Травень 30, 2019

«Духовна пов’язь – се великий скарб».

Галина Юсин
завідуюча сектором

 

«Духовна пов’язь – се великий скарб».
До історії унікального експоната з фондів Національного музею літератури України з дарчим написом Ганни Барвінок Петру Стебницькому

У фондах музею літератури зберігається унікальний експонат: «Уілльіям Шекспір. Гамлєт, принц данський. Переклад П.А.Куліша. Виданий з передмовою і поясненнями Др. Ів.Франка накладом Українсько-руської Видавничої Спілки у Львові у 1899 році»1 з дарчим написом дружини Пантелеймона Куліша Олександри: «Високоповажному Петру Януарьевичу Стебницькому. На спомин найкращих дней з високим поважаннєм. А.Куліш. 1908 р. 15 листопаду, с.Заріг». Книга дивним чином поєднала творчі долі цілого ряду визначних культурних діячів різних епох – Куліша, Франка, Ганни Барвінок, Стебницького і, звичайно ж, Шекспіра. З п’яти знаменитих імен найбільше зацікавлення, вочевидь, викликає ім’я Петра Стебницького (1862-1923) як найменш відоме. Причиною чого стали репресії, спрямовані проти Є.Чикаленка, С.Єфремова, А.Ніковського, з якими він активно співпрацював усе своє життя. Повернення його імені з небуття в культурний обіг України відбулося після їх реабілітації.  

IMG_5418_новый размер

Але про все по порядку.

На початку 80-х у П.Куліша виникає амбітний задум – дати українському народові Шекспіра, 27 із 37 п’єс, які входять до Шекспірового канону, і видати їх у 9-ти томах (по 3 п’єси у кожному) – на знак 9 муз (лист до І.Пулюя від 2.01.1882). Але зміг П.Куліш перекласти лише 13 п’єс. Шість – 1881 року: «Король Лір», «Ромео і Джульєта», «Присмирена каверзниця», «Отелло», «Комедія помилок», «Троїл та Крессида». Решту – «Гамлєт», «Макбет», «Коріолан», «Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Багацько галасу знечевля», «Міра за міру» – в 1883-1885-х. Пожежа на хуторі Мотронівка 1885 року зупинила цей грандіозний задум, оскільки вся Кулішева бібліотека згоріла, а через брак необхідної літератури переклад Шекспіра став неможливим.

За життя письменника вийшло лише три переклади великого драматурга. Їх виданням зайнявся сам автор. Оскільки видати Шекспіра у підросійській Україні він не міг через Емський указ, довелося звертатися до Галичини, а точніше – до О.Барвінського, з яким у липні-вересні 1881 р. він обумовлює кошторис, правопис, наклад видання. Коли все було вирішено, автор зненацька заявив, що на початку І тому планує видрукувати власні вірші. Після ознайомлення з ними О.Барвінський відмовився брати участь у спільному видавничому проекті, оскільки не розділяв Кулішевих критичних поглядів на історію козацтва.

Варто повідомити, що ці поезії стали результатом його копіткої перекладацької роботи. Окрім Шекспірових драм, письменник студіював німецького шекспірознавця середини ХІХ ст. Г.-Г.Гервінуса, який у роздумах над долею рідної Німеччини позиціонував Шекспіра як морального авторитета, що стояв над упередженнями свого часу, стверджував поміркованість, заперечуючи надмірності та крайнощі [10, 266]. Через що у П.Куліша виник аналогічний задум пов’язати культ Шекспіра та свою велику працю з пропагандою власних поглядів на долю рідного народу. Таким чином з’являються поезії «До Шекспіра, заходившись коло українського перекладу його творів» та «До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів»  із відомим, нагадуємо, осудом:

 

Народе без пуття, без честі, без поваги,

…………………………………………………………

Ти, що постав з безумної відваги

Гірких п’яниць та розбишак великих

…………………………………………………………

На зеркало всесвітнє визирайся,

Збагни, який ти азіат мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся.

                                                           [8, 430]

 Така кардинальна зміна історіософської думки П.Куліша від донедавнього, кирило-мефодіївських часів, обожнювання козаччини до її  різкої критики, навіть заперечення збурила українську спільноту. Через що на П.Куліша обрушився шквал критики. Слів розуміння та підтримки було небагато. Хіба що Є.Тимченко, який писав: «Коли загал останніми часами розумів писання Ваші тільки як лайку на народ свій і трохи не зраду його, я не міг з тим згодитись. У словах: «Народе мій, без честі і поваги…» я бачу велику скорботу поета, що в високій свідомості гідности своєї національної з жалем позирав на наругу, яку прийма його нарід від інших народів, на сервілізм і продажність інтелігенції того народу» [10, 424], та М.Старицький, який зізнавався, що саме Кулішеве «слово, голосне та прекрасне, мов срібний дзвін, розбудило мою душу відмалку… Як же мені не любити того, хто чарами свого співочого слова натхнув і мені «Духа свята»? Коли б менше було лукавства та язвлення, то Ваші твори повинні б лежати у пишній оправі на всіх українських столах – а то наші народолюбці тільки на лайку багаті» [14, 534-535].

Перший том Шекспіра в перекладі П.Куліша  – а це драми «Отелло», «Троїл та Крессида» і «Комедія помилок» – вийшов 1881 р. без цих поезій, які з’явилися згодом у його поетичній збірці «Хутірна поезія» (1882).

Стосовно видруку цього тому, то І.Франко писав із скепсисом та деякою долею жалю, що через свою необізнаність з тонкощами та нюансами українсько-польських відносин в Австрії П.Куліш узяв на себе роль миротворця народів, у яких українці апріорі перебували в нерівних історично-ментальних взаєминах, з огляду на донедавній імперський статус Речі Посполитої. Через що досить необачно розтратив гроші мецената: «Скільки знаємо, Куліш у 1881 році приїхав був до Львова спеціально з тою метою, щоб видати повний переклад Шекспіра: на се якийсь український патріот дав був йому гроші – чутка йшла, що 6000 рублів. Та по дорозі до тої мети Кулішеві трапилась оказія – його підійшли польські пани робити русько-польську згоду (без Русинів!). На сю пробу, на «Хуторну поезію», «Крашанку» (два видання ні на що не потрібні) та на два так само безцільні виданя брошури «Die Vergewaltigung des Basilianerordens» (досл. «Згвалтування Василіанського ордену») Куліш видав усі гроші і вернувся без нічого на Україну. Мабуть невдача з виданєм першого тому Шекспіра знеохотила його перекладати далі Шекспіра…» [18, ХІХ-ХХ]. 

IMG_5420_новый размер

Чи не тому Кулішеві переклади Шекспіра західні українці зустріли критично. У «Зорі» 1882 року практично у кожному номері, починаючи від 21-го, з’являються анонімні відгуки, як з’ясовується згодом, її редактора О.Партицького. Були вони досить суб’єктивні, а тому несправедливі. Складалося враження, що з відомим письменником зводять рахунки. 

Чи не тому письменник втратив інтерес до видання Шекспіра. Та й пожежа на хуторі, як уже говорилося, цьому посприяла. Останні роки свого життя він присвятив перекладу Святого Письма, мріючи, що цей проект принесе користь рідному народові, урівняє його у правах з іншими народами.

Тим часом І.Франко пише про долю виданого І тому перекладів Шекспіра: «Куліш знеохочений політикою незабаром по надрукованю того тому виїхав із Австрії, лишивши всі наклади, в тім числі й Шекспіра «у схованці» в якогось нікому з Русинів незнайомого поляка, де ті книжки перележали в паках 10 літ, поки по його смерті не продано їх на лімітації книгарні Наукового товариства імені Шевченка, в якій вони й досі лежать нерозпродані» [18, ХІХ].

Щодо інших 10 п’єс Шекспіра, то їх видав Іван Франко після смерті письменника. Перш ніж зупинитись на видавничій роботі І.Франка, необхідно сказати про їхні взаємовідносини, які, на жаль, за життя не склалися. Коли Н.Кобринська звернулася з проханням до І.Франка залучити до жіночого альманаху «Перший вінок» Ганну Барвінок, то отримала відповідь: «Адрес Ваш до Кулішихи добрий… Я радо допоміг би Вам тут чим-небудь, але з Кулішем я не тільки не переписуюсь, а надто ще маю на собі його височайшу неприязнь за рецензію його «Хуторної поезії» в «Світі». Значиться, не можу Вам тут нічим допомогти» [10, 453].

Справді, І.Франко досить критично сприймав творчість П.Куліша. Через що навіть М.Драгоманов закликав його (2.03.1894) до стриманості. Він, зокрема, пропонував залучити П.Куліша до ж. «Життє і слово», переконуючи, що: «все-таки він має талант, а окрім того і досі найбільше образований  з усіх наших писателів, і, як не дивно, навіть нові речі пристають до нього скорше, ніж до других. Я допевнися сему, переписуючись з ним про Біблію. …будьте трохи обережні на слова» [10, 453]. Цей лист написаний після того, як І.Франко, який завжди керувався принципом об’єктивності, подав досить критичну оцінку Кулішевої збірки «Дзвін» (1893), до речі, виданої у Женеві Драгомановим.

Нещадно критикований П.Куліш, який, у свою чергу, і сам не раз виступав з досить різкою критикою сучасників, лише при кінці життя задекларував принципи свободи творчості та терпимість у взаємовідносинах. Він писав: «… я не серджусь ні на кого ні за що і сам бажаю, щоб на мене за мої писання не сердились. Ми живемо на те, щоб творити волю природи нашої, і кожне робить своє діло по своїй змозі. Як же тут сердитись і по якому праву?» [10, 454].

Вочевидь, Франкові взятись за видання Кулішевих перекладів Шекспіра було непросто. Окрім всього, це був досить великий обсяг роботи. На це пішло чотири роки. «Гамлет» вийшов 1899 року, «Приборкана гоструха» (первинна назва «Присмирена каверзниця»), «Макбет», «Коріолан» – 1900-го, 1901 року вийшли чотири переклади: «Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Багацько галасу знечевля», «Ромео і Джульєта», а «Король Лір» та «Міра за міру» – 1902 року. У «Передмові» до останньої драми він знайомить спільноту з перебігом роботи, затраченої на редагування Кулішевих перекладів. Оскільки, пише він: «…в Києві не знайшлось нікого, хто мав час і охоту зайнятися сею нелегкою працею, то прийшлось мені взяти її на свої плечі…  я згадав при тім слова проф. В.Б.Антоновича, який колись простою, загальнозвісною приповідкою «не святі горшки ліплять» (…) заохотив мене до наукової праці… І тепер скінчивши вложену на мене земляками працю я з чистим сумлінням можу сказати, що хоч і які б були в деталях хиби моєї редакційної роботи, все таки воно ліпше, що Кулішеві переклади Шекспірових драм вийшли в такім одязі, ніж коли б були вийшли зовсім голі, так як перші 3, які опублікував сам Куліш» [18, ХХІ].

Справді, І Кулішів том перекладів має лише невеличку передмову, у якій він пояснював пуританськи налаштованій спільноті, що вживані ним вульгаризми спричинені потребою «перекладати … як в оригіналі»: «У нашому перекладі круто позапинані лайки і грубиянські жарти, котрими Шекспір, яко великий художник, відтінює в себе пречисте і ніжне… «Ис пісні слова не викидають» – рече народний український розум». Лише Шекспіру вдалося «виспівувати людзьке життя такими словами, якими воно виявляє себе на самому своєму дні: ні один же поет не возводив і чоловічности на такі високості духа, як британський драматор». Така «мішанина» «божественної поезії» «з прозою людзької бессердечности» надає  «силу і достоінство изобразительного генія» [16, 5].

І.Франко, як редактор Куліша-Шекспіра писав: «Щодо редакційного боку, я поклав умову – перед друком порівняти Кулішів переклад з оригіналом, подавати де треба пояснення, а до кожної драми додати орієнтальну студійку, в якій би було популярним  способом сказано все потрібне для її зрозуміння й оцінки на основі найновіших критичних та літературно-історичних дослідів» [18, ХХІ].

Справді, кожна драма, видана за участі І.Франка, має «Передмову» та «Пояснення». У «Передмові», а це варіативно 20 сторінок тексту, постає масштабне дослідження про ту чи іншу драму. Таким же дослідженням є і  «Пояснення», чи то пак – примітки, в яких І.Франко компетентно трактує не лише події Шекспірового часу, а й ті чи інші світові епохи, звідки Шекспір запозичив сюжет або ідею. Все це разом виявляє в особі І.Франка великого інтелектуала та блискучого знавця світової культури. Його редакторська робота вражає.

Окрім цього, він у передмові до останньої драми («Міра за міру», 1902), звертає увагу на фінансове питання, що було важливим фактором для бездержавної нації. Акцентуючи увагу на меценатській благодійності, наголошував, що Шекспір з’явився на світ «завдяки щедрости одного добродія Українця», який 1899 року надав 1000 гульденів на видання Кулішевих перекладів із Шекспіра». Після чого І.Франко «одержав із Київа копії Кулішевого автографа всіх 10 драм2. Київськи земляки поручили мені, – пише редактор, – допильнувати видання і на мою пропозицію згодилися поручити економічний і грошовий бік» і «розпродажу книжок заснованій перед тим «Українсько-руській Видавничій Спілці». Письменник мріяв, що «чистий дохід» від продажу книг дасть можливість заснувати «Шекспірів фонд», завдяки якому Видавнича спілка видасть «інші класичні твори чужих літератур» [18, ХХ], оскільки «добрі переклади великих творів…мають велику вагу для розвою кожної національної літератури»
[18, ХХІІІ].

Окремо він подає «Рахунок «Шекспірового фонду» («Міра за міру») [18, ХХIV] і ділиться новиною з читачами, що першою книгою, яку профінансував «Шекспірів фонд», став також Кулішів переклад, його «Чайльд Гарольд» з Байрона, «повний автограф якого за посередництва проф. Пулюя прислала нам ласкаво вдова покійного письменника Впов. Пані Ганна Барвінок»
[18, ХХІІ].

Але видані Франком Шекспірові драми, як перед тим і Кулішеві,  українська спільнота проігнорувала. Спостерігаючи протягом чотирьох років за реакцією читачів на переклади Шекспіра, І.Франко констатував, що ці видання, на жаль, не стали визначною подією для народу попри міру затраченої величезної праці як самого перекладача, так і редактора. Він пише: «…пора, в якій вийшли отсі переклади нашою мовою, знов показалася мало відповідною для популярности Шекспіра. Переклад, друкований в Галичині, був заборонений для Росії і не міг туди піти. А в Галичині старші генерації малочисельної інтелігенції заняті переважно політичною боротьбою за істнованє; для простого народу, для читалень Шекспір – затяжка справа, а серед молодіжі, особливо університетської, панувала в 1900 році гарячка декадентизму, Пшибишевщина доведена нераз до карикатури. «Охота комусь друкувати такого старого дурня, як Шекспір – тепер, коли маємо в руках твори Пшибишевського!» Такими словами один із тодішніх провідників руської молодіжі повітав прилюдно появу «Гамлета» … Та я надіюсь, що він таки піде. Його твори, обчислені не на однодневу моду, будуть і в українській мові робити свій вплив – повільно, але певно» [18, ХХІІ].

Отже, «Гамлет».

І.Франко вважав його найбільш досконалим Кулішевим перекладом. Більше того, це відчувається із самої «Передмови» [17, І-ХХІІ], а це: «Жерела», «Шекспірове обробленя» та «Українські переклади «Гамлєта», що й сам редактор її найбільше любив. Він писав: «Гамлет» уважається справедливо найгеніальнішим твором  Шекспіра. В фігурі данського королевича можна побачити найкращий поетичний візерунок душі самого поета» [17, III].

Досліджуючи джерела драми, І.Франко наголошує, що британський драматург скористався  популярним у ХVІ віці французьким перекладом Бельфоре «Histoires tragiques» з Саксона Грамматика ХІІ ст. – збірки оповідань, у складі якої і була представлена історія принца Амлета Данського, якого Шекспір назвав Гамлетом – іменем свого єдиного ранопомерлого сина.

Драма друкувалася за життя Шекспіра двічі і двічі за участі автора: 1602 р. за сценограмою акторської гри, тексти для яких підготував Шекспір, та відредаговане ним видання 1604 р., через що має різночитання, які ускладнюють роботу перекладачів.

І.Франко писав: «Можна вважати.., що Гамлєт є найбільше суб’єктивна фігура з усіх, які створив Шекспір» [17, ХІІ]. «Коло 1601 р. Шекспір справді був у такім настрою, який потрясає нашу душу в його Гамлєті. Йому вмер батько; його протектор льорд Соутемптон був у тюрмі; його улюблена зрадила його з його близьким приятелем; він був свідком бунтів і катастроф, що могли у чутливій душі викликати вражінє, буцім то «світ виходить з уторів» (…) В першій хвилі він не знаходив слів, плакав, упокорявся (в сонетах), але швидко він почув свою силу, його біль вибухнув гіркою іронією, і устами Гамлєта він висловив свої власні досвіди та розчаруваня. Варто завважити, – пише далі редактор, – що у славнім монологу «Чи бути чи не бути» поет майже цілком забуває, що се говорить принц; слова виходять немов із уст підданого, що мусів:

ввесь вік терпіти муки

І насміхи, гнет сильних і знущанє

Гордині, біль одіпхнутого серця,

Загайливість закону, підлість суддів,

І ту зневагу, що заслуга мовчки

Приймає від нікчемних.

                                                 [17, 72]

Відразу ясно, що се не Гамлєтові слова, не виплив драматичної ситуації, а стогін власного серця поета» [17, ХV].

«Гамлєт» є не тілько найбільш особистою, але також найбільш філософічною драмою Шекспіра. Герой трагедії – мислитель, а події трагедії змушують Шекспіра до розбирання найважливіших, найтяжчих питань про ціль існування, про вартість життя, про природу етичних понять і соціального ладу» [17, ХV-ХVІ] , – резюмує І.Франко.

Він також інформує у розділі «Українські переклади «Гамлєта», що до П.Куліша перекладали драму українською мовою два перекладачі (про третього Ю.Федьковича чомусь не згадав) –  це поляк П.Свєнціцький родом з України, який переклав «віршем без ритму», оскільки автору «хотілось вірно віддати мисль первотвору». Про другого – М.Старицького – І.Франко писав, що хоча він у передмові заявляв: «Я поклав собі метою в перекладі не відступати ні на йоту від первотвору, з душевним тремтіннєм вдаючися в боротьбу з найхудожнішим твором найвищого генія, зберігаючи вповні навіть зверхню його форму, тобто і прозу  і білі і римовані вірші і навіть розміри» (…) Зовсім наперекір своїй виразній обіцянці він змінив розмір віршовий у цілій драмі і замість … п’ятистопного ямба завів розмір сербської юнацької пісні, що зовсім не надається до драми [17, ХІХ]. Взагалі треба сказати, що д.Старицький поводився з англійським текстом занадто свобідно. Та проте треба признати, що його переклад читається гладко і виявляє працю неабиякого майстра слова» [17, ХХ].

І, отже, за Франком: «переклад, який ось тут подаємо до рук громаді…,  дає зрозуміти та відчути красоту первотвору, за се порукою є вже само імя П.А.Куліша. Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів. Він узявся перекладати Шекспіра не для проби, а певний свого панування над рідною мовою. Вимоги докладности і вірности оригіналові він розумів далеко не так, як д.Старицький і дав нам переклад, з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладачів великого Британця. Держачися оригіналу далеко докладніше, ніж його попередники, Куліш уміє при тім надати свойому перекладови свій індивідуальний колорит, щось таке, що позволяє відразу пізнати в нім працю Куліша… Є якийсь своєрідний тихий патос, якийсь розмірений широкий подих у власних творах і в перекладах сего автора, щось мов широкі, могутні рухи великого корабля на великій ріці» [17, ХХ-ХХІ]. «Величезна заслуга» Куліша-перекладача полягає також в тому, – заявляє редактор, що тепер кожному, хто захоче перекладати  Шекспіра, «буде мати стежку протерту Кулішем, масу зворотів укованих ним, масу слів і фігур уведених у наш літературний скарб». «Куліш своїм перекладом відкриває перед нами широкі перспективи, куди може дійти наша мова своїм богацтвом, своєю мелодійністю та ріжнородністю свого ритму…»
[17, ХХІ].

Далі І. Франко наголошує на значній перевазі Кулішевого перекладу порівняно з попередниками. «Наскільки близше підійшов тут Куліш до оригіналу супроти Старицького, покажуть два-три приміри. І так перший Гамлєтів монолог (у нас с.16) має в оригіналі 31, у Куліша 35, у Старицького 44 рядки; (…) славний Гамлєтів монолог «Чи бути чи не бути» (с.71-72) має в англ. 60, у Куліша 65, у Старицького 78 рядків.

 А при тім оскільки близший Куліш до віддання всіх тонкостей первотвору, котрі Старицький дуже часто заступає своїми не Шекспірівськими фігурами! Є у Куліша перекладено дещо невірно (…). Але таких місць так мало, а супроти обставин, що сам текст Шекспіра неусталений і виглядає ріжно в ріжних виданнях, вони такі маловажні, що взагалі сей переклад можна назвати вірнішим оригіналові, ніж приміром звісні мені польські, а декуди навіть ніж німецьки переклади» [17, ХХІ-ХХІІ].

Характеристика, практично, блискуча! І це при досить критичному ставленні до творчого доробку П. Куліша.

Залишилося дізнатися, яким чином ця книга потрапила до рук П.Стебницького і хто ж такий адресат цього дарунка?

Отже, Петро Януарійович Стебницький – це державний та громадський діяч, родом із Гореничів, що під Києвом. Свідчень про юнацькі та дитячі роки П.Стебницького залишилося небагато, через те, що мав відлюдькуватий характер. О.Кониський назвав його «на всі ґудзики застебнутою» людиною [4, 12]. І автобіографія 1919 р. з нагоди обрання його співробітником Української Академії наук, також дає досить скупу інформацію. Зокрема, що він закінчив 1872-1881 роках І Київську гімназію та фізико-математичний факультет університету Св.Володимира, а 1888 р. працевлаштувався у Петербурзі, у Головному управління пошт і телеграфів, зарекомендувавши себе зразковим працівником, через що навіть уникнув заслання, коли поставив підпис під протестом «Союза писателей» проти насильства над маніфестантами 1901 р. За компетентного працівника заступився міністр фінансів

З 1904 р. був призначений керівником Комерційного відділу «Торгово-Телеграфного Агенства», прослуживши у ньому до 31 серпня 1917 року. Після 1917 р. Стебницький стає повпредом України – комісаром у справах молодої держави при  Тимчасовому уряді Росії. Через рік (1918) після переїзду до Києва стає сенатором генерального суду, міністром освіти та мистецтва за гетьмана Скоропадського. Такий офіційний бік життя  П. Стебницького.

А неофіційний – це напрочуд наповнене і яскраве життя українця у північній столиці. Жодне українське питання не вирішувалось без нього. Найвизначніші діячі епохи залишили про нього досить теплі та зворушливі спогади, що є свідченням непересічності цієї особистості.

Насамперед Є.Чикаленко, знаний збирач українських працівників задля майбутнього України, у «Спогадах» писав: «В перший же рік існування «Петербурзької Громади» до неї вступив Петро Януарійович Стебницький, один з найвидатніших і найвідданіших українських діячів, яких мені доводилося в своїм житті стрівати. (…) З того часу, як він вступив у «Петербурзьку Громаду», він став її керівником і був ним до кінця існування тої громади, тобто до 1917 р. Ним держалася та громада, він в ній найбільше працював» [15, 173-4].

А. Ніковський згадує П. Стебницького словами того-таки Є.Чикаленка (думку якого розділяв). Той вважав його дуже розумним. Таких «в грандіозній людській галереї Є.Х.Чикаленка було небагато: той талановитий, той заслужений, той корисний, той потрібний, милий, щирий, приємний, … той яловий, той ні се, ні те, – розумні були раховані на пальцях одної руки» [4, 21-22]

С.Єфремов також наголошував на розумі, працездатності Петра Януарійовича та самовідданості в служінні українській ідеї. Він зазначав: «Перше враження якоїсь стриманости, акуратности, культури – лишалось … надовго. (…) Лицар повинности й обов’язку, кришталево чистий і непідкупно чесний (…) це життя було одним суцільним подвигом неустанної праці. До Петра Януаровича, як до фокуса, сходились нитки і спружини українських заходів у Петербурзі. (…) Щоб не починалося з громадських заходів у Петербурзі, чи й тут на Україні, – кінець-кінцем не минало воно цього тихого, коректного, делікатного чоловіка. Коли треба було зробити якусь відповідальну роботу, вибір завжди якось спинявся на йому. Клопіт з цензурою, видавничі плани й заповзяття, політичні заходи й зносини, літературні доручення – все це… переходило на руки  Петра  Януаровича» [4, 13-14].

Зупинятись більш докладно на роботі П.Стебницького не випадає через заданість теми, але окреслити головні його чесноти все ж необхідно. Громадсько-культурна робота – це, власне, його видавнича діяльність. «Благодійне товариство з видання загальнокорисних і дешевих книг», що було створене 1898 р. у Петербурзі знаменитими українцями – вченим-філософом В.В.Лесевичем та генералом М.Ф.Федоровським, з метою сприяти «религиозно-нравственному развитию и экономическому благосостоянию малоруского народа» [2, 66] шляхом видання «одобренных цензурой дешёвых и доступных по языку и изложению книг» насправді стало петербузькою «Просвітою». П.Стебницький у ньому був спочатку скарбником, секретарем (1902-1906), згодом його головою (1909-1916). Товариство за 20 років своєї діяльності видало близько 80 назв книг накладом майже один мільйон примірників. «Трудно детально вказати, що саме зробив Петро Януарович для тієї чи іншої книжки, виданої товариством, але всі вони пройшли через його руки. (…) Надзвичайно працьовитий і уважний, Петро Януарович не цурався ніякої роботи і не щкодував часу для своєї справи, бо вважав її за свій громадський обов’язок» [4, 70].

Так, завдяки П.Стебницькому у царській Росії вперше вийшов повний, із забороненими раніше політичними поезіями «Кобзар» Т.Шевченка за редакцією В.Доманицького – трьома виданнями, багатотисячними тиражами (1907, 1908; 1910). На власний кошт він видає двотомник поезій О.Олеся (1907, 1909). Був автором і благодійником щоденної газети «Рада» протягом 1906-14 рр., а з її головним редактором Є.Чикаленком багато років вів дружнє листування, яке нині є унікальним джерелом інформації.

Варто констатувати, що саме до «Благодійного товариства» звернулася Олександра Куліш по допомогу, опікуючись виданням Кулішевої «Біблії». А оскільки практично всіма гострими питаннями у цій справі займався П.Стебницький, то вона й потрапила до нього. Добування дозволу на друк Святого Письма перетворилося у справжню епопею.

Відомо, що з послабленням цензурного тиску після 1905 року «Благодійне товариство», відповідно до свого статуту – дбати про моральні та релігійні інтереси малоросійського народу, звернулося з клопотанням до Синоду надати українцям, як і іншим 70 народам світу, право на Святе Письмо рідною мовою. Після відмови Синоду П.Стебницький залучається підтримкою Російської Академії наук, про що пише Є.Чикаленку у кінці 1906 року: «Отже, тепер, щодо Святого Письма зостався самий страшний противник – Синод, якого навіть Академія, не вважаючи на сильних заступників, яких вона має, боїться не подужати». Тому залучає останнього до справи, демонструючи стратегічне мислення у вирішенні цього питання: «Отже, Вам тепер завдання: вжити всіх важливих засобів, щоб до Синоду було послано кілька прохань, та не від окремих осіб, а… від цілих груп, – а ще краще від селян. Майте на увазі, що в поспіху литовського питання багато причинилося те, що там сільський нарід зі своїми ксьондзами слав до уряду петиції за тисячами підписів. У нас такого здобути не можна, се я знаю, але нехай би було хоч щось подібне, хоч якийсь голос народу – бо окремим проханням Синод відповість те саме, що відповів Кулішисі і Пулюю. І ще увага: по змісту треба так, щоб прохання говорило не про Морачевського, а про Біблію Куліша…» [3, 34-35].

Є.Чикаленко посприяв. Опір Синоду був подоланий. Після чого була сформована комісія для відбору кращого українського перекладу у складі російських академіків Ф.Корша, О.Шахматова та українців – П.Житецького, Ф.Вовка, О.Русова, М.Славинського, П.Стебницького та інших. Головну роль відіграла праця П.Житецького «О переводах Євангелия на наш язык» (1905). Проаналізувавши 3 переклади Євангелій – рукописні П.Морачевського й М.Лободовського та друкований текст Євангелія з «Біблії» (Відень, 1903) П.Куліша, І.Пулюя й І.Левицького, автор визнав кращим переклад П.Морачевського, через що саме його чотири «Євангелій» були рекомендовані до друку.

Все це йшло врозріз із планами П.Стебницького, який наполягав не на частковому перекладі Святого Письма, тобто перекладі «Євангелій», а на повному, тобто Кулішевому перекладі. Але, загалом хоч невелика, але перемога все-таки була здобута. 

Та не лише видавничою діяльністю був занятий П.Я.Стебницький. Його  «Список друкованих праць» [4, 121-132] налічує 168 позицій. Друкувався у російській і в українській пресі. Це статті, огляди, дописи, фейлетони та рецензії. Белетристика, поезії, переклади складають лише 9 позицій, через що М.Зеров писав, що: «Художньої творчості Петро Януарович ніколи за свій фах не вважав… Вірш, оповідання, діалог – все те мало лише ілюструвати його настрої і думи публіциста» [4, 89]. А публіцистом П.Стебницький був блискучим. Друкувався у ЛНВ, «Новій раді», «Громадському слові», «Украинской жизни» та інших періодичних виданнях, виходили праці й окремими виданнями.

На його досить гостре та саркастичне перо безумовно впливало життя у столиці, яку за 20 років так і не зумів прийняти. Якось він писав: «…дався взнаки той Петербург нашій Україні! Двісті років порядкує він всею державою – і весь час, починаючи від царя Петра, він холодом дихає на наш бідолашний край. Потроху від того холоду обсипалось листя української культури – і наш вільний, живий, до всього здатний народ опинився без волі, без сили, без освіти – хоч на  тій самій, але вже не своїй землі» [11, 43]. 

Він не раз аналізував взаємовідносини двох народів. У працях «Перспективи русско-украинских отношений»,  «Поміж двох революцій», «Украина и украинцы» (остання була перекладена всіма основними європейськими мовами) П.Стебницький наголошував на кардинальній різниці в тлумаченні національного питання. Так для росіян головним питанням було «обрусити все, що не руське і оправославити все, що не православне… Росія добре вміла асимілювати своїх інородців – і «з того виробити православний народ» [11, 47]. Інша його книга «Украинский вопрос» (1914), що написана разом з О.Лотоцьким, стала, по суті, «катехізисом українства». Вона пережила 3 видання – останнє,  20-тисячне, 1917 року. Це була відповідь на «500-сторінковий донос» С.Щоголева «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма». П.Стебницький і О.Лотоцький науково й аргументовано доводили до відома російського народу історію, стан та вимоги українців. Ця блискуча книга не втратила актуальності і сьогодні3. Адепти «русского мира», прочитавши «Украинский вопрос» заявляли, що це «…справді найстрашніший рух в Росії…, бо коли дати йому розширитися, то цей рух неминуче призведе до розпаду російської держави» [9, 108].

Очевидно, вони мали рацію, тому-то і захищали свою імперію (та, власне, і нині захищають) нелюдськими методами.

Як відомо, у другій половині 1917 р. ці взаємовідносини вилились у військову агресію проти УНР, коли Росія відчула, що Україна може вийти з-під її протекторату. Більшовики заповзялись відновлювати імперію під новою вивіскою, заливши Україну кров’ю. П.Стебницький писав Є.Чикаленку 19.01.1918 р., а це після погрому Києва Муравйовим: «До нас доходять в газетах лиш короткі, але страшні звістки про київські події. Чи мож-ливо було думати, що всім нам доведеться таке пережити.

Правда, Ви щось подібне передчували, але і Ви, мабуть, не думали, що буде стільки лиха, біди, крови, руїни … бідний Київ, бідна Україна, нічого тепер я не можу вгадати, що буде далі. Певно, все піде якось стихійно, без участи нашого бажання, наших рук» [11, 48].

Повертаючись 1918 р. до Києва, П.Стебницький і сам побачив «солдатів революції», які прямували «визволяти» Україну, і жахнувся: «Ті самі гострі, лихі очі, та сама сліпа невдержана сила, та сама людська стихія. Щось елементарне, первісне, що колись давно уже було пережите людством. Це навіть не орди, що йшли тисячі літ тому зі сходу на захід; то були більш організовані і не такі дикі маси. Ще либонь далі в віках треба шукати аналогій, коли людство було розпорошене, ще без жодного громадського ладу, як овеча отара під чиєюсь пугою, або як сарана, що суне вітром хмарою і все по дорозі обертає в голу і дику пустиню. Так, це не овеча отара – це сарана» [1, 12], – напише  у праці «Поміж двох революцій».4  

То коли і як могли зустрітися О.Куліш із П.Стебницьким, відповідно до напису на книжці: «На спомин найкращих дней з високим поважаннєм. А.Куліш. 1908 р. 15 листопаду, с.Заріг» – зважаючи на віддаленість їхніх помешкань?

Варто  сказати, що П.Стебницький, незважаючи на те, що більшу частину свідомого життя мешкав у Петербурзі, приїздив до Києва майже кожного року, або й кілька разів на рік, якщо цьому сприяли службові обов’язки. Ці приїзди припадали на Різдво або Великодні свята, коли проводилися з’їзди Товариства поступовців. Вони відбувалися в оселі Є.Чикаленка. Про це свідчить листування між П.Стебницьким та Є.Чикаленком, яке було досить інтенсивним. За 21 рік (1901-1922) було написано 361 лист. Були вони переважно діловими. П.Стебницький зрідка відволікався від громадсько-значимих тем на особистісне.

Але були в Петра Януарійовича, як годиться, й відпустки. Наприклад, 8 вересня 1907 р. П.Стебницький писав: «Ждали Ви мене в Київ, та я цей раз своїм отпуском інакше скористався, трохи посидів, щоб одпочити коло Петербурга ж, на березі моря. Бачите, я дуже люблю Київ, але туди їхати – це для мене мука, бо весь час, що я там… бігаєш як оглашенний по родичам та землякам, бо так треба… образяться, як не прийдеш; не встигнеш оббігти всіх привітатись, як уже треба починати знов – прощатись. І виїздиш з рідного Києва5 на північ, звичайно, ще більше розбитий, ніж туди їхав» [3,  56].  

Наступного 1908 р. 24 червня Є.Чикаленко настійно запрошує П.Стебницького до Києва, як видно, в громадських справах: «Сподіваюсь, що в сентябре Ви приїдете на якийсь тиждень до Київа, тоді наговоримось. А говорити з Вами є про що, іменно з Вами, бо у нас з Вами багато «точок соприкосновенія» і між нами ще ніколи не було ніяких «треній», може, через те, що ніколи вкупі не жили і не стояли близько коло спільного діла. В сентябре випустять Шрага6 і приїде Грушевський, то порадимось гуртом, як нам жити на світі» [3, 107]. На що П.Стебницький через 2 місяці (7.08.1908) відповідав: «Михайло Сергійович пише, що буде в Києві не пізніше 5 вересня. Я виїзжу в неділю на Чорне море – і, вертаючись звідти, думаю так межи 1 і 5 вересня заглянути в Київ. Звичайно зараз забіжу» [3, 112].

Отож, П.Стебницький у серпні 1908 р. таки був у Києві. Але чи зустрівся з  Олександрою Куліш 15 листопада, як зазначено на книзі? Малоймовірно, тому що наступний лист його до Є.Чикаленка написаний з Петербурга на початку листопада. Варто сказати, що за 1908 рік він написав до Є.Чикаленка 37 листів, у жодному інформації про зустріч з Ганною Барвінок нема, як загалом у всьому їхньому епістолярії.

Відомо також, що П.Стебницький листувався з Олександрою Куліш. Збереглося 32 листи О.Куліш. У шести її листах за 1908 р. жодної згадки чи бодай найменшого натяку на приїзд П.Стебницького в Україну нема. Нема її і в інших її листах.

Характер листування поміж ними можна було б озаглавити словами адресатки: «Духовна пов’язь – се великий скарб» [7, ІІІ-52430]. У першому листі до П.Стебницького (6.03.1902) О.Куліш ділиться надзвичайною новиною (яка, вочевидь, і подвигла її до листування): «лондонський комітет дозволив друкувати ціле Святе Письмо, Старий і Новий Завіт вкупі» [7, ІІІ-52414]. Загалом, стиль їхнього епістолярію різниться. У Петра Януарійовича він бул діловим, стриманим за браком часу. Але не в Олексадри Михайлівни. Окремі її листи займають по 8 сторінок. У кожному листі вона з благоговінням згадує П.Куліша, дякуючи долі, що надала їй такий шанс – жити і спостерігати за натхненним і неупокореним життєвим промислом її «благословенної дружини». Водночас виказує багато жалів через невизнання українською спільнотою заслуг її чоловіка, через що змістом її життя стало переконати українців у їх хибності.

Відповідно до заявленої теми, привертають увагу два її листи: перший від 6.02.1905 р., у якому вона пише про виданий Франком переклад П.Куліша Шекспірового «Гамлета», із задоволенням констатуючи, що нарешті він оцінив роботу перекладача: «Яку силу слова могутнього він признав за моєю дружиною і яка користь, і яка полегкість новим труженикам письма іти по протертій дорозі. (…) Перепишу Вам як д.Франко Кулішеви подвиги признав і висловив в передмові Шекспірового перекладу «Гамлєт». І вона слово в слово переписує у листі Франкову передмову, подану нами вище, зазначаючи прикінці: «Я дуже була задоволена правдивою оцінкою 50-літніх праць Куліша для неньки України, котра одна його не забуде» [7, ІІІ– № 52427].

Як могла потрапити до неї Кулішева книга, оскільки Емський указ забороняв доступ українських перекладів на підконтрольну територію? Одиничні примірники потрапляли нелегально. До яких тільки хитрощів не доводилося вдаватися! Так, наприклад, І.Пулюй переслав «Біблію», видану у Відні 1903 р., у скриньці з тістечками, яка «мала подвійне дно», що й стало «хранилищем для Святого Письма» [5, 342]. Але з середини 1903 р. уряд пішов на деякі поступки, зокрема для неї: «Мені вийшов дозвіл з Главного Управління по ділам печаті получати Літературно-науковий вісник и переклади моєї дружини з Байрона, Шиллера и Шекспіра. Сей акт показує, що цензура м’якшає». (З її листа до Б.Грінченка) [7, ІІІ – 37972].

Цілком можливо, що завдяки цьому дозволу О.Куліш змогла отримати всі  видані Франком переклади Шекспіра і той примірник «Гамлєта», який вона згодом подарує П.Стебницькому і який нині зберігається у фондах музею літератури.

Буквально через 6 місяців, 19 серпня 1905 року, О.Куліш написала до П.Стебницького ще один лист, який варто процитувати хоча б частково: «Високоповажний Петре Януарьевич! Прошу Вас покорнейше, виповнити просьбу не однієї мене. Буде посвященіе будиночка моєї дружини, котрий д.Кочубей, наш предводитель дворянства, переніс до себе, з Кулішівки, в своє помістя, обложив цеглою, укрив желізом, водворив на незиблімом каменном фундаменті на довгі часи, на спомин для молодшого покоління про діяча України, з его обставинами, як він жив, мебелью, реліквиї…

Д(обр.) Кочубей затіяв його посвятити и уповномочив  мене прохати мою родину і друзів моєї дружини, і я щиро и покорнейше прошу Вас завітати в Борзну… Будуть і Галичани, і Пулюй з дружиною, і свої літератори-родичи-сусіди, і з різних губ(ерній) дороги прихильники до діяча України. Будуть речи говорити, поминати дружину мою невтомну, що 50 літ працював непохибно.

А треба и д.Кочубея подякувати, що зробив такий рух горячим словом за його високе співчуття до діяча Українського краю.  І се добре діло він затіяв, опріч усього и пропаганда у нашому повіті буде, бо я чотири місяці живу у Борзні и душі не знайшла, ні між старими, ні між молодими, щоб говорили чи читали своєю мовою, щоб кохались у своєму рідному джерелі, щоб симпатизували. … Бо ми справляємо по великих городах,.. і концерти, і літературні вечора-співки… а до … темних людей ніхто не загляне, ніхто ні слова. І діяча не споминають, що у гущовині поховали… А Куліш забажав, щоб його поховали між темним народом, щоб його проповідь не була забута. (…)  А моя дружина сказала: «дальше своєї хати не пійду». І умираючи, усе писав на воздухі завіт землякам свій – трудицця і любить свій край – більше себе.

То чи вже Ви високоповажний Добродію, не рушите із Вашого холодного краю столиці у наш теплий темний край, щоб підтримати сю пропаганду вкупі з гарячими прихильниками до рідної України і великого трудолюбця діяча України, перекладача Библії, краугольний камень положившого…Я б ще писала і просила б Вас, щоб зворушити Вас, да нема в мене такого красного слова палючого, щоб вияснити моє бажання…7 сент(ября) буде посвященіе» [7, ІІІ – № 52428]. 

Отже, як виявляється, Олександра Михайлівна опікувалася не лише виданням книг, а й, відповідно до цього листа, мріяла про музей П.Куліша.

Справді, буквально через рік, як не стало письменника, у неї визріла така ідея, яку вона зреалізувала за 3 роки, продавши землю, окрім чверті десятин, з могилами П.Куліша та її брата В.Білозерського, городом, хатою та старою клунею. У хаті вона організувала повноцінний музей, завдяки збереженому інтер’єру.7

Турбуючись про його долю, О.Куліш 1903 р. намагається передати хату-музей до «Музею українських старожитностей» В.Тарновського, але безрезультатно. На допомогу прийшов Кулішів шанувальник, князь М.Кочубей, запропонувавши перенести музей у своє село Кинашівці, поряд з Борзною та Мотронівкою-Кулішівкою.

Отож, відкриття та освячення музею, на яке вона запросила П.Стебницького, планувалося на 7 вересня 1905 р. Але напередодні на М.Кочубея було вчинено замах, про що до О.Куліш писав Ілля Шраг 19 серпня 1905 р.: «Пишіть зараз, прошу Вас,.. до Кочубея. 14-го авг. тричі стріляли в його… І привіденіє заборонило його… Вся поліція була і умоляла його виїхати з Кинашівки, а він … сидить, нікого не слухає. Сей чоловік багато завдав думок… Він роздає людям не щипочками і не жменями, а оберемками. (…) Умовте його їхати за границю…» [5, 493]. Зрештою М.Кочубей виїхав за кордон і звідтіля вже не повернувся і про музей, хоч як це дивно, забув.

Про те, що музей існував з 1905 р. свідчать листи О.Куліш, написані з Кинашівки до П.Стебницького,  де вона жила всі теплі місяці року, як доглядачка та екскурсовод. Окрім них, зберігся «Щоденник відвідування Музею П.О.Куліша в с.Кинашівці за 1907-1910 рр.».8

Негаразди з музеєм почалися 1911 року. Князь продав свою землю, а «частину її, де стоїть музей, подарував д-ці Лукаш, але в нотаріяльнім акті про право власності Олександри Михайлівни не то на шмат землі, а й самий музей, що там стоїть, ні словом не згадав. (…) О.Михайлівна турбувалася вельми, писала до князя, але все даремно» [5, 493-494].

У травні 1911 р. вона виїхала в Кинашівку, щоб там, як було заведено, провести літо і дізналася, що нові господарі виїхали за кордон, віддавши ключі наймичці, що її дуже вразило, що такій непевній людині віддано ключ від такої святині. Вона викинула принесений ключ, не схотіла жити в музеї, а пішла до колишнього сторожа Якова. «Стара, 84 літня немічна людина тим часом жила, конаючи в таких неможливих обставинах щось два з половиною місяці. Скоро … заслабла і вже більше не вставала. Вже незадовго до смерті взнала про її становище небога її Софія Боголюбцева і забрала її до себе в Борзну» [5, 494], – писав М.Вороний у замітці «З сумної подорожі» (г.«Рада»). Перед смертю все своє рухоме і нерухоме майно О.Куліш заповіла своїй сестрі Надії Михайлівні, після смерті якої музей розпродали.

У 1914 р. у газеті «Рада» (1.01) з’явилася стаття «Продаж музею П.Куліша». «Наслідниками явились небоги Ганни Барвінок і найбільш  свідома із них Олександра Матвіївна Слинько. За Кулішами лишився борг… Щоб заплатити… треба було розпродати по векселям музей (…) Що ж до рукописів, мальованих картин, фотографій, адресів …по закону їх не можна продавати. Всі ці речі повинні передатись наслідникам по затвердженню їх в правах наслідства… (…) Отак зруйновано, знищено цінний музей імени Куліша! Той музей, на який «співець жіночого горя» дивилася як на святощі. Громадянству через пресу не було сповіщено про день торгів. Може на той день і прибули б, кому дороге ім’я Кулішів, та й не допустили б, щоб «Святощі Кулішів» дісталися в руку перекупщиків» [5, 497-498].9

Ми зупинились на історії музею П.Куліша так докладно, не лише тому, що за нею стоїть вражаюча історія відданості, любові Олександри Куліш до безмежно нею шанованого Пантелеймона Куліша, а й з надією дізнатися про зустріч, яка  могла б відбутися в разі приїзду П.Стебницького. Але цього не сталося не лише через замах на М.Кочубея, а й тому, що він змушений був відмовитися від поїздки через службові обов’язки (23.08.1905) [6, ХІХ-1560]. 

Отож про епістолярій самого П.Стебницького, який зберігся у фонді О.Куліш Інституту літератури НАН України. Він написав до О.Куліш всього 11 листів (1901-1910), що свідчить про нерегулярність листування або ж його втрату. Найбільш цікавим, у контексті заявленої теми, виявився лист без року, написаний 26 листопада.  

Отже, «Дістав я прислані Вами два томи перекладів Шекспіра, з Вашим ласкавим написом, – і дуже Вам дякую за Вашу увагу і прихильність, – власне, з мого боку нічим не заслужені. Не знаю чим віддячити Вам за ласку. Здається, я в свій час послав Вам примірник моєї брошури «Під стелями Думи» – се одно, чим я можу за ці часи нагадати добрим  про себе і свою дрібну й випадкову літературну роботу.

Трудно склались умови життя. Не з тих я людей, котрі, як П.О.Куліш, можуть стояти непорушно проти всяких обставин. А підлягаючи обставинам, для улюбленого діла багато не можна зробити. Користуюся, по змозі, умовами, що лишають всякі обов’язки – службові, громадські – то такими ж уривками виходить і літературна праця. (…) Умови петербурзького життя зараз погіршали…

Влітку пощастило мати невеличкий спочинок: був 2 тижні в Криму, заїздив по дорозі і до Київа, між іншим з д.Каманіним, багато говорив з ним про Куліша. д.Каманін по своїй праці по виданню творів, дуже захопився великим значенням роботи Куліша – і взагалі його визначною постаттю в історії нашого руху і народу… » [6, ХІХ-1572].

Отож,  по-перше, лист з упевненістю можна датувати 1908 роком, а по-друге, мова йде про книгу, яка є предметом нашого розгляду і яка нині зберігається у фондах музею літератури  під шифром ка-3653. Виявляється, що книгу «Гамлєт» вона переслала поштою, а не вручила при зустрічі.

Але зустріч зі П.Стебницьким, що з роками перетворилася для Олександри Михайлівни у «спомин найкращих днів», відповідно до напису на книзі, все-таки мала відбутися. На жаль, інформації про неї не вдалося розшукати. Гіпотетично – це могло відбутися ще до їхнього листування. Можна припустити, що він, як національно свідома людини, не міг не відвідати перший український музей – музей П.Куліша, де й зазнайомився з його доглядачкою Олександрою Куліш.

І останнє, що залишається з’ясувати, – як книга потрапила в Україну? Безумовно, з переїздом П.Стебницького у червні 1918 р. до Києва. Після чого, як уже говорилося, він багато працював для молодої держави. Репутація ерудованої, відданої справі людини привернула увагу до нього не лише українських політичних кіл, а й наукових. Останні роки був співробітником Академії наук України, якій, свого часу, як міністр освіти та науки дав життя. Довелось жити у буремні роки громадянської війни. Через розруху, побутову невлаштованість та холод багато разів змушений був міняти помешкання. Перевозити його невеликий статок «в двадцять п’ятий раз» [4, 50], як він жартував, допомагали друзі. Все це свідчить про невеселий побут цієї напрочуд скромної людини. Він від холоду і голоду, у буквальному розумінні слова, згасав і помер 1923 року на 61-у році життя. Його книги, очевидно, потрапили до друзів, а рукописний архів був переданий до Національної бібліотеки імені В.Вернадського. Простежити ж шлях аналізованої нами книги годі, але безперечно одне, книга потрапила у дбайливі руки людини, яка знала ціну тим, хто творив її зміст, її історію, її легенду.

За свідченням Андрія Ніковського, Петро Януарійович любив повторювати слова останнього запорожця Микити Леонтійовича Коржа:10  «Нашого насіння ніхто не викоренить» [4, 38]. Справді, незначний напис «На спомин найкращих дней з високим поважаннєм. А.Куліш. 1908 р. 15 листопаду, с.Заріг» на книзі перекладів П.Куліша «Гамлєт» Шекспіра, яка була видана І.Франком 1901 р. у Львові, викликає цілий ряд алюзій, спогадів, роздумів про життя та творчість багатьох дивовижних особистостей – Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Олександру Куліш та Петра Стебницького, які творили не лише себе, а й Україну, її майбутнє. Через що хочеться повторити слідом за Микитою Коржем та Петром Стебницьким слова: «Нашого насіння ніхто не викоренить».

 

Примітки та посилання:

 

1 Експонат надійшов від Осинського В.В. 25.12.1989 р.

2 Щодо Франкового «я одержав із Києва копіїї…», то існує звинувачення І.Пулюя на адресу Українсько-руської Спілки, що Кулішеві рукописи потрапили до Львова нелегально, в обхід О.Куліш. Її лист від 20.01.1902 р. до Б.Грінченка, а це рік, коли друк драм у Львові завершувався, це спростовує: «Мною в 1899 г. оставленными были в Киеве для временного пользования рукописи-автографы моего покойного мужа П.А.Кулиша, на украинский язык драм Шекспира: Гамлет, Макбет, Приборкана  гоструха, Ромео і Джульета, Антоній і Клеопатра, Юрій Цезарь, Король Лир, Міра за міру, Коріолан, Багато галасу знечевля и 2) четыре тетради с заголовками «Чорна рукопись» за годы 1890, 1891, 1892, 1893, заключающие в себе черновики его писем и его литературных работ. Так как я никому этих рукописей не дарила и оставила за собою право взять их обратно, как только того пожелаю, то они продолжают быть моей собственностью. Я получила известие, что они почему-то очутились в Чернигове. В виду этого прошу Вас озаботиться их отысканием и потребовать их от моего имени где бы и у кого бы оне в Киеве или Чернигове ни находились, как мою неотьемлемую собственность, а затем переслать их мне» [7 – Ф.ІІІ. – № 37943]. З чого можна зрозуміти, що, очевидно, дружина письменника передавала рукописи драм на копіювання для їх друку.

3 Її розділи – це «Основні елементи української національної ідеї», «Український національний рух», «Національні надбання українства», «Українство у ставленні до російської державності і культури».

4 Варто сказати і ще про один проект П.Стебницького. Після лютневих подій 1917 р. українська громада висуває його на посаду голови української Національної ради при Тимчасовому уряді, де працювати було непросто через ігнорування українського питання. Але вдалося створити «Товариство прихильників українських музеїв», члени якого планували сприяти поверненню в Україну вивезених з її території пам’яток історії та культури. Комісія зібрала значну кількість матеріалу для каталогу Ukrainika. На жаль, каталог не був завершений, та його напрацювання використовувалися експертами вже за часів незалежної України.

5 До речі, перебуваючи у Києві, обов’язково навідував В.В.Ігнатовича, свого університетського друга, якого ми знаємо як чоловіка Олександри Федорівни Хоружинської (сестра якої Ольга стала дружиною І.Франка. Обвінчалися вони у церкві св. Петра і Павла при Колегії Павла Галагана. В.В.Ігнатович був за свідка на їхньому весіллі). Зараз – це Національний музей літератури України, у фондах якого зберігається аналізована нами книга). У листах П.Стебницького до В.Ігнатовича з 1910 р. відстежується намір повернутися додому. 1911 р. він купує садибу з садом (на Звіринці, вул Церковна) за 6000 рублів. Її управителем призначає свого приятеля В.Ігнатовича. Мріє про більш спокійне життя та заняття бібліотечною справою [3, 28].

6 3-місячне ув’язнення за підпис під Виборзькою відозвою (Фінляндія). 180 депутатів підписались під відозвою не давати солдатів до армії та не сплачувати державні податки після розпуску І Державної Думи.

7 У газетах «Діло», «Рада» подані його описи, який доречно навести з невеликими скороченнями. Отож: «Щоб не було в ньому пожежі, вона винесла з нього печі і ніколи він таким чином не отоплювався. (…) Складався він з 5-ти кімнат, наповнених речами, що були постійними свідками Кулішевої хуторної праці. (…) у першій кімнаті – кабінет Куліша… Тут ми бачимо: велику шафу, до верху набиту книжками, фотографіями, малюнками, невеличкими речами… автографи Шевченка, Максимовича, Грінченка і інших письменників. Книжок тут багато дорогих з огляду на їх бібліографічну ціну… се бібліотека письменника… На стінах сієї кімнати висять портрети українських письменників близької родини Куліша та Ганни Барвінок… Друга кімната – майстерня Куліша; коло вікна стоїть верстак для стругання… (…) Далі у маленькій кімнаті старе розбите фортепяно. На ньому  Куліш иноді душу одводив. У невеликій шаховці висіла одежа Кулішів – робоча одежа:… Другі двері … до опочивальні; старинні ліжка (…) Коло стіни стоїть знову велика шафа з Кулішевою бібліотекою: тут знаходимо … велику скриню з листуванням до Олександри Кулішевої. Посеред сієї кімнати стоїть великий круглий «Шевченків» стіл. (…) Остання кімната пекарня. Тут Куліш вчив читати своїх молотників. (…) Кожна річ красномовно казала … про працю Куліша. Прибували люде сюди до свого будинку з Соборної України» [5, 494-496].

8Нині «Щоденник…» зберігається у Чернігівському музеї імені В.В.Тарновського.

9 Нині значна кількість матеріалів, переважно рукописна, що стосується життя і творчості П.Куліша і Ганни Барвінок, зберігається у двох музеях: історичному та М.Коцюбинського. Колись вони були у збірці Чернігівського музею українських старожитностей В.В.Тарновського, значна частина яких зареєстровані у «Каталозі Музея украинских древностей В.В.Тарновського: Составил Б.Д.Грінченко. – Чернигов. – 1900». Однак О.Куліш передавала до музею Кулішеві речі та рукописи і після першого видання каталогу. Про них, зокрема, сповіщав перший директор музею А.Шелухін у листі від 17.11.1902 р. до О.Куліш, що, окрім вказаних у каталозі речей, зберігаються якраз ті рукописи, що нас цікавлять. Це – «10 зошитів Шекспіра українською мовою: 1) Король Лір, 2) Коріолан, 3) Приборкана Гоструха, 4) Ромео та Джульєта, 5) Юлій Цезар, 6) Багацько галасу знічев’я, 7) Макбет, 7) Антоній і Клеопатра, 9) Міра за міру, 10) Гамлєт, 4 чорнових рукописи за 1890 -1893 р.р., чотири великих зошити…» [5, 499]. І далі йде перелік значної кількості меморіальних речей П.Куліша, які назавжди втрачені [5, 499-500]. Варто констатувати, що всі ці рукописи, серед них 10 драм,  нині перебувають в ІЛ НАН України [6, 11].

10 (105-річний Микита Корж від 1738 р. упродовж 20 років перебував на Січі. Добре пам’ятав давні часи і Січ. Його дотепні оповіді про історію Січі, її структуру, закони, звичаї, побут запорожців записав архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Гавриїл та видав в Одесі 1842 р. під назвою «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа». Познайомив їх О.Стороженко, який здійснив з М.Коржем не одну подорож по місцях слави, видавши згодом  «Споминки про Микиту Леонтієвича Коржа», що вийшли друком у складі збірки «Українські оповідання» ( Спб., т.ІІ. – 1863 р.).

 

Література:

 

1. Балабольченко А. Приречений на забуття // Рідна школа.– 1994. – № 9.

2. Демуз І. На чолі благодійного товариства з видання загальнокорисних і дешевих книг // Петро Стебницький в українському національному житті (до 150-річчя від дня народження). – К., 2013.

3. Євген Чикаленко. Петро Стебницький. Листування. 1901-1922 роки. –К.: Темпора, 2008.

4. Єфремов С. Лицар нездоланний. А.Ніковський. Хутір Чорного Мини. О.Кисіль. П.Я.Стебницький і українська книга. М.Зеров. З літературних творів П.Я.Стебницького // Стебницький. 1862-1923.– К.: Слово, 1926.

5. Івановська О. Барвінкові етюди: І. Ганна Барвінок.  ІІ. Таїна видимого образу. ІІІ. Оповідь про «княгиню» та її «боярина». ІV. Недоля Кулішевого музею // Ганна Барвінок. Збірник до 170-річчя від дня народження. – К.: Рада, 2001.

6. Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (ІЛ НАНУ).

7. Інститут рукописів. Національна бібліотека України ім. В.Вернадського (ІР НБУВ).

8. Куліш П. Твори у двох томах. – Т.І. – К., 1994.

9. Миронець Н. Петро Стебницький – співавтор праці «Украинский вопрос» // Петро Стебницький в українському національному житті (до 150-річчя від дня народження). – К., 2013.

10. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. Наукова монографія у двох томах. Т. І. Життя Пантелеймона Куліша. Особистість, письменник, мислитель. – К., 2007.

11. Піскун В. Петро Стебницький про ключові питання українського національно-визвольного руху та його перспективи // Петро Стебницький в українському національному житті (до 150-річчя від дня народження). – К., 2013.

12. Путівник рукописів ІЛ НАНУ. – К., 1999.

13. Старовойтенко І. Життєвими маршрутами Петра Стебницького: Гореничі – Київ – Петербург – Київ // Петро Стебницький в українському національному житті (до 150-річчя від дня народження). – К., 2013.

14. Старицький М. Твори у восьми томах. Т.8. Оповідання. Статті. Листи. – К.: Дніпро, 1965.

15. Чикаленко Є. Спогади. – К., 2003.

16.  Шекспирові твори з мови  британської мовою українською поперекладав П.А.Куліш. Отелло. Троїл та Крессида. Комедія помилок. – У ві Львові з Друкарні Товариства имени Шевченка, 1882.

17. Шекспір Уілльєм. Гамлєт, принц данський. Переклад П.А.Куліша. Виданий з передмовою і поясненнями Др.Ів.Франка накладом Українсько-руської Видавничої Спілки. – Львів, 1899. 

18. Шекспір Уілльєм. Міра за міру. Переклад П.А.Куліша. Виданий з передмовою і поясненнями Др. Ів.Франка накладом Українсько-руської Видавничої Спілки. – Львів, 1899.