два слова незрозумілі]. Останнє речення, безперечно, незакінчене.

На жаль, не вдалося знайти в творах В.Домонтовича такого чи, бодай, схожого уривка. Радше аналізований рукопис є якоюсь не використаною ним чернеткою чи абрисом майбутнього фрагменту задуманого тексту. Можна гадати, виходячи зі стилістики та згадки про літературного героя – гетьмана, цей запис міг би бути невеличким інваріантом частини оповідання «Приборканий гайдамака». Однак це тільки здогад.

Насамкінець ймовірно зробити ще один гіпотетичний висновок. Судячи з того, що названі рукописи знаходилися в книгах В.Домонтовича «Доктор Серафікус» і «Без грунту» (а написане від руки – річ інтимна), можна припустити, що цих два видання разом із виявленими рукописними фрагментами належали до бібліотеки самого В.Петрова. Зрозуміло, в умовах еміграції переміщених осіб зібрання книг у самого письменника мало бути дуже невеликим. Однак викладені попередньо аргументи все ж дають право й на таку гіпотезу.

Павлина  Дунай,
провідний науковий співробітник
Національного музею літератури України,
кандидат філологічних наук