Лютий 12, 2021

Самвидав праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

До Міжнародного дня рідної мови

1111

Самвидав – позацензурне нелегальне видання та поширення творів в СРСР у 1960-80-х роках, здійснюване різними способами. Самвидав є загальнолюдським явищем альтернативної культури як форми опозиційного мислення. В тоталітарних країнах такий вид діяльності перебуває поза законом. Найвагомішою працею українського самвидаву є «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) Івана Дзюби.

В залі літератури шістдесятих років ХХ ст. експонується самвидав –фотовідбиток трактату. На ньому дарчий напис: «Шановний Іване Михайловичу! Ваша робота «Інтернаціоналізм чи русифікація?» надихала нас на боротьбу за свободу України. А розповсюджували ми цей історичний документ фотоапаратом і фотозбільшувачем. Передаю Вам один з примірників фото рукопису, який пройшов через кількасот рук молодих українців. З великою повагою Павло Стокотельний, Євген Бабіненко. 3 серпня 1994 р. Є. Бабіненко». Цей матеріал є цінним свідченням виготовлення самвидаву в тоталітарній державі як прояв боротьби за національну гідність.

Трактат був написаний в час хрущовської «відлиги» після викриття культу особи Сталіна ХХ з’їздом КПРС 1956 року, коли розпочалися процеси лібералізації. Але продовження русифікації України викликало найбільший протест українських  шістдесятників-дисидентів.

Імпульсом до написання праці стали арешти українських митців І. Світличного, О. Заливахи та інших, про які І. Дзюба вирішив повідомити громадськість, використавши трибуну під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» 4 вересня 1965 року. Його виступ, підтриманий В. Стусом та В. Чорноволом перетворив урочисте дійство на перший в СРСР політичний  протест інтелігенції проти арештів. Ця подія стала початком політичного руху опору. Іван Дзюба повернувся додому після прем’єри і вирішив написати працю, присвячену українському питанню.

Оперуючи фактами документів з’їздів і пленумів ЦК КПРС, статистичних даних дослідник сміливо розкрив сутність деформацій у національному питанні, які відбулися в 1932 році під керівництвом Сталіна і продовжували діяти, підсилені новими постановами. Вчений бачив за звичним нехтуванням української мови довготривалий історичний злочин, глибоку травму національного організму.

8 грудня 1965 року Іван Дзюба надіслав текст до ЦК КПУ разом з листом-протестом проти арештів української інтелігенції. Він не вважав працю антирадянською і діяв легально. Згодом окремий примірник передрукувала літературознавець-дисидентка Михайлина Коцюбинська і текст швидко тиражувався.

Трактат одразу став одним із найпоширеніших творів в українському самвидаві, а на початку 70-х вже був програмовим документом національно-визвольного руху. Окремі примірники фотографували, деякі тиражували машинописом. У січні 1967 року студенти-філологи В. Голобородько і О. Тесленко були виключені з Дніпропетровського університету за спроби організувати колективне читання памфлету у своїй групі.

Згодом твір потрапив на Захід і був опублікований у мюнхенському часописі «Сучасність» за 1968 рік. Без відома і згоди автора праця виходила за кордоном окремими виданнями англійською – Нью-Йорк 1968, 1972, українською – Мюнхен 1968, російською – Лондон, 1968, Амстердам 1972, французькою – Париж 1972, 1980, італійською – Рим 1971, китайською мовою – Пекін 1972. В Україні «Інтернаціоналізм» побачив світ у журналі «Вітчизна» в 1990 році, а окремою книжкою був надрукований у видавництві «Києво-Могилянська академія» 1998 року.

18 квітня 1972 року Івана Дзюбу заарештували, зорганізувавши перед тим виключення з СПУ. Загалом у застінках КДБ вчений провів 18 місяців. Його засудили до 5 років позбавлення волі. 8 жовтня 1973 року виснажений і хворий Іван Дзюба написав заяву з визнанням «провини» і проханням  помилувати.

Тоді ж розгорнулася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вузах, видавництвах, творчих спілках. У лютому 1972 року Політбюро ЦК Компартії УРСР прийняло постанову по книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якій засуджували працю.

Як писав Євген Сверстюк, «колосальний резонанс «Інтернаціоналізму чи русифікації?» поставив автора в ситуацію політичного лідера, чого він сам, звичайно, не прагнув». В роки незалежності Іван Дзюба був головним редактором журналу «Сучасність», міністром культури України (1992-1994), академіком-секретарем Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України (1996-2004), головою Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка (1999-2005). З 2011 року став членом Ініціативної групи «Перше грудня».

Завідуюча сектором НМЛУ
Наталя Кучер