Листопад 1, 2018

Рукопис поеми Ігоря Качуровського «Село» з колекції Національного музею літератури України

 

Галина Болотова,

завідуюча відділом

 

У вересні 2010 року сталася неабияка подія в житті музею. Ігор Васильович Качуровський передав на наше прохання до фондів музею рукопис своєї поеми «Село» [Р-2851]. До музею його принесла перекладачка і поетка Олена Бросаліна (літературне ім’я Олена Олір). Звичайно, це – велика довіра і визнання багаторічної і послідовної роботи музею з ушанування пам’яті жертв голодоморів в Україні.

Творчість Ігоря Качуровського – «найєвропеїзованішого поета в сучасній українській літературі» (М. Слабошпицький) ще мало відома в Україні. Тому ми зупинимося на основних етапах його біографії та творчості.

«Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, критик, теоретик літератури, історик культури, зрештою мідієвіст… навіть міколог, цебто знавець грибів, – у кожній з цих галузей він так чи інак лишив свій слід… Працям його з теорії літератури у нас просто немає аналогів» [9, 595 - 596].

Ігор Качуровського народився 1 вересня 1918 року в м. Ніжині на Чернігівщині. Батько, юрист за фахом, за Центральної Ради обіймав посаду державного секретаря, мати – історик. Качуровські мали невелику садибу в селі Крути (саме в тому, де українські студенти полягли в нерівному бою з муравйовськими загонами), тому підлягали розкуркуленню та виселенню на сибірські простори. 1932 року родина виїхала до Курська (Росія), де Ігор Качуровський закінчив десятирічку (1937) і вступив до Курського педінституту. Тут доля зводить його з викладачем Петром Васильовичем Одарченком, випускником Ніжинського педінституту. Доцент Петро Одарченко та Борис Ярхо мали надзвичайний вплив на становлення світоглядних засад студента. Обидва вчених уже зазнали репресій і перебували під наглядом НКВС, проте це не відлякувало допитливого студента від спілкування з ними. У своїй статті «Життєвий і творчий шлях Петра Одарченка» Ігор Васильович згадує, що захоплювався широкою ерудицією цих вчених та глибиною їхніх знань.

Закінчення І. Качуровським інституту збіглося з початком Другої світової війни. 1942 року родина Качуровських повернулася до Крут. Побачене вразило – не стало майже півсела. Одні померли голодною смертю в 1933-му, інші вислані до Сибіру, або розстріляні 1937-го. Тож Качуровські, боячись переслідувань, вирішили пробиратися на Захід. Шляхи поневірянь пролягли через Німеччину, Австрію, Італію. В Австрії 1948 року побачила світ перша збірка майбутнього поета «Над світлим джерелом» (Зальцбург).

Врешті І. Качуровський став одним з тих шести тисяч українців, яких доля з таборів для переміщених осіб закинула до аргентинських берегів.

Країни Латинської Америки були не найкращим середовищем для українських переселенців як через тропічний клімат, так і через дискримінаційні умови праці (в Аргентині не визнавались європейські дипломи). Тому письменникові довелося працювати вантажником у порту та асфальтувати вулиці.

Лише наприкінці 1960-х років Качуровський отримав можливість працювати за фахом. Він викладав старослов’янську мову та російську літературу при католицькому університеті Спасителя в Буенос-Айресі, водночас видавав журнал «Пороги», тоді ж вийшла з друку поетична збірка «В далекій гавані».

Через 20 років Качуровський повернувся до Німеччини, де 1968 року в Мюнхені захистив дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими релігіями» (1973). А з 1974-го викладав у Вільному Українському Університеті курс теорії літератури та історії новітньої літератури. Водночас працював на українській хвилі Радіо «Свобода». У своїх радіопрограмах знайомив слухачів із творчістю письменників «розстріляного відродження», гнаних і переслідуваних шістдесятників та дисидентів. Саме ці передачі доносили в Україну невідомі поезії Плужника, Маланюка, Зерова, О. Ольжича, Стуса, Руденка, Світличного та інших.

Òàìàðà Ñèäîðåíêî,

Дві наступні збірки поета вийшли у Мюнхені – «Пісня про білий парус» (1971) та «Свічада вічності» (1990).

Цікавим є і прозовий доробок Качуровського – роман-дилогія «Шлях невідомого» (1956) та «Дім над кручею», повість «Залізний куркуль» (1959) та ін.

Вершинними здобутками І. Качуровського-філолога, безперечно, є літературознавчі дослідження «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984), «Нарис компаративної метрики» (1985). Унікальним явищем є його праця «Генерика і архітектоніка», перша книга якої присвячена європейській середньовічній літературі. Качуровський-перекладач приголомшує не лише обсягом перекладеного, а й мовним обширом – 20 мов та маловідомих діалектів.

Багаторічна праця майстра – «Вибране» Франческо Петрарки (1982), антологія іберійської та іберо-американської поезії «Золота галузка» (1991), антології «Окно в украинскую поэзию» (1997) та «Стежка крізь безмір: Сто німецьких поезій (750 – 1950)» (2000). За останні його визнано класиком у галузі перекладу. Найповніше перекладацький доробок майстра охоплений у книзі «Круг понадземний: світова поезія від VI по XX століття» (2007). Українською переклав та видав 2008 р. «Пісні про Ролянда». Критики зазначають, що переклади І. Качуровського характеризуються близькістю до оригіналів, збереженням рими та оригінальної метрики.

У своїх літературознавчих статтях, розвідках, доповідях і лекціях, прочитаних в УВУ, Ігор Качуровський представив світові понад сорок великих українських імен: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Юрій Клен, Олег Ольжич та ін. Ці літературні портрети увійшли до збірника «Променисті сильвети». Творчість українських письменників автор дослідження розглядає у контексті світової літератури. Саме за цю книгу 2006 року був відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка. До речі, творчий вечір, на якому вперше в Україні презентувалося це видання, відбувся в Національному музеї літератури України.

Поема «Село» займає осібне місце в творчості поета і є важливим свідченням автора – науковця і свідка правдивих сторінок нашої трагічної історії. Поему непросто читати, бо насувалися власні спогади з розповідей членів родини. Події зображені письменником реалістично й скрупульозно. Читання поеми вимагає душевних сил та осмислення. Вкотре виникало питання: хіба могло таке коїтися в країні найкращих чорноземів та найдавнішої хліборобської цивілізації? Це художній підручник з історії українського села 20-30-х років ХХ століття.

Поема «Село» відтворює трагічні події 1929 – 1933 років у селі Крути, де минуло дитинство поета. Вона народилася з розповідей односельців, які пережили жахіття голодомору, з власних спостережень і глибоких переживань автора, адже він був свідком, як ешелони зі спецпереселенцями тричі на день з березня по липень 1932 року проходили через Курськ, вивозячи українських селян на Північ.

Твір складається з частин, які є своєрідними окремими історіями. Перший розділ повністю автобіографічний, частково – «Дощова ніч». У дощову ніч родину Качуровських потай вивозив із Крут козак Кіндрат Нещерет перед початком розкуркулювання селян. У другому йдеться про селянина, який врятував і закопав церковний дзвін під час руйнації сільської церкви, тобто духовної основи селянства. У третьому подано картину вивезення за село, до снігового урвища безвинних і безпорадних дітей. «Та й перевернули сани просто понад яром… Нехай мерзнуть. Нехай гине куркульська порода» [3, 27]. Наступна розповідь про те, як ще живого чоловіка, що не хотів йти до колгоспу, зарили в землю сільські «активісти». Шоста розповідь про жінку, що втратила від голоду розум і вчинила акт канібалізму:

Твір складається з частин, які є своєрідними окремими історіями. Перший розділ повністю автобіографічний, частково – «Дощова ніч». У дощову ніч родину Качуровських потай вивозив із Крут козак Кіндрат Нещерет перед початком розкуркулювання селян. У другому йдеться про селянина, який врятував і закопав церковний дзвін під час руйнації сільської церкви, тобто духовної основи селянства. У третьому подано картину вивезення за село, до снігового урвища безвинних і безпорадних дітей. «Та й перевернули сани просто понад яром… Нехай мерзнуть. Нехай гине куркульська порода» [3, 27]. Наступна розповідь про те, як ще живого чоловіка, що не хотів йти до колгоспу, зарили в землю сільські «активісти». Шоста розповідь про жінку, що втратила від голоду розум і вчинила акт канібалізму:

 

Жахом налилася очей пустота.

«Доню ж моя, доню! Я тебе із’їла!» –

У нестерпній муці скривились уста.

І прорвались сльози у нестримній зливі,

І одчай їй серце пронизав жалом.

Роздерла очіпок, рвала коси сиві

І об стіл дубовий билася чолом [3, 32-34].

 

Трагічні історії невинних жертв сталінського режиму, розказані свідками, подані Ігорем Качуровським у високохудожній поетичній формі, вони передають біль, страждання, безвихідь і приреченість українських селян. Поет знайшов у собі силу духу і дав їм слово. Він описує страшніші факти Голодомору, стверджуючи цим, що «на світі жодна мова друга // Не має для страждання стільки слів» [3, 19].

А реальні, страшні події відбуваються серед чарівної української природи:

 

Тут, саме тут, скорботи і жалі,

І біль і жах, і муки найчорніші,

Вдивитись тільки в очі матерів… [3, 19]

 

«Кілька мінісюжетів страхітливих злочинів влади, кілька «списаних з натури» доль невинних жертв – від старих до дітей, – переводячи оповідь з ліричного регістру в «епічний», окреслюють масштаби людської і національної трагедії, точніше – дають відчути її безмірність, непідвладну уяві глибину муки занапащених людей» [3, 10].

Але найприкрішим було те, що нові покоління українців не мали права на історичну пам’ять:

 

В ямах, залитих вапном,

Вічним спочилим сном

Наші батьки і брати.

В царстві звитяжного зла

Навіть несила була

Пам’ять про них берегти.

 

Поет розмірковує про причини цієї жахливої трагедії і знає відповідь:

 

Самі ж і винні… Таж тоді, в двадцятім,

Не боячись поразки і незгод,

Ми вірили у запалі завзятім,

Що все-таки піднімемо народ.

«Величний змаг!», «Святий огонь ідеї»…

А тут по селах хлопці, як орли, -

Всіх армій дезертирами були…

Та не пішли також і до своєї [3, 51].

 

Автор – свідок і обвинувач Голодомору та репресій проти українського селянства:

 

І в неба просячи страшного суду,

Назустріч ночі, вітрові й дощу,

Сказав я, що ніколи не прощу,

Ніколи не прощу і не забуду.

 

Майстерно викладений зміст поеми «Село», доступна і цим зворушлива мова, як за формою так і за змістом, за особливим настроєм, духовним письмом вона вирізняється на тлі інших поетичних творів Качуровського. Іван Дзюба зазначає, що «Як поет Ігор Качуровський найближчий, мабуть, до неокласиків: дисципліною вірша, відточеністю слова, опанованістю багатим емоційним спектром душі, схильністю до образної афористичності, що межує з філософською максимою» [3, 6].

 

А в тиші стільки звуків навкруги,

А в нерухомості – життя і руху.

 Òàìàðà Ñèäîðåíêî,

 

Шлях поеми до читача в Україну має свою історію. Першовидання було здійснене в Новому Ульмі (Німеччина) ще 1960 року, тобто на 4 роки раніше, ніж «Жовтий князь» Василя Барки. А в Україну поема потрапила лише 1996-го, коли Ігор Васильович подарував її першодрук журналісту радіо «Свобода» Валентині Павленко. З її ініціативи коштом журналістів-«свободівців» 1999 року твір побачив світ на Батьківщині. Передмову до цього видання написав Іван Дзюба. У третьому виданні вміщено, крім вступного слова І. Дзюби, передмову політичного діяча Олександра Мороза (партія якого дала частину коштів на видання), також надруковано автокоментар до поеми «Село» та поезії останніх років «Осінні пізньоцвіти» (К.: «НІОС», 2001). Четверте видання вже під назвою «Село в безодні» здійснене Видавничим домом «Києво-Могилянська академія» (2006). Це видання містить післямову автора «Генеральна реконструкція українського села в роки 1923-1933», де поет згадує: «На вихід самої книжки не було в українській пресі жодного відгуку, не те що рецензії, а навіть анотації… певну сатисфакцію дало мені лише те, що Вол[одимир] Державин включив розділ «Села» до «Антології української поезії», що композитор Степан Спєх написав музику до вступної частини того розділу, а канадський вчений-поліглот Вотсон Кіркконнел дав свій переклад того ж таки до антології світової поезії, де Україну репрезентують Шевченко, Франко, Леся, Рильський, Свідзінський, Зеров, Плужник, Сосюра і я» [3, 54].

Тут же Ігор Васильович з іронією згадує і про реакцію земляків на публікацію першого розділу поеми в часописі «Овид» Так, відомий художник Віктор Цимбал привітавши його з успіхом, сказав: «… Я, знаєте, давно стежу за Вашими вершиками: все таке слабоньке. А тепер бачу, що Ви справжній поет!» Що ж виявилося? Під час друку «Овиду» розсипався набір (текст тоді відливали, рядок за рядком, на лінотипі), і друкарі склали ті розсипані рядки докупи як заманеться, без сенсу і глузду… Але я не піддався спокусі подібних успіхів і далі писав твори логічно осмислені» [3, 56].

До видання поеми «Село в безодні» (2006) подано вже згадувану аналітичну працю Качуровського «Генеральна реконструкція українського села в роки 1929 – 1933», де вже мовою фактів і цифр, а не художніх образів автор розкриває причину геноциду українців, початок страшної трагедії: знищення культури і церкви, вбивства і заслання за межі України кращої частини селянства, яка чинила опір насильницькій колективізації.

Тетяна Кононенко зазначає, що «…даючи коментар до поеми, автор посилює розуміння її документальної основи, підводить до адекватного сприйняття моторошних картин голодної дійсності, які відтворює натуралістично жорстко, не жаліючи читача, бо хоче дати відчути весь жах буття» [7, 38].

Звернемося до рукописного оригіналу. За зовнішніми ознаками це стандартний зошит у лінійку, має 48 аркушів та 2 аркуші вставки (рукописні) форматом А-4. Висота зошита 21,5 см, ширина 16,5 см. На паперовій обкладинці друкованими латинськими літерами «Reconqusta. 40 Hosas. № 1100. Industria Argentina». На обкладинці заголовок «Село» (чорним чорнилом) і власноручна помітка Качуровського: «Для музею І. К.» (синім чорнилом).

На 1-му аркуші напис: Ігор Качуровський. Село. Поема (синє чорнило) та епіграф: «Село! І серце одпочине. Т. Ш.». Епіграф взято з поеми Т. Г. Шевченка «Княжна». До речі, у друкованих виданнях він відсутній. Сам текст поеми написано чітким почерком, сторінки 1–37 синім чорнилом, сторінки 37–47 – чорним, і 2 аркуші – машинопис. У тексті є авторські правки, зроблені, можливо, при підготовці до друку.

Ще один трагічний сюжет – четверта розповідь (арк. 27 – 29) про жінку-куркульку, що втекла із заслання; її психіка не витримала тортур і вона втратила розум та людську подобу.

Він закреслений автором і не увійшов до видання. Але ця поетична розповідь добре читається, і, на наш погляд, за погодженням з автором, могла бути опублікована при перевиданні поеми «Село». Зустрічаються і різночитання окремих строф опублікованого тексту з оригіналом. Так, у надрукованій «Останній розповіді» є строфа: «Смерть усім, які не мають сили», а в рукописному оригіналі читаємо: «Страшна відплата тим, які не сміли» тощо. Отже, рукописний примірник поеми «Село» – цікавий матеріал для вивчення творчої лабораторії Ігоря Качуровського.

Тему голодомору Качуровський розкриває також і в циклах передач, адже понад 20 років він працював на Радіо «Свобода». Джерелами для його радіосюжетів були статті в еміграційній пресі та свідчення українців, яких доля розкидала по всіх усюдах.

Роками І. Качуровський збирав матеріали про голодомор і в 1992 року передав їх віце-прем’єру Миколі Жулинському. Тепер вони є частиною архівів Національної парламентської бібліотеки, на підставі яких готувалося відзначення 75-ї річниці голодомору під гаслом «Україна пам’ятає – світ визнає». Як зазначив Іван Дзюба, «Ігор Качуровський завжди був самим собою в значенні вірності своїй моральній істоті, своєму творчому і людському покликанню» [3, 14].

Незважаючи на свій поважний вік – 94 роки, Ігор Васильович продовжує працювати, переймаючись проблемами України. Так, у листі до автора статті він з тривогою за майбутнє України пише, що «… після страшної дати – 7 лютого (тобто, президентських виборів. – Моє), коли відпало «не» від слова «незалежність», прийшла заборона поняття «голодомор», низка фантастичних призначень, спалення бібліотеки з українськими книжками в Севастополі». І далі: «…ось цими днями переможці вийдуть на Хрещатик (мова йде про «День Перемоги». – І.К.) з портретами Вісаріоновича…» [8, 2]. Тривога за майбутнє дорогої йому України є і в інших листах Майстра.

Сьогодні ім’я Качуровського повернулося на Батьківщину. Він – лауреат премії імені Максима Рильського за поетичні переклади (1994), премії імені В. Вернадського (2004) за наукові праці та Національної премії України імені Тараса Шевченка (2006) за літературознавчі дослідження.

 

Література:

1. Астаф’єв О. Ігор Качуровський – теоретик літератури і критик// Сучасність. – 2005. – № 10. – С. 146 – 151.

2. Базилевський В. Лук Одіссеїв. – К., 2005. – 653 с.

3. Качуровський І. Село в безодні. – К.: Видавничий дім КМА, 2006. – 85 с.

4. Качуровський І. Село. Осінні пізньоцвіти. – К. : НІОС, 2001. – 95 с.

5. Качуровський І. Село. Рукопис. – НМЛУ, Р-2851, 50 арк.

6. Качуровський І. Про себе. Б/д. Машинопис. 2 арк. – НМЛУ, НД-27824.

7. Ігор Качуровський: Від Крут до Старої Європи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Ніжин, 2009. – 114 с.

8. Лист І. В. Качуровського від 29.11. 2010 р. до Г.В. Болотової.

9. Слабошпицький М. 25 поетів української діаспори. – К.: Ярославів Вал, 2006. – 728 с.

10. Українського цвіту по всьому світу. – К.: ТОВ «Світ Успіху», 2008. – 272 с.

11. Чуб Д. У дзеркалі життя і літератури. – Мельбурн: Ластівка, 1982. – 199 с.