Вересень 3, 2019

Літературне життя періоду німецької окупації України (1941 – 1944): за легальними виданнями, зокрема часописом «Український засів» (із фондів Національного музею літератури України)

Олена Круківська,
старший науковий співробітник

 

«…українська культура у певних добах
історії може скорочуватися до розмірів писанки
й пісні, але при першій історичній можливості
розцвітає Софійськими банями, мазепинським
бароко, хоралами Бортнянського, майстерністю
Боровиковського чи Нарбута»
Є. Маланюк

За всіх часів бездержавності України інтелектуальний опір поневолювачам чинили представники національної культури. Неприйняття денаціоналізації за радянської влади спричи­нило відхід певної частини української інтелігенції за Збруч у 20-х рр. Не були винят­ком і роки Другої світової  війни. Письменницькі та наукові установи в основному були евакуйовані до Уфи. Там продовжували творити більшість радянських українських письменників. Певна частина митців у складі різних редакцій працювали на фронтах. Але були й такі письменники, науковці, інші культурні діячі, які з різних причин опинилися на окупованих територіях України. Не секрет, що деякі з них сприйняли прихід німецько-фашистських військ як можливість визволення від більшовиків. Тому на перших порах вони з ентузіазмом взялися до розвою культурного життя. Організовували театральні осередки, налагоджували вихід легальних періодичних видань (прим.: «Через три тижні після вторгнення [на територію СРСР] на вузькій нараді верховод райху… [поставив питання про необхідність] «…відродити газети, наприклад, і для України, щоби мати можливість впливати на місцеве насе­лення»).

Письменники, художники, композитори гуртувалися з метою ор­ганізації виставок, літературних імпрез, урочистих академій,  гастролей, концертів тощо.

За даними досліджень, чисельність легальних періодич­них видань досягає 365 найменувань. Найбільшу кількість становили газети, вони – організатори суспільного життя, джерело інформації, потужний засіб формування світогляду. Невеликий відсоток преси складають журнали – літературні, літературно-мистецькі,  літературно-наукові. Вони разом із літературними сторінками, які існували у переважній більшо­сті часописів, певною мірою задовольняли культурний попит населення.

Засновували, редагували часописи та друкували свої твори письменники, вчені-літературознавстві, журналісти. Так, «Вінницькі вісті» очолював Михайло Зеров (літ. ім’я Михайло Орест). З 1942 року він почав листуватися із Свято­славом Гординським, який сприятиме періодичному оприлю­дненню творів поета у літературно-мистецькому місячнику «Наші дні». Головним редактором  цього ілюстрованого мі­сячника літератури, мистецтва і культури, який виходив у Львові з кінця 1941 до половини 1944 рр., була Марія Стру­тинська, співредакторами – С. Гординський та М. Шлемке­вич.

Разом із редакційною радою та київськими письменни­ками-спілчанами була розстріляна Олена Теліга – засновник «Літавр», тижневика літератури й мистецтва, додатка до га­зети «Українське слово» (1941, Київ).

У Василькові видавав місцеву газету «Васильківські ві­сті» та  місячник «Школяр» Михайло Ситник.

«Ніжинські вісті» виходили під редакцією Івана Ярешка (справж. ім’я Іван Кошелівець).

Недовго очолював літературний відділ газети «Нова Україна» (Харків) Аркадій Любченко. Разом з А. Любченком у «Новій Україні» певний час пра­цював Юрій Блохін-Бойко (1909, Миколаїв – 2002, Мюнхен) – літературознавець, славіст, майбутній громадсько-політич­ний діяч.

Редагував часопис «Ружинські вісті» Борис Олександрів (спр. прізвище Грибінський) –  «… наймелодійніший з наших поетів…», як згодом про нього та його творчість відгукнеться Юрій Клен.

Петро Карпенко-Криниця (1917 р.н., Чернігівщина; спр. прізвище Петро Горбань) дебютував як поет ще у 30-х роках у періодиці. Перша збірка «Гримлять дороги» з’явилася у 1942-му, коли поет працював журналістом в «Українських вістях» протягом 1942-43-х років у Львові, у 1943-1944 роках він – співробітник «Краківських вістей». Найвідомішим в Україні був Улас Самчук – і як прозаїк, автор першого твору про голод 1932-33 рр. «Марія», і як пуб­ліцист, і як літературознавець,  і як редактор «Волині».     Друкувалися поезія, проза, уривки з драматичних творів українського письменства – як класиків, так і сучасних літе­раторів, а також тих, хто був закатований у таборах, розстрі­ляний, морально гноблений, вилучений із контексту україн­ської культури.

IMG_4543_новый размер

Останні сторінки часописів містили інформацію з куль­турно-наукового життя України, театральні афіші, рецензії, відгуки на вистави, рекламу, об’яви тощо. Багато цікавого можна дізнатися саме з хронік. Зокрема редакція «Волині» (1942. – Ч. 28. – С. 3) інформує про те, що у Братиславі Лео­нід Мосендз закінчив роман «Останній пророк».         

З 25 жовтня 1941 р. Харків був окупований. А вже через рік вийде перший номер літературного журналу «Український за­сів» (випуски № 1, № 2 1942  р., Харків; № 4 1943 р., Єлиса­ветград ) [тираж третього номера був спалений при тимчасовому відступі окупантів, зберігся в окремих примірниках. До видання були підготовлені 5 і 6 ви­пуски, які так і не побачили світ). Часопис редагувався  од­ним із найяскравіших інтелектуалів ХХ століття Віктором Петровим (В. Домонтович, Віктор Бер).

Відкриває номер часопису вступна стаття (німецькою та українською мовами) «д-ра Бернгарда Пайєра» під назвою «Думки німецького вояка з приводу заснування українського літературного місячника в 1942 році», в якій читаємо: «Цей журнал безпосередньо ставить собі за завдання згуртувати навколо себе старі й молоді творчі сили і виступити з творами, які забиратимуть слово в питаннях найживотрепетнішої сучас­ності й минулого чи то у вигляді власного поетичного твору, чи то як сповнений розуміння й вчування відгук мистецького споглядання. Журнал цей служитиме мирній відбудові куль­турного життя країни…». У четвертому, останньому, номері журналу в статті «Одверте слово» редактора за крип­тонімом Р. ставилися вже дещо інші завдання перед українсь­ким письменством. Йшлося про те, що «… у цій сучасній бо­ротьбі духовна зброя ще не змогла себе виявити цілком дос­татньо», тому великі завдання стоять перед «вільними і твор­чими силами» українського народу. А перед українськими письменниками стоїть завдання «осягнути сенс і розум духо­вного відродження» Европи. «Він [письменник] повинен стати провісником в своєму народі цього нового європейсь­кого духа». Чим були викликані такі настанови? Йшов 1943 рік… Так зв. «переможний марш» припинив свою ходу, більше того, він повернув на зворотний шлях. Але німецька пропаганда не припиняла свою роботу.

Без имени-1_новый размер

У місячнику представлені розділи, які репрезентують по­езію, прозу, критику та бібліографію, наукові статті та хро­ніку. Перший випуск містить, крім зазначених, розділ пам’яті загиблих.

Жовтневий випуск розпочинається добіркою поетичних текстів. Відкривають розділ поезії Василя Борового. Назва першого говорить про змістовне наповнення та ідейне спря­мування – «Шлях до перемог (Посвята Німецькій Армії)», «Повернення хлопців», «На полі», «У дощ (ескіз)», «Пастух» і заключний вірш «Україні» (від поета-солдата). Зрозуміло, що зміст часопису був під наглядом окупантів-ідеологів, тому і друк цих панегіриків, про художньо-естетичну вартість яких годі говорити, був обумовлений.

Тут же вміщено і  баладу «Волинь» (із циклу «Золоті озера») Герася Соколенка.

Мало хто знав, а тим більше сьогодні знає це ім’я. Здога­дно він народився 1921 року на Волині, на Проскурівщині, часто бував у Шепетівці. У роки війни (1942) був заарешто­ваний гітлерівцями, сидів у шепетівській в’язниці. Допоміг йому вийти звідти У. Самчук. Листувався зі своїм опікуном і визволителем. Про Герася Соколенка Улас Самчук згадує у своїй книзі спогадів «На білому коні». Останній лист до Сам­чука, датований 23 серпня 1943 р., був надісланий із Шопе­ніца (Сілезія).

Леонід Полтава листувався з поетом у 1943 та 1944 роках. Герась Соколенко називав його «ровесником пера». Пода­льша доля поета невідома: чи загинув він у лавах УПА, чи в круговерті кінця війни…

Нещодавно фонди музею поповнила невелика збірка по­езій «Герась Соколенко. Твори поета невідомої долі», надру­кована в Нью-Йорку 1981 року стараннями Л. Полтави (худ. оформлення Ю. Кульчицького). Збірник склали поезії, надру­ковані в роки війни в газетах, журналах для молоді та дітей, із рукописних джерел.

Повернімося до балади «Волинь» (із циклу «Золота осінь»), надрукованої в «Українському засіві», 1942 р. ч. 1. У згадуваному збірнику Герася Соколенка є цей вірш із зазначенням місця й дати його публікації – «Дорога», 1942 (журнал для молоді, Львів). Яким чином потрапила балада до харківської редакції, невідомо. Де вперше надруковано було баладу – в Харкові, чи Львові? Не­відомо. Але є щира і чиста поезія душі. Чи не нагадує тонкий лі­ризм уривок із поезії Соколенка молодого Тичину?

… В лісах, в степах безкраїх,
У селах чарівних,
Бадьорий спів лунає
Повстанців молодих.
Встають вони з туману
Як молодість моя,
За ними йду рум’яний
Такий тривожний я.
Іду, іду в загравах
По огнених путях, -
Закоханий у трави,
У грози і в життя…

Є ще одна «Баляда» Герася Соколенка. Цей вірш не ввійшов до згадуваного збірника.

…Дорогою залізною
Проходять поїзди
Я зву Тебе вітчизною
І матір’ю зову,
Мій голос пада птицею
На скошену траву.
І наче у тумані я
Вслухаюся у дзвін.
Богунія й Богданія
Відточують мечі,
І коні б’ють підковами
За бором уночі…

Олекса Веретенченко, молодий, талановитий поет, чий дебют відбувся з виходом першої поетичної збірки «Перший грім» 1941 року, надрукував у числі 1 (1942 р.) баладу «Чу­мацька», написану у народнопісенній манері:

На шляху Муравському чумак притомився,
На важницю похилився, за серце вхопився:
«Ой, не дурно ж пугав пугач край темного гаю,
Сталась мені пригодонька, тепер умираю,
Сталась мені пригодонька у краю чужому,
Не вернутися додому мені молодому.
Прощавайте, побратими, бувайте здорові,
Візьміть ярма мережані, занози тернові.
Візьміть воли круторогі, добре доглядайте,
А мене при дорозі навік поховайте…».
Зосталася на роздоллі калина похила.
Прахом-зіллям заростає чумацька могила.
Тільки вітер стиха дзвонить в степові ключі,
Тільки поїзд пронесеться, з Криму ідучи,
З Криму ідучи, колісьми б’ючи, –
І не спиться чумакові і вдень і вночі…

Це поет чи не єдиний в українській літературі, якого впізнати можна за неповторністю та приголомшливо-реалістичною образ­ністю у розкритті негуманного сенсу війни як такої. Літературоз­навець Ю. Лавріненко назвав це «Тичининським мотивом спус­тошення і збідніння людського серця на тлі катастроф тотальної війни»…Радянська література  у темі людини і війни «не знала такого повороту»:

… Сів на трупі, тяжко загадався,
І не міг згадать – пощо змагався?
І в очах, червоних від знемоги,
Не світила радість перемоги.
(із «Фронтових примар»)

У листопадовому номері «УЗ» читаємо «Вільний перес­пів з Байрона»  – «Мазепа» Олекси Веретенченка:

… Й собі у вночішній імлі
Пославсь Мазепа на землі.
Він шию лагідно обняв
Свого покірного коня,
І, не зважаючи на втому,
Підкинув листя вороному,
Обтер йому лискучу спину,
Попругу і вуздечко скинув
І по-дитячому радів,
Що вороний охоче їв:
А то боявся, як би в лісі,
Він не відмовився пастися.
Адже оцей кудлатий кінь
Був невловимий, наче тінь,
Неначе блискавка, гарячий,
Проте покірливий, терплячий
І ніс вождя у далечінь –
Як справжній кінь, татарський кінь…

Привертають читацьку увагу три поезії Олександра Запо­рожця (довідники не подають відомостей про поета). На пер­ший погляд, вони різні, але об’єднані єдиним почуттям і сприймаються як триптих. Про прощання з юнаками, які від’їжджають на працю до Німеччини, розповідається у вірші «Проводи»: «по давній звичці плачуть матері», «пливуть дів­чата – лебеді стрункі», «лунає пісня: «краю мій, краю», «вплі­тались голоси грудні дівочі / В бадьорі парубоцькі голоси». Лише «прошите сріблом, в золоті червонім / схилилось небо синє над селом» свідчить про споконвічний трагізм понево­леної нації. У другому вірші «Нива» розкрито образ правіч­ного степу – споконвічної землі українців-хліборобів. Вірш багатий на метафори, власне кажучи, весь вірш – це розгор­нута метафора з постійними епітетами, які творять оригіна­льні неповторні образи. Увиразнює милозвучність вірша алі­терація – широковживаний поетом стилістичний прийом: «В полі дзвони дрижать стоголосі, / В полі вітри на стеблі бри­нять, / Там повітря сріблястії коси / У блакитній імлі мерех­тять»; «Вийде дівчина жати у поле / І сполохає радісний спів, / Ледве чутний мотив колисковий, / Колисковий мотив колос­ків»;  «Щось тихесенько вітер говорить, / Колоски колиса на руках» тощо. Третій вірш називається «Роздума». Початок цього твору неначе закінчує зміст вище згадуваної поезії: «Вже відбриніли коси / На покосах, на нивах. / Скаче на віт­рах осінь, / Осінь золотогрива», останні ж строфи перегуку­ються зі змістом «Проводів». На відміну від попередніх, ідейна спрямованість цього вірша – любов до рідної землі, тверда переконаність у перемозі над ворогом, підкреслена:

Край козачої крови
Ні на що не зміняю.
Край краси і любови,
Лебединого граю.
Прийдуть ще дні чекані –
Згаснуть в останнім бою
Синьої сталі грані,
Іскри славної зброї.
Ой, та й задзвонять дзвони,
Дзвони на всіх дзвіницях,
Ще я почую гомін,
Гомін на вечорницях.
Вечором незабутнім
Ще підійму я чарку
За Вкраїну майбутню
І за колишню бранку …

Молодий поет Дм. Ніценко (Нитченко, Дмитро Чуб) ви­несе на суд читачів вірші «Нові вогні» та «З полону».

Культурна хроніка першого числа «УЗ» інформує про те, що У. Самчук – «видатний український письменник» – у се­редині серпня на засіданні літературної секції «Просвіти» ви­ступив із доповіддю про досягнення української літератури за останні 24 роки поза теренами СССР. Доповідач підкреслив, що література цього періоду скріпляла віковічні українські традиції культурного зв’язку з Заходом». І далі. У. Самчук  «…зачитав уривки зі свого надрукованого, але ще не відомого харків’янам роману «Марія».

І в цьому ж числі розділ Проза відкриває уривок твору про великий голод на Україні.

Цікавим матеріалом (для дослідників творчості митця) є надруковане  з чернетки, з авторськими ремарками та окре­мими уривками, датоване «2/IV 1923 р.», незакінчене опові­дання Григорія Косинки «Фауст». За словами Ю. Бойка – мо­лодого літературознавця, «це велична сувора симфонія на честь українського повстанця-селянина…». У розділі Пам’яті загиблих читаємо його розвідку про життя та твор­чість письменника, якого розстріляли у грудні 1934 року ра­зом з іншими українськими митцями.

У Наукових студіях В. Петров надрукує статтю «Готи на Україні та культура полів поховань». Чи не на основі архео­логічних досліджень, про які згадує в своїх щоденниках Докія Гуменна? Немало сторінок відведено враженням від знайомс­тва з В. Петровим, автором роману «Дівчинка з ведмедиком» (щоденники зберігаються у фондах музею і описані у моїй статті, надрукованій у збірнику НМЛУ 2011 року).

У числах 2, [3], 4  «Українського засіву» надрукував свій «роман-трактат» В. Домонтович-Петров    «Без грунту». Вже на еміграції автор доопрацював свій твір. Окремою книгою ви­йшов він  1948 року в Регенсбурзі.

Наступний номер журналу відкриває розділ Поезії добір­кою творів із збірки «Рівновага (1933 – 1934)»  Єв­гена Плужника.

С. Гординський – львівський маляр, поет –  подав до ре­дакції вірш «До друзів», датований 1941 роком. У вірші «Ямби», написаному ще 1939-го, в унісон з історичними по­діями звучать почуття і відчуття автора, душа якого пошма­тована облудним світом:  «Вогонь і дим! Вогонь і дим! / І день, і ніч – земля грюкоче, / Багряні зорі й іскри рим / Пе­чуть, осліплюючи очі». Очисним вогнем мислиться війна («Це ж, нарешті, / Кришиться миршаве, старе…»), і на цей очисний вогонь покладає автор надії: «…станеш з правдою бійця, / А не абст­рактами, на гробі / Своїх жалів, своїх зневір, / Під звуки гро­мів, а не лір».

Юрій Косач-поет представлений поезією «Провістя», в якій теж дихає передчуття, але передчуття невідомого: «Кому належатиме завтра? / Чи тим, що, зірвані раптово, / Вже стали на суворих вартах, / Чи тим, що мовкнуть молито­вно?».

Інтелектуально наснажені п’ять поезій Юрія Шереха «Служба сонця» («відчуєш раптом: ні, не марно жив / І з купи днів, на попіл вщент ізтертих, / на згарищах, де квилить піз­ній сум. / … Встає високий стяг, штандарт романтики, – / І ти почварність часу переміг»); «В опері»; «Жорстокість»; «Іро­нічна поезія»; «Портрет матері». Поряд – сонет Леоніда Пол­тави «Достигли кавуни».

У розділі Критика й бібліографія цього числа вміщена цікава підбірка матеріалів. Надруковані критична стаття В. Державина з промовистою назвою «Майстер підлабузництва. Про драматургічну макулатуру Корнійчука»; розвідки-рецен­зії Мих. Оглоблина  (Мих. Глобенко) «Вас. Кархут. По­лум’яний вихор. Повість, 1941, Св. Ольшенко-Вільха. Чер­вона Корчма. Оповідання, 1942»; Гр. Шевчука (Ю. Шерех) «Л. Мосендз. Засів. Повість. Прага. В-во, 1941, ст. 96»; за криптонімом В. П. – аналіз збірки Б. Кравціва «Під чужими зорями. Октави. Берлін, «Обрії», 1941, ст. 64». Піддана до­кладному аналізу наукова збірка Академії наук УРСР «Оль­бія» за підписом А. Коцевалова. 

У всіх випусках «Українського засіву» друкувалися пере­кладені поетичні та прозові твори сучасних німецьких авто­рів. Зокрема поезії Гергарда Шумана переклав та додав коме­нтарі (про характер творчості поета, лауреата літпремій Німе­ччини 1935-1936 років) Юрій Шерех. Поряд – два оповідання Георга Бюзхінга: «Селянин Каролін Гуль» та «Мандрівка крізь бурю» у перекладі В. Бера (В. Петров). Перекладені по­езії у ч. 2 підписані іменами О. Запорожця та М. Іванова. Останній – відомий перекладач, дослідник західноєвропейсь­кої літератури, представлений у числі ще й розвідкою про життя та творчість іспанського письменника Золотої Доби Франсіско де Кеведо та добіркою перекладених ним поезій цього «короля ліриків» (за визначенням Лопе де Веги).

У ч. 4 за 1943 р. «УЗ» в розділі Критика й бібліографія подано огляд «Новіших німецьких публікацій про Україну», зокрема зроблено докладний огляд наукових видань німець­кою мовою українських учених-професорів Д. Дорошенка, Р. Смаль-Стоцького, Д. Антоновича, А. Яковлева. Ще одна рецен­зія привертає увагу. Це антологія українських оповідань ні­мецькою мовою, яка вийшла друком у Берліні 1942 року.

Надруковано фрагмент драми Костя Буревія (1888-1934) «Павло Полуботок» (з передмовою без зазначення автора).  

Розділ Наукові статті подав розвідки Ю. Бойка «Шевченко, визволений від большевицької фальсифікації» та Ю. Шевельова «Як творив Шевченко-поет». Зацікавленість викликає полеміч­ний відгук (рецензія?) останнього «Шевченко – клясик?» на ви­дану 1942 року в «Українському видавництві» (Львів-Краків) книгу Є.-Ю. Пеленського «Шевченко – клясик. 1855 – 1861». Вік­тор Петров представив на розгляд критичну статтю  «О. Поте­бня – фолкльорист (спроба реконструкції системи методоло­гічних поглядів Потебні)» тощо.

За прочитуваним криптонімом В. П. вміщено розлогу критичну статтю на видану книгу «Микола Зеров. Камена. Поезії. Українське видавництво. Львів, 1943. Ред. і вступна стаття Святослава Гординського. Обкладинка М. Бутовича. Стор. 120». Точний виклад думок, лаконічність – ось характе­рні риси рецензії, яка виходить далеко за рамки суто рецензії. Автор-аналітик подає нам блискучу лекцію про неокласиків та неокласицизм, полемізуючи, доповнюючи, погоджуючись з редактором та автором вступної статті. Закінчує свою статтю-рецензію В. П. словами: «Так, справді, кулішівська ідея, що українська література, скину­вши з себе ярмо провінціялізму, повинна стати европейською літературою, вийти на простори світової літератури, була й ідеєю М. Зерова, яку він підносив з ентузіястичним запалом і ненастанним трудолюбством».

… Побіжний огляд періодики, найбільш ти­ражованої та змістовно наповненої, свідчить про білі сторінки історії українського письменства періоду окупації. Тому ва­гомість та унікальність літературно-мистецьких часописів, які зберігаються у фондах музею, зокрема три номери «Українського за­сіву», важко переоцінити.

Література

1. «Український засів». – 1942 – № 1. – 79 с.
2. «Український засів». – 1942 – № 2. – 94 с.
3. «Український засів». – 1943 – № 4. – 169 с.
4. «Український засів». – 1993 – № 3 (7). – С. 53 – 60.
5. Гайдабура В. Театр, захований в архівах. – К. : Мистецтво, 1998. – 224 с.
6. Жулинський М. Національна культура за умов формування но­вої суспільної солідарності в Україні / М. Жулинський // Сучасність. – 1997 – № 1. – С. 65 – 69.
7. Маланюк Є. Шлях до Шевченка // Пробоєм. – 1942. – № 3. – С. 156.
8. Курилишин К. Українська легальна преса періоду німецької оку­пації (1939 – 1944) : історико-бібліографічне дослідження / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, Відділ україніки / К. Курилишин. -  У 2 томах : Т. 1. – Львів, 2007. – 640 с. ; іл.
9. Курилишин К. Українська легальна преса періоду німецької оку­пації (1939 – 1944) : історико-бібліографічне дослідження / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, Відділ україніки / К. Курилишин. -  У 2 томах: У 2 томах : Т. 2. – Львів, 2007. – 592 с. ; іл.
10. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко. – К. : Либідь, 1999. – 284.
11. Павлюк І., Мартинюк М. Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917 – 1939, 1941 – 1944 рр. / І. Павлюк, Мартинюк М. – Луцьк : Твердиня, 2005. – 428 с.
Слабошпицький М. 25 поетів української діаспори / М. Слабошпиць­кий. – К. : Ярославів Вал, 2006. – С. 323 – 338, 555 – 581, 656 – 726.
12. Тарнавський Ю. Літературний Львів. 1939 – 1944 / Ю. Тарнавсь­кий. – Львів : Просвіта, 1995. – С.  77 – 134.
13. Шаповал Ю. Історизм часопису «Волинь» (1941 – 1944; 1991 – 2009 рр.) / Ю. Шаповал. – Львів, 2010. – 208 с.
14. ЕСУ. Т. 3. – К., 2004. – С. 324.
15. Дей О. Словник українських псевдонімів (XVI – XX ст.) / О. І. Дей. – К. : Наукова думка, 1969. – 559 с.
16. Еппель В. Нові матеріали до словника українських псевдонімів / В. Еппель. – К., 1999. – 116 с. – Покажчик антонімів. – С. 94 – 116.
17. Черняков Б. Окупаційна преса Райхскомісаріату Україна // 36 праць Науково-дослідного центру періодики / ЛНБ ім. В. Стефаника. – Л., 2003. – С. 152.