Листопад 5, 2021

«Чигиринській Кобзарь и Гайдамакы», 1844 р.

В експозиції музею, поряд з іншими виданнями Т. Шевченка, представлено унікальну книжку «Чигиринській Кобзарь и Гайдамакы», видану в Санкт-Петербурзі 1844 року. Ця збірка разом з іншими творами мала значний вплив на тогочасну українську інтелігенцію, яка саме формувала ідею української нації та виконувала роль «будителів» національної свідомості народу. До збірки Т.Г. Шевченко повернувся після заслання, редагуючи власні тексти з метою підготовки видання творів у новій редакції під назвою «Поезія Т. Шевченка. Том 1».

IMG_3973

8 лютого 1843 р. Т. Г. Шевченко підписав зобов’язання щодо продажу двох своїх видань («Кобзаря» 1840 р. і «Гайдамаків» 1841 р.) «в вечное и потомственное владение» петербурзькому книгареві Івану Тимофійовичу Лисенкову, згідно з яким ні він сам, ні навіть ніхто з його спадкоємців не мав права їх друкувати. За яку суму були продані авторські права – у зобов’язанні не зазначено, але якщо б Шевченко без відома Лисенкова надрукував ці твори, то мав би заплатити йому одну тисячу п’ятсот рублів сріблом.

Що ж продав Шевченко книгареві Лисенкову? Це були не лише права на опубліковані раніше твори Шевченка, а й 800 примірників видання «Гайдамаки» 1841 р, не розпродані після їхнього виходу в світ. Звичайно, петербурзький книгар, крамниця якого була своєрідним літературним клубом, був свідком популярності молодого українського поета й художника, чий «Кобзар» схвилював уми не лише прогресивної інтелігенції Російської імперії, а й представників творчих еліт інших словянських народів. Лисенков вирішив перевидати «Кобзар» 1840 р., а тому вже 15 лютого 1843 р. звернувся до Цензурного комітету і особисто до цензора П.О. Корсакова, який давав раніше дозвіл  на видання першого «Кобзаря». На руках у Лисенкова була записка Шевченка до цензора, який хоч і скоротив свого часу перше видання «Кобзаря» на одну сторінку (дуже важливого тексту історичного значення!), проте опублікував прихильну рецензію в одеському журналі «Маяк» (1840 р.), де висловив своє захоплення поезією «художника в полном смысле этого слова». «Эти стихи, – писав цензор, – принесли бы честь любому имени во всякой литературе». Лаконічна записка Шевченка до Корсакова – це лише прохання автора дозволити друге видання: «Петр Александрович! Потрудитесь подписать на «Кобзаре» позволение для второго издания. Преданный Вам Т. Шевченко». Цензор дав дозвіл на друге видання «Кобзаря» (на звороті титульної сторінки дата цензурного дозволу – «27 лютого 1843 р.).

Звичайно ж,  Петрові Олександровичу добре перепало б за той дозвіл і за рецензію, якби він дожив до арешту Шевченка у справі Кирило- Мефодіївського братства. Тоді обов’язково б  постало питання – а хто ж дозволив друкувати (та ще й рецензувати!) першу книжку поета-бунтаря, що  дав нищівні характеристики вінценосним особам – самому царю і його дружині («мов опеньок засушений»), красу якої оспівували придворні «віршомази».

В руках у Лисенкова, крім записки Шевченка до Корсакова, був іще й примірник «Кобзаря» із авторським дарчим написом: «В вечное и потомственное владение передаю право сего сочинения  Ивану Тимофеевичу Лисенкову. Т. Шевченко.1843 – февраля 8. Санкт-Петербург». 

Маючи на руках дозвіл цензури на друге видання «Кобзаря» і нерозпродані 800 примірників поеми «Гайдамаки», І. Т. Лисенков вирішив скомпонувати їх в одній книжці, тобто зброшурувати в одній оправі. Таким чином з’явилося нове видання із опублікованих у 1840-1841 рр. творів. «Чигиринській Кобзарь и Гайдамакы» надрукували в друкарні Гінце влітку 1844 р.,  а квиток на випуск книжки  підписував вже цензор Нікітенко, оскільки Корсаков помер 11 квітня 1844 р.

Готуючи до перевидання перший «Кобзар», Шевченко провів незначне редагування та нове розміщення творів. Тому «Катерина» надрукована останньою в новій збірці, де пощастило відновити хоча б три рядки, вилучені в першому виданні («Отаке-то лихо, бачите, дівчата. / Жартуючи кинув Катрусю свою. // […] Сирота-собака має свою долю»). Т. Шевченко зняв і деякі присвяти, що були в першому виданні: у «Перебенді» – Є.П. Гребінці, в «Тополі» – П.С. Петровській, в «Тарасовій ночі» -

 П.І. Мартосу. У Посланні «До Основ’яненка» було змінено назву звернення.

На титульній сторінці надруковано motto, якого не було в першому виданні:

Пишовъ Кобзарь по улыци –

Съ журбы якъ заграе!

Кругом хлопци навпрысидки,

А він вымовляе:

«Нехай буде оттакички!»

Як з’ясували авторитетні дослідники-шевченкознавці, зокрема С. Єфремов, крім зброшурованих в одній книжці «Кобзаря» і 800 примірників «Гайдамаків» із окремою обкладинкою, решта накладу видання була надрукована без поеми.

Після появи цього видання  з’явилося кілька повідомлень і рецензій. Журнал «Отечественные записки» у розділі «Библиографическая хроника. Русская литература» надрукував куценьке повідомлення, а водночас – і ворожу рецензію, де перед читачами ставилося підступне шовіністичне запитання: «Помилуйте, может ли малороссийская литература быть ниже какой бы то ни было литературы, когда для нее трудятся такие поеты, как г. Шевченко? – То-то талант! Что ваш Пушкин!».

Можливо, рецензента «Отечественных записок» насторожила чи й роздратувала рецензія, надрукована в березневому номері за 1844 рік журналу «Современник» другом О.С.Пушкіна російським критиком і поетом, ректором Петербурзького університету, видавцем названого часопису академіком П.О.Плетньовим, який раніше позитивно оцінював перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. У рецензії на поему «Тризна» Плетньов не зовсім схвально оцінив російськомовну поему українського поета, але визнав, що його вірші знає вся Україна і насолоджується їх прочитанням так, як «Великороссия стихами Пушкина. Есть даже такие усердные поклонники таланта г. Шевченко, что они ставят его малороссийскую поэзию выше поэзии Пушкина». А далі рецензент констатує той факт, що в російських віршах (тобто в поемі «Тризна») навіть «малоросіяни» (терміну «українець» він не вживає)  не знайшли в цьому творі ознак того таланту, яким захоплювалися раніше. Плетньов це пояснює тим, що «одна часть поэтических концепций каждого стихотворца лежит в глубине души автора, а другая в языке, на котором он пишет».

Назву «Чигиринській Кобзарь и Гайдамакы» Шевченко обрав не випадково. Очевидно, йому хотілося ще раз нагадати читачеві, що Чигирин за часів гетьмана Богдана Хмельницького був центром політичного життя козацької держави.

 

Остафіїва Л.,
старший науковий співробітник