Квітень 5, 2019

ДО ІСТОРІЇ ОДНОГО ЕКСПОНАТА: ЖУРНАЛ «СОЛОВЕЦКИЕ ОСТРОВА»

Наталя Бондар
Заступник генерального
директора НМЛУ

 

Кожен музейний експонат має свою історію й долю. Не виняток і потертий, вигорілий від часу журнал «Соловецкие острова» за  липень 1925 року (наклад цього числа 900 прим.), який ось уже майже два десятиліття знаходиться в постійно діючій  музейній експозиції поряд  з документами, світлинами та творами українських митців, які в 30-х рр. минулого століття відбували заслання і були знищені тоталітарною системою на Соловках.

Журнал «Соловецкие острова»  нині є бібліографічною рідкістю.   Навіть у провідних бібліотеках колишньго Радянського Союзу  не збереглись усі числа, а музеї пишаються  поодинокими примірниками  цього часопису, як, скажімо, музей С.М.Кірова в Санкт-Петербурзі єдиним журналом за  жовтень-листопад 1929 року. Прикметно, що до нашого музею журнал «Соловецкие острова» надійшов 1989 року  у складі бібліотеки та архіву відомого українського перекладача, людини складної долі Миколи Лукаша. Не відомо, як саме цей журнал потрапив до його бібліотеки, але він засвідчив поглиблений інтерес письменника не лише до репресованої української літератури 20-х – 30-х рр. минулого століття та її творців, а й до тих місць, де багатьом з них судилось жити в неволі та трагічно піти з життя, а також до видань і періодики Соловецького табору особливого призначення.

Соловецкие острова 7.1926 001_новый размер

У радянський час про Соловки  зазвичай говорили  пошепки. Мало хто знав  про історію  цього місця на географічній карті (65 км від материка на 65 паралелі північної широти в Онезькій затоці Білого моря  –  за 150 км від Полярного кола), де  1436 р.  був заснований  чоловічий монастир, який  з середини  16 ст. став не тільки обителлю для православних подвижників, а й в’язницею, місцем заслання політичних та релігійних діячів. Соловецький монастир проіснував до 1920 року,  а в 1923-му  будівлі монастиря були  передані в повне користування ОДПУ. Через рік з’явилось положення про Соловецькі табори ОДПУ, в якому чітко була сформульована мета їхнього створення: «для изоляции особо вредных государственных преступников,  как уголовных, так и политических, деяния которых принесли или могут принести существеннный ущерб спокойствию и целостности Союза Советских Социалистических Республик». О.Мокроусов, коментуючи ці рядки положення, зазначає, що в них, за Фрейдом, особливо віє цвинтарем  від слова «спокій» [3, 36].

Після появи 2 листопада 1923 року  таємної постанови Раднаркому «Об организации Соловецкого лагеря принудительных работ»  на острові розмістилось управління Соловецьким табором особливого призначення (рос. УСЛОН, скорочено СЛОН). Тоді ж прибула велика партія ув’язнених  (стара інтелігенція, політв’язні, учасники білого руху, дворяни, кримінальні злочинці). У 20-х рр. умови життя тут були терпимі порівняно з 30-ми, коли  на Соловки заслали цвіт української інтелігенції:   М.Куліша, Леся Курбаса, М.Зерова, П.Филиповича, Є.Плужника, В.Підмогильного, О.Слісаренка,  Марка Вороного, А.Крушельницького,  багатьох інших талановитих митців та науковців. Тоді  ще панувала ідея про можливість і доцільність перевиховання працею в таборах (згадаємо сумнозвісний приїзд на Соловки «буревісника свободи» Максима  Горького  1930 року, ті надії, які покладали на нього ув’язнені,  і  його ганебну статтю в журналі «Наши достижения», в якій він писав про принади табірного життя на Соловках і про успіхи чекістів у перевихованні ув’язнених з  очевидним для нього висновком  про необхідність таких таборів, як Соловки.

Саме з метою перевиховання на  початку 20-хх рр. адміністрацією  заохочувалось створення силами ув’язнених різних  культурно-просвітніх організацій. Як відомо, через Соловецький табір пройшла велика кількість діячів науки та культури. Так в газеті « Новые Соловки» за 31 травня  1925 року зазначалося, що серед виправних закладів Радянського Союзу, Соловки посідають одне з перших місць за кількістю культурних сил. «Одно только наличие концентрации на территориально небольшом кусочке земли  –  такого громадного количества культурных сил и, притом,  высококвалифицированных культурных сил, открывает двери для гигантского развития культурно-просветительной  деятельности лагеря. И мы уже сейчас видим  в этом отношении  следующие достижения:  хорошо оборудованный театр с определившимся уже наличием довольно крупных артистических сил, струнный оркестр, несколько певческих хоров… хорошо развита местная пресса»,  –   зазначалось в журналі «Соловецкие острова» №4-5 за 1925 рік. Не без гордості на сторінках видання йшлося про те,  що серед в’язнів дуже багато осіб  з вищою освітою, серед них  чимало професійних акторів, музикантів, художників, науковців, літераторів («Соловецкие острова”» , 1926, №5-6).   

Вже в 1923 р. на Соловках  активно діяло  Соловецьке товариство краєзнавців.   1925 року  був відкритий Соловецький музей, де  зібрано все те, що  мало історичну вартість, не  було  розграбоване в роки громадянської війни і не згоріло під час великої пожежі 1923 року (до речі про цю пожежу, розслідування її причин у журналі опубліковані спогади Зоріна  –  чекіста, а потім в’язня Соловецького табору; в цій статті багато підкреслень синім олівцем, ймовірно, М.Лукашем, адже  такі підкреслення є і в деяких  інших книгах і словниках з його бібліотеки).

Цікаво, що про музей і могилу Петра Калнишевського через десять років у листі  до дружини від 8 листопада 1936 р. писав один з ув’язнених на Соловках  українських письменників Григорій Епік: «Сьогодні ходив у музей (а він інтересний і багатий), показували нам… царські каземати, в останньому з них (без вікон, під землею), два метри шириною і приблизно 1/1,5 висотою, –  дірка в камені,  –  просидів останній гетьман Запоріжжя Петро Калнишевський…».

У журналі, який є предметом нашої гордості,  надруковано розповідь про соловецький музей, про те, що там виставлені для огляду речі, зібрані і очищені після пожежі, висловлюється мрія про те, щоб з часом табірний музей став урівень з іншими державними музеями.

Соловецкие острова 7.1926 002_новый размер

Діяльність Соловецького товариства краєзнавців широко висвітлювалась на сторінках табірного журналу. До речі, саме з    ініціативи товариства  почав виходити друком журнал  «СЛОН» (скорочено Соловецкий лагерь особого назначения). 

Перше число   журналу «Слон»  –  офіційного видання управління Соловецькими таборами особливого призначення  –   було надруковане на машинці в 15 примірниках у березні 1924 року. У листопаді того ж року  журнал вже друкувався в друкарні накладом 120 примірників. З січня 1925 року він отримав назву «Соловецкие острова» і його наклад зріс до 200 примірників. Була озвучена   мета видання:    «Исправительно-трудовая политика Соловецких лагерей, воспитательно-просветительная работа, как метод этой политики, вопросы местной экономики и промышленности, изучение края, опыты ведения культурного сельского хозяйства на Севере, пути, приведшие в Соловки их невольных обитателей, их надежды, думы, чаяния и желания – вот содержание, определяющее вместе с тем цель и задачи журнала» ( «Соловецкие острова», січень 1926).  Також зазначалося, що  журнал був покликаний дати вихід творчості ув’язнених і виявити в їхньому середовищі письменників-самородків.

Підсумовуючи перший рік свого існування, вступаючи в другий, творці журналу не без гордості констатували:  «Много было снисходительных улыбок при его появлении на свет, много было скептических взглядов ..,  но время взяло свое … от неказистого на вид, тощего журнальчика, печатаемого на  «ундервуде» с тиражом в 15 экземпляров к сборнику с тиражом в 200 экземпляров, печатаемому на «американке», от неоформленного, случайного и разнородно-смешанного материала  – к колоритно-выдержанной разбивке на отделы: социально-политический, литературный, бытовой и научно-популярный”. І далі  про необхідність  дотримання марксистської концепції у висвітленні матеріалу («Соловецкие острова», січень 1925).

Створювали журнал в’язні. «Старые и молодые наши литераторы, поэты, художники, научные работники, инженеры, агрономы, наборщики, печатники, одним словом, все те, кто делает журнал, работают и сотрудничают в нем, – все это заключенные Соловецких лагерей»  («Соловецкие острова», січень 1926).

Прекрасні ілюстрації до журналу, особливо краєвиди старих Соловків, пам’ятки архітектури,  сцени  з життя ув’язнених  створював художник зі світовим ім’ям, неперевершений  знавець   європейського мистецтва Осип  Браз, який був засуджений  за протест проти розграбування скарбів Ермітажу, в якому він був зберігачем колекції голландського живопису .

Соловецкие острова 7.1926 003_новый размер

Журнал виходив на гарному папері зі строгою сірою обкладинкою, на якій в різний час були різні малюнки: серп і молот, контури Соловецького Кремля, робітник на тлі Соловецького Кремля і сонця що сходить тощо.Заголовки також були оформлені по різному, один з них був зроблений  по ескізу талановитого художника  М.Качаліна. З часом  емблемою журналу, який містив вже 250-300 сторінок убористого шрифту, стало зображення біломорської чайки, яка летіла над морем на тлі трьох прибережних каменів.  Чайка нагадувала мхатівську, тільки «летіла»  в інший бік.

Принагідно зазначимо: поява  цього журналу   не була  явищем унікальним  чи поодиноким. Адже це  був час активного розвитку табірної періодики в СРСР. У багатьох місцях ув’язнення, як-от  у виправних і трудових будинках,  таборах, місцях попереднього ув’язнення, в’язницях та інших подібних закладах, де відбували покарання  кримінальні й політичні злочинці. дозволялось, а подекуди й заохочувалось  видання  газет та журналів, створення бібліотек,  музеїв, музичних і театральних гуртків, клубів тощо.

Так у Соловецькому таборі особливого призначення,  у його відділеннях та підвідомчих таборах, окрім згаданого журналу, виходили друком такі видання:  «За ленинскую исправтрудполитику», «За социалистическое перевоспитание»,  «За темпы и качество»,  «Красный кирпич», «К трудовой жизни»,  “К трудовому общежитию»,  «Кустарь»,  «Наш труд»,  «Новые Соловки»,  «Перековка», «Перелом», «СЛОН», «Соловецкий листок», «Трудовой конд»,  «Ударник социалистических полей»,  «Через труд к свободе». Діяли також видавництва  «Красный СЛОН»  та  «Радио – Соловки».

Була на Соловках і бібліотека.  Її впродовж довгого часу дбайливо збирали  ченці. Налічувала тисячі томів. Тільки  іноземний фонд мав понад тисячу видань 26 мовами (французька,  англійська, німецька,  навіть арабська, японська), що вийшли  друком  переважно у Лондоні, Парижі, Лейпцигу, Берліні.  Ув’язнені згадували, що траплялись навіть книги з автографами А.Міцкевича, М.Тургенєва, прижиттєві видання  Вольтера, Гейне. У 1935-1936 рр. бібліотека мала 1800 читачів. Певний час в ній працював  поет-неокласик Микола Зеров, про що писав в листі до дружини від 1 серпня 1936р.: «Працюю в бібліотеці по бібліографічній частині, читаю й виписую дещо по три-чотири години на день. Бібліотека тут нівроку…».

В бібліотеці зберігалися і  річні підшивки   табірних видань, серед яких і  журнал «Соловецкие острова», який зажив популярності    серед українських митців та науковців. Це й зрозуміло, адже  журнал  складався з двох частин: художньої (поезія, проза) і науково-краєзнавчої.  Щодо літературної частини, варто наголосити на жанровому різноманітті: повість,  оповідання,  нарис,  репортаж,  кіно-оповідання,  розслідування, вірші, поеми, легенди, повчальні казки та ін.

Неймовірно, але факт: багато з того, що було заборонено  в СРСР,  дозволялось в 20-ті  рр.  в Соловецькому таборі. Це найперше стосується літератури. Б.Ширяєв слушно зауважував, що журнал «Соловецкие острова» міг бути сміливо названим самим вільним з усіх російських  журналів, які в той час виходили друком в СРСР [11, 138]. Промовистий приклад: добірка поезій (з десяток), присвячених Сергію Єсеніну. В них  –  невимовна туга за талановитим поетом, який так рано пішов з життя. На волі мало хто взагалі міг дозволити собі відгукнуться на його смерть поетичними рядками чи брати їх за епіграф до своїх. Так у музейному примірнику журналу  надрукований вірш  «Ночь» Б.Ємельянова (псевдонім Б.Глубоковського)  з епіграфом С.Єсеніна  «Синий свет, свет такой синий. / В эту синь и умереть не жаль»  на    Соловецьку тематику. У ньому є такі  рядки:

                            Ночь, а гулящее солнце не спит,

                            Мечется в заре-клетке,

                            И застыл монастырь-сфинкс,

                            Детище четырех столетий.

Переглядаючи пожовклі сторінки журналу за різні роки  переконуємося: соловецька тематика була провідною в поетичних розділах журналу.

Втім,  чимало місця в ньому відводилось діяльності театру на Соловках. У таборі в різний час існувало  кілька театральних об’єднань. Нині в Україні добре знають про театр, яким у 30-ті керував уславлений   реформатор українського театру Лесь Курбас. Було ще досить відоме  театральне  об’єднання – «ХЛАМ» («Художники, літератори, артисти, музиканти»), про яке пишуть як про авангардистське.

Театр на Соловках в 20-х рр., як згодом і в 30-х., був  невіддільною частиною соловецького побуту. Не випадково М.Литвин писав про нього як про вірного друга тих років, як про безпосереднє продовження всієї тієї фантасмагорії, назва якій  –  Соловки.

У статті «Записки  библиофила. Литературная жизнь на Соловках» Борис Розенфельд згадує, як зароджувався  соловецький  театр:  «Летом 1923 года в опустошенной ризнице Преображенского собора, что находился на территории Соловецкого Кремля, ударил топор плотника. В храме, где еще недавно чувствовалось присутствие Зосимы и Савватия – основателей монастыря, внезапно выросли театральные подмостки.  Здесь 23 сентября 1923 г. сотни хмурых и угрюмых заключенных, переполнивших открывшийся театр, впились глазами в новенький занавес с нашитой на нем эмблемой – белой чайкой. Так начинался знаменитый Соловецкий театр. Позднее, в июне 1926 г., театр переместился во вновь выстроенное  большое помещение, рассчитанное на 800 мест»[7, 39]. Театр активно діяв (234 спектаклі за 1925 рік), мав великий репертуар (в т.ч. і класику «Весілля Кречинського», «Дядя Ваня», «Королевський брадобрей», «Гроза» та ін.).          

Театральне життя не сходило зі сторінок журналу. Ось як   у  липневому номері за 1925 рік,  яким по праву пишається наш музей,  оповідається про виставу в крихітному Анзорському театрі та подальші соловецькі будні: «Скудная керосиновая лампа брызжет светом в переполненный зал.  Струнный  оркестр без устали жарит попурри, романсы и даже модный фокстрот. Играют не всегда ладно, но зато смело и темпераментно. С оттенком непоколебимого, восторженного неистовства.       

Над оркестром надпись:  “Знание и труд – могучее оружие пролетариата”.
Публика терпелива и любвеобильна. Она научилась любить  “культ”  в метельные темные зимние дни. На сцене  “Свадьба” Чехова. Игра с безжалостной к автору веселостью…
А завтра…
Завтра зазвонит колокол поверки, и начнется суетный трудовой день, застучат молотки, заноют пилы, зазвенят бубенцы коров  – завтра в пять часов лагерь принудительных работ вступит в свои права» (Р.Цвибельфиш. На острове на Анзоре).               

До речі, одним з ініціаторів створення журналу «Соловецкие  острова» був Борис Глубоковський, головний режисер табірного театру,  автор текстів для популярного  спектаклю «Соловецкое обозрение»”.  Про нього як про митця  (ймовірно, з богемного оточення С.Єсеніна),    талановиту людину, яка багато зробила для табірної інтелігенції, тепло згадував ще один тогочасний соловецький в’язень – літературознавець Дмитро Лихачов.   Б.Глубоковський  входив  до редакційної колегії  журналу, багато писав для нього.  У номері журналу, який зберігається в музеї, опубліковано уривок його роману «Путешествие из Москвы в Соловки»  (роман друкувався повністю в 1925-1926 рр.). Це дуже показовий для Соловків твір,  твір про внутрішню еміграцію, про тих, хто зовні сприйняв  революцію й  ніби  крізь вікно кав’ярні дещо відсторонено  спостерігає за нею; хто шукає примарну  Росію, що відійшла в минуле, а знаходить великий СРСР. Висновок: богема  –  внутрішня еміграція, в ній смерть, Соловки –   очищення і зцілення.

Б.Глубоковський   – також автор багатьох поезій, частина з яких була покладена на музику. Деякі пісні виконувались не лише на Соловках, а й на материку. Тексти публікувались у журналі, а згодом увійшли до збірника «Песни узников» (Красноярськ, 1995). Слова неофіційного гімну Соловецьких таборів  «Соловецкие огоньки» , один з куплетів якого разом  з  приспівом цитує у своїх спогадах Д.Лихачов, також належать Б.Глубоковському. У згаданому збірнику вони  є частиною пісні «Занесет нас зимою метель»,  авторство – Борис Емельянов.  Пісня «Соловецкие огоньки» і в  жахливих для української інтелігенції на Соловках 30-х  рр. звучала в таборі.

Серед цікавих  авторів журналу  –  письменник  Борис Ширяєв. На Соловках були опубліковані його повість «1237 строк», оповідання «Сыр» з книги  «Волчьи тропы»,  повість  «Паук на колесиках». На еміграції в Нью-Йорку 1954 року вийшов його найкращий  автобіографічний   твір  «Неугасимая лампада». У ньому є спогади про роботу в журналі    «Соловецкие острова», яка сприймалася як ковток свободи.  Як зазначає  Б.Ширяєв, тоді він з колегами не усвідомлював,  яку користь журнал приносив владі. Безпечний для більшовиків, він, по-перше, інформував про настрої інтелігенції, по-друге, був  своєрідною рекламою, доказом гуманності соловецького режиму [11, 121 ].Спочатку весь  тираж журналу (200-500 примірн.)  був у розпорядженні ОДПУ, пересилати на материк його можна було лише за спеціальним дозволом. Пізніше журнал  внесли  до відкритої передплати  в СРСР і навіть за кордоном.  У час несподіваного закриття  1930 року він мав наклад  3000 примірн.                 

«Неугасимая лампада» Б.Ширяєва не єдиний автобіографічний твір про Соловецький табір особливого призначення.   Також в еміграції  у 1950 році з’явився роман «Соловецкие острова» ще одного соловецького в’язня Геннадія Андреєва (Геннадія Андрійовича Хомякова ).

Активно співпрацював у журналі  «Соловецкие острова”» Микола Литвин, професійний журналіст, організатор газети «Новые Соловки». Ось як він писав  1925 року в журналі  «Соловецкие острова» про табірну періодику: «Знаете ли вы, что значат эти сорок три номера газеты, в особенности газеты,  родившейся в тюрьме, тюрьмою сделанной, газеты, где  каждая строчка   –  это тюремный шорох, тюремный вздох, и иногда  –  редкая тюремная улыбка! Согласитесь, что если вы совершенно свободный человек и если бы ни в прошлом вашем, ни в настоящем, не было бы ни одной тени, падавшей на жизнь вашу сквозь тюремную решетку,   – вы не смогли бы посмотреть на эту газету также спокойно, как вы пробегаете множество всяких «обыкновенных» газет…».  Це, звичайно, стосується і табірного журналу. Втім,  і абсолютно вільна людина, яка знає трагічну історію нашого народу і   роль Соловків у знищенні  української інтелігенції, з відстані часу не може спокійно і відсторонено брати до рук і гортати табірну періодику.

М.Литвин як ніхто проникливо  описав  і арештантський шлях  з Бутирки на Соловки у нарисі «Путем невольничим», шлях, яким  у 30-х рр. пройшли українські письменники:

«Вот она, братцы, Кемъ-станция.
Остановились вагоны длинные,   “арестантские”. Густо в вагонах.
Вылезли люди усталые. Сколько их?
–  Много!
– Кто они?
– Народ бутырский!
Бутырцам все нипочем. Будто не было пути длинного, станций серых подорожных.
Много было станций. Вот эта еще вылезла, Кемъ…
Вот она, станция   Кемъ, соловецкий порог!
Точка над жизнью вчерашней.
Шли сюда вагоны арестантские шумные. Назад порожняком побегут. За новыми    “за-лож-ни-ка-ми”…
Много людей. И еще будут идти. Кто они, эти люди? Кому какое дело до них? Они уже соловецкие. Они наши. С порога  соловецкого, с Кеми, станции хмурой, с ними вместе пойдем. В новую жизнь! Может, завтра и тронемся. К последней станции:  – Соловки!”.

Ці рядки  перегукуються з рядками з листа М.Зерова до дружини від 11.05.1936р. про етап, який розпочинався на материку, семидобовий  шлях через Ленінград у столипінських арештантських вагонах, про пересилку, про  далеч і страх глушини…

На жаль, слова М.Литвина про Соловки як останню станцію призначення  виявились пророчими для багатьох в’язнів. . На межі 20-30-х  рр.  відбулися зміни  в соціальному, а почасти  і  в національному  складі в’язнів, змінився і режим утримання. З 1930-го (процес міфічної Спілки визволення України) влада  невпинно і невблаганно спрямовувала  на Соловки  українських учених, письменників, учителів… У 1937 році Соловецький  табір  особливого призначення був трансформований у Соловецьку тюрму особливого призначення, яка проіснувала до 1939-го. 1937-ий, рік 20-річчя  перемоги більшовиків,  став чи не найчорнішим в історії української культури. Саме тоді на Соловках цілеспрямовано і жорстоко тоталітарна система  знищила цвіт української інтелігенції.  Так само цілеспрямовано була знищена  і вся  табірна літературна праця українських митців.                        

У час, коли ще друкувався журнал «Соловецкие острова» (завдяки йому збереглося багато художніх творів російських літераторів, написаних у таборі  у 1923-1930рр.), Соловки  повинні були стати візитівкою соціалізму, продемонструвати нову пенітенціарну систему нового суспільства. Як зазначає  О.Мокроусов у статті «Страна особого назначения», крах цього окремо взятого утопічного проекту віддзеркалює історію радянської держави – теоретично майже ідеальної (з чи не найкращою конституцією в світі!), і такої  абсурдної  і нікчемної зсередини.  Наступні тоталітарні системи відмовились від невдалої практики пропаганди концтаборів як способу перевиховання інакомислячих,  створення таких величезних зон, які б імітували  звичайне життя, і присвячених їм журналів [3, 41].

Література:

1.Белоконь А. Под соловецким занавесом //Литературная Россия. – М. – 1989.  –  13.01.

2.Журнал “Соловецкие острова”  –  Музей С.М.Кирова.  – kirovmuseum.ru.

3. Мокроусов А. Страна особого назначения//Альманах неволя.  – 2005.  – №4.

4.Лихачов Д. Воспоминания. – СПб. – 1995.

5.Песни узников.  – Красноярск. – 1995.

6.Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933– 1941.  – Новий Ульм, 1947.

7.Платонов О. История русского народа в ХХ веке. –  М., 1997.–  Т.2.

8.Розенфельд Б. Литературная жизнь на соловках // Записки библиофила. –  2005.  – №1.

9.Севера пронзительный язик (Поэзия времен СЛОНа. – Solovki.info

10.Сошина А. На Соловках против воли: судьбы и сроки 1923 – 1939.  –  Соловки,  – М., 2014.

11.Сошина А. Творческая интеллигенция на Соловках//Альманах Соловецкое море .  –  2012.  – №11.

12.Ширяев Б.  Неугасимая лампада  – Нью-Йорк, 1954.

13.Чикаленко Л. Соловецька каторга (документи).  – В., 1931.

14.Юрченко В. Зі соловецького пекла на волю (записки втікача).  –  Л., 1931.