Жовтень 11, 2019

ОСТАП ВИШНЯ. ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА (Про що можуть розповісти меморії)

Наталя Бондар,
заступник директора
з наукової роботи

“Просто не любив я печальних лиць, бо
любив сміятися. Не переносив я людського
горя. Давило воно мене, плакати хотілося…
Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався!
Вождь? Та Боже борони!… Пошли мені, доле,
сили, уміння, таланту, чого хочеш,  тільки щоб я
хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм
титанічнім труді, у своїх печалях, горестях,
роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!..,
щоб хоч одна зморшка його трудового,
задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота
розгладилася!”

                                                                    Остап Вишня

630-360-1538159241-3718 (2)

Остап Вишня… “Письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних – мільйонових – тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори із життя”, – такими словами розпочинає свою сильвету про славетного гумориста Юрій Лавріненко у  знаній нині і в Україні антології “Розстріляне Відродження” [8, 614]. А Микола Хвильовий у статті “Остап Вишня в світлі лівої балабайки” у 1930 році щиро зізнається: “Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…”[18, 309].

Ім’я Остапа Вишні і за його життя, і нині саме по собі викликає добру посмішку у тих, хто читав чи чув рядки його творів. Так збулась мрія письменника, який у травні 1949 року, згадуючи і шалену популярність 20-х років і десятирічне ув’язнення в сталінських таборах, роздумуючи над сторінками свого нелегкого життя і творчості, занотував у щоденнику, що був би щасливий, якби зміг своїми творами викликати хорошу, теплу усмішку в народу. “Ви уявляєте собі, – роздумував письменник, – народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!” Втім Остапу Вишні вдалося здійснити свою мрію. Про непростий шлях, що пройшов він заради неї, розповідає нині експозиція Національного музею літератури України, збагачена першовиданнями його творів, записниками і справді унікальними експонатами – меморіальними речами письменника.

Остапу Вишні судилося жити і працювати в непростий і жорстокий час. Він один з тих, про кого сьогодні говоримо як про представника покоління Розстріляного відродження. Остап Вишня стрімко увійшов у літературу. 22 липня 1921 року газета “Селянська правда” надрукувала невеликий фейлетон “Чудака, їй-богу!”, під яким вперше з’явився псевдонім “Остап Вишня”, який і став славним літературним ім’ям Павла Михайловича Губенка. А від 1923 року одна за одною виходять його збірки, спочатку високо поціновані літературною критикою, а згодом брутально нищені критикою ідеологічною. 1934 року письменник був заарештований і на десять років вилучений  з літературного процесу. Ні народна популярність, ні величезні тиражі творів не порятували Остапа Вишню від арешту і 54-8 статті карного кодексу (терор) і заслання. Звільнений 1943-го, він знову повернувся до літературної праці, але майже до останніх днів свого життя чекав на офіційну реабілітацію. “Іронія літературної долі Остапа Вишні в тому, що його унікальний сатиричний хист сягнув висоти якраз в часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед відомих українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі, зокрема Чечвянський – рідний його брат, Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Кость Котко, Сергій Пилипенко…) й дочекатися настання “відлиги”, коли вперше за чверть віку з’явилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато міг би зробити наш веселий геній, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не висів дамоклів меч берієвської інквізиції”[11, 7] .

З доробку письменника 20-х років минулого століття в музеї дбайливо зберігаються пожовклі від часу книжечки, на які так чекали і які зачитували до дірок та вивчали напам’ять. А ще цінні документи  20-30-х рр.: членський квиток № 00157495 профспілки працівників поліграфічного виробництва, виданий Губенку Павлу Михайловичу (Остапу Вишні) Харківським відділенням Спілки 2 квітня 1929 року та кандидатська картка від    13.03.1935 р. СРП СРСР. З того часу збереглися також біфокальні окуляри, з круглими скельцями і тонкою оправою з жовтуватого металу у дуже потріпаному та потертому коричневому коленкоровому футлярі, якими письменник користувався ще до заслання.

У Національному музеї літератури України – багата добірка першовидань творів Остапа Вишні, його записники, особисті речі, які впродовж багатьох років оточували письменника. Меморії Остапа Вишні надійшли до музею кількома подачами: 1984, 1985, 1986 років від доньки письменника М. М. Євтушенко, коли ще тільки збиралась музейна колекція і розроблялась концепція майбутньої експозиції, та 2002 року від його онуки М. Л. Євтушенко.

Родина Остапа Вишні  дбайливо зберігала книги, рукописи та речі письменника, піклувалася про гідне вшанування його пам’яті. Коли створювався музей, вони відібрали і передали до фондової колекції справді безцінні реліквії. Жоден митець минулого століття не має такої багатої добірки меморій у фондах музею, як Остап Вишня. В ній – необхідне для письменника знаряддя праці:  письмове приладдя, зокрема ручки, гумка, олівці, чорнильниці, печатка без нарізних знаків, ножі для паперу, підставка для ножів, шкіряна папка,  ручка чорнильна, чорнильниця та олівець механічний в наборі “PARKER 51”, Канада, 1946, на ручці гравійований золотистий напис  –  О Вишня. Подарунок від Українських Прогресивних Організацій у Вінніпегу 1946 р., серпень. Дарчий напис у футлярі на білій картці). Серед цікавинок: інкрустовані портсигар  та мундштук    40-х рр. а також зелена скляна попільниця . Є й одяг: біла сорочка та чорно-сіра краватка.

IMG_0518_новый размер

Цікаві історії збереження і надходження до музею деяких експонатів. Наприклад, книжкової різьбленої полички   й настільної лампи. Невідомо, коли і де були придбані ці речі. Але зі спогадів доньки письменника відомо, що після арешту Остапа Вишні його дружина, Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, залишила квартиру в письменницькому будинку “Слово” у Харкові, і, забравши дещо з речей, тимчасово оселилася у своєї родички по матері, дядини Юлії Новикової, яка мешкала у власному будинку на Холодній горі по вулиці Пермській. Цікаво, що саме в цій оселі 1925 року почали своє спільне життя Павло Михайлович і молода акторка театру ім. І. Франка Варвара Маслюченко. Тоді родина прожила на Холодній горі рік. У скрутний час Новикови знову прихистили Варвару Олексіївну. До них вона перевезла письмовий стіл Остапа Вишні, дві книжкові полиці та дещо з речей. Сама разом з дочкою Марією поїхала слідом за чоловіком. Речі залишились на квартирі Новикових. Під час війни родина була евакуйована на Схід, але будинок і майно вціліли під час окупації Харкова. По війні там оселився середній син Юлії Новикової – Микола Пилипович Новиков. Після смерті  матері всі речі перейшли у його власність.

1944 року Остап Вишня разом з Варварою Олексіївною повернулися на українську землю, але оселилися не в Харкові, а в Києві. Варвара Олексіївна спілкувалась зі своїм двоюрідним братом, адже Новикови були не лише ріднею, а й близькими за духом людьми, які чи не єдині підтримали родину Остапа Вишні в роки випробувань.

Остап Вишня з дружиною неодноразово приїздили  до Харкова після війни. В цьому місті жили і працювали вчительками сестри письменника – Катерина Михайлівна і Марія Михайлівна. І хоча Остап Вишня з Варварою Олексіївною зупинялись у них, вони ніколи не минали будиночка по вулиці Пермській, 13. Про речі, які залишили у Новикових, ніколи не згадували. Перевозити їх не було сенсу, в Києві Павлові Михайловичу придбали новий   кабінетний гарнітур. Втім якось цю історію Варвара Олексіївна розповіла Сергієві Гальченку, який на той час був молодшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, а нині є заступником директора цього поважного закладу. Він, у минулому архівіст, дослідник і шанувальник творчості Остапа Вишні, перебуваючи у Харкові у справах Інституту літератури, заглянув до оселі Новикових, спілкувався з Миколою Пилиповичем та його дружиною Оленою Антонівною, яка все добре пам’ятала, і виявив у них дві книжкові полички і лампу, які належали Остапу Вишні наприкінці 20-х  -  на початку 30-х років. Це й були ті речі, які Варвара Олексіївна залишила на збереження Новиковим у 1934 році. С. А. Гальченко привіз до Києва поличку і настільну лампу Остапа Вишні і передав дочці письменника, Марії Михайлівні, з порадою подарувати ці меморіальні речі новоствореному Державному музею літератури України, де саме в той час, на початку 1986 року, готувалася до відкриття експозиція. Це дозволило створити цікавий меморіальний куточок Остапа Вишні, відтворити частину його робочого кабінету, а на меморіальному столику, переданому до музею раніше, розмістити і настільну лампу і ще декілька цікавих речей, які належали письменнику, серед них і чашечка з блюдцем, які, за легендою, були з Остапом Вишнею на засланні.

Про те, що ці предмети були дуже дорогими Павлу Михайловичу і його родині, свідчить той факт, що вони у надто поганому стані все ж упродовж багатьох років, навіть після смерті письменника, дбайливо зберігались і були передані до музею. Зараз важко сказати, очевидцями який подій і маршрутів вони були під час його “десятирічки” (загальновідомий гіркий дотеп самого письменника), адже довелося  Остапу Вишні відбувати свою “безневинну провину” (4, 211) спочатку в Ухтпечтаборі, на руднику Еджит-Кирта в Печорському відділенні, і знову в Ухтпечтаборі. До речі, саме там він написав понад два десятки портретних нарисів про засуджених, вільнонайманих і працівників табірної адміністрації, що мали спільну назву “Материалы к истории ухтинской экспедиции. 1934 год”, в яких показав, як принижена, скривджена неправедним судом людина знаходить у собі сили жити і працювати. В таборах письменник вів також щоденник “Чиб’ю” та писав листи до дружини й доньки, які й проливають світло на його роботу  в редакції газети “Северный горняк” і  задум та обставини написання портретних нарисів. Саме тоді письменник чекав на дозвіл писати роман. У музейній колекції зберігаються окуляри Остапа Вишні періоду заслання, в яких він працював у таборах. Круглі скельця, тонка пластикова чорна оправа, кріплення дужок з жовтого металу. Від часу скло і пластик потерлись, метал потемнів, одна дужка загубилась, замість неї – прив’язана чорна мотузка. Ці окуляри з чашечкою та блюдцем – німі свідки років принижень небезпечного для тоталітарної системи “ворога народу” Остапа Вашні.

Як відомо, на волю Остап Вишня вийшов через ворота Бутирської тюрми у Москві 3 грудня 1943 року, а вже у лютому 1944 року з’явилась друком широкознана “Зенітка”, верстка якої з рукописними правками автора  зберігається у фондах музею. Наближалась Перемога, а з нею – і нагорода письменника – медаль “За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.”. Ця медаль разом з посвідченням до неї  нині  є також музейним експонатом. Неймовірно, але факт: письменник, який був ув’язнений як учасник контрреволюційної організації і терорист, засуджений до розстрілу з подальшою заміною десятьма роками утримання у виховно-трудових таборах, отримав високу нагороду, не маючи офіційного зняття звинувачень, тобто не реабілітований. Більше того, він “доблесно трудився” два з половиною воєнних роки за колючим дротом, під охороною у Комі АРСР, в Ухтинському Печтаборі.

З повоєнних речей, які оточували Остапа Вишню і нині зберігаються у фондовій колекції музею,  згадаємо його мисливське та рибальське приладдя. Рідні та друзі письменника стверджують: він був дивовижно залюблений у  природу. Мисливство та рибальство для нього було найперш виявом цього захоплення. Власне кажучи, саме любов до природи і допомогла  митцеві в повоєнні роки знайти ту нішу в літературі, яка дозволила йому знову піднятись (не йдеться про нечуваний розквіт таланту, як у 20-ті рр. з багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин), створити “природничі”, або, як він сам визначив їх жанр, “мисливські” усмішки. Вони – про людину на природі, про звички й особливості мешканців лісу, степу, річок, озер, а головне – про єдність природи й окремого людського “я”, про необхідність збереження довколишнього світу, про сьогоденне і вічне. Так правдиво, щиро і по-філософськи заглиблено міг писати лише багатий душею оповідач, для якого перебування на природі, злиття з нею було не епізодичним, а улюбленим заняттям. “Любіть, дорогі друзі, охоту, а ще більше любіть природу, бережіть її, охороняйте її. Презирайте браконьєрів і боріться з браконьєрством! Ні пера вам, ні пуху…” [10, 5 ], – писав Остап Вишня у вступному слові “Від автора” до “Мисливських усмішок”. Подарункове видання цих усмішок 1958 року, багато ілюстроване заслуженим діячем мистецтв УРСР  В.Литвиненком, поряд з його ж ілюстрацією 1954 року, на якій зображено мисливця Остапа Вишню з рушницею на дереві, знаходиться нині в експозиції поряд з іншими цінними експонатами.

IMG_0520_новый размер IMG_0522_новый размер IMG_0523_новый размер

На полювання Остап Вишня часто їздив з друзями-письменниками. М. Рильський з теплотою згадував:

 

По полях ми з Вишнею бродили

Восени, шукаючи зайців,

І бур’ян пожовклий, посивілий

Під ногами срібно хрупотів.

 

Скільки доброти було в обличчі,

Скільки мудрості в очах було,

Як дивився приятелеві в вічі

Любий наш Михайлович Павло [16, 9].

 

А ось які спогади про полювання “на зайця” з Остапом Вишнею у Олеся  Гончара: “Грудень був, холод, похмурий день, мерзла рілля під ногами та гостра поземка. Цілий день ходили в тих [переяславських] полях, так і не побачивши зайця, цілий день маячила десь далеко на ріллі зсутулена і якась беззахисна, наче вітром похилена, постать Павла Михайловича. Таким він найрізкіше і вкарбувався в пам’яті: пішов і пішов у задумі серед тих холодних полів, затиснувши рушницю, як палицю, під пахвою і ніби й забувши уже про неї, про зайця…”[16, 21].

Та й сам Остап Вишня зізнавався, що здобич на полюванні не була для нього метою. У щоденникових нотатках від 23 січня 1952 року писав: “Їздив полювати. Це – не вперше і не в останнє. Нічого! І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково!), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб’ю” [16, 319].

Для виїздів на природу Остап Вишя зазвичай брав з собою флягу   з казанком  та мисливський ніж (у музейній колекції –    один з мисливських ножів Остапа Вишні у футлярі з тисненням “П. М. Вишня”. Вони разом з іншими мисливськими та рибальськими скарбами письменника зберігались на його квартирі аж до початку ХХІ століття і були передані до музею вже онукою письменника, коли її родина виїздила з квартири по вулиці Червоноармійській № 6, в якій певний час проживав Остап Вишня (на будинку є меморіальна дошка, біля якої і нині часто можна бачити живі квіти або червону калину). На перший погляд, фляга з казанком – звичайні речі, але свідками скількох розмов біля багаття вони були, які бувальщини, що потім лягли в основу усмішок, чули. А скільки цікавих людей, друзів Остапа Вишні  брали до своїх рук його алюмінієву флягу з біло-сірого металу у формі пляшки з однією увігнутою й другою вигнутою стінками та кришкою, прикріпленою до корпуса ланцюжком, і казанок, що формою повторює флягу з вушками, в які вставлена ручка з дроту, зігнута під прямими кутами. В усмішці  “Екіпіровка мисливця” з гумором, як завжди, йдеться  про ці речі як про необхідні на полюванні: “Дві фляги. Одна – для води, друга – для того, хто що любить…”[13, 317 ]. І далі: “Розуміється, що ви на полювання берете з собою казанок, кухоль, ложку, ніж, виделку, сіль, перець, лавровий лист, сиру картоплю, пшоно, моркву, петрушку, топірець (дрова рубати) і брусок (топірця гострити). Ви вже, ясна річ, догадались, що все це береться для того, щоб ізварити чудесну польову кашу, – і то кашу не з куркою, чи з індиком, чи з бараниною, а кашу з чирям, або з крижнем, або з широконоскою. Ох, і каша! Ох, і каша! Тільки одне в тій каші недобре: казанки замалі”                    [ т.13, 317-318].

В “Мисливських усмішках” йдеться, звісно, й про інші речі, які необхідні на полюванні і які мисливець Остап Вишня мав у себе, а згодом його родина передала до музею. Це, зокрема, скринька-патронтаж для зберігання касет з гільзами для рушничних патронів – в ній 50 гільз               та потертий пластмасовий  прямокутний чорний ручний ліхтарик, який Остап Вишня придбав незадовго до смерті (1955 рік вказаний на корпусі поряд з маркою виробника). До музею передано також “Мисливський білет” Остапа Вишні з його фотографією, виданий у Києві  1955 року та ”Квиток члена Товариства охорони природи”.

З пристрастю до полювання пов’язана і безмежна любов Остапа Вишні до собак.

Він виховував їх, одержував за них медалі, був арбітром на собачих виставках і змаганнях. А ще любив  коней. Збереглася його перепустка на іподром 1952 року. Як згадує Ю. Смолич, кінські перегони були для нього справжнім відпочинком. Він відвідував усі скачки, не гребуючи й тоталізатором. Траплялося – програвав усе, крім собак і рушниць, а траплялося – раптом влаштовував бенкет для усіх друзів та знайомих, щоб чимскоріш позбутися “чужих”, як він казав, виграних червінців [1, 55].

Остап Вишня захоплювався і рибалкою. В музеї зберігається потерта та потемніла від часу шкіряна коробочка для рибальських гачків у формі невисокого циліндра, з оранжевою кнопкою на корпусі, який наполовину відкривається, усередину коробочки вкладається металева кругла посудинка з металевим обідком, що знімається  та перемет рибальський – на прямокутну не обстругану дощечку намотана волосінь з прикріпленим до неї поплавком з одного боку дощечки та грузиком – з другого. Видно, що користувався коробочкою та переметом письменник досить часто. Як згадують друзі, “рибалка був з нього найзаповзятіший; ловив на поплавчанку, на донку. На перемет і навіть на спінінг, який в ті роки тільки-тільки входив у нас у вжиток” [1, 55 ]. Але рибалка, як і полювання, була для Остапа Вишні насамперед спілкуванням з природою. Степан Олійник згадує, як одного разу подався на рибалку за Остапом Вишнею, знав, куди саме і коли він поїхав. Приїздить і бачить: “Павло Михайлович на стільчику, слухає пташок, щось собі мріє, на озеро навіть не дивиться. Його шофер Володя, запеклий рибалка, читає газету в машині”. На запитання, чого не ловлять – не клює чи заборонили в цьому місці ловити, – сміючись відповідають, що вудочки забули” [1, 160].

Про безмежну любов Остапа Вишні до природи і всього живого свідчать і речі, які оточували письменника вдома, а потім були передані до музею. Це  і чорнильниця, дерев’яна, лакована, вишневого кольору, різьблена, під стилізованим деревом біля чорнильниці з кришкою у вигляді пенька на грибі сидить бородатий чоловік у шапці із загнутим верхом, ліву руку тримає біля обличчя, під правою –  глечик, який знаходиться над отвором чорнильниці, біля пенька – маленький грибочок. Ліворуч фігура зубра, який піднімається до дерева. На зворотному боці на основі металевої пластинки біло-сірого кольору вирізано напис: “На спомин Павлу Михайловичу Є. С. Ш.”. І ваза із зеленого непрозорого скла зі світло-зеленими розводами. На 12-гранній основі 12-гранний тулуб, що розширюється догори, з хвилястим краєм і рельєфним декором: на основі –  6 листків, на нижній частині тулуба – листя та 6 птахів. І тонка ковінька зі світло-коричневого дерева з сучками, верхня частина якої зігнута у вигляді різьбленої ручки, що закінчується головою птаха.

Якщо мисливство і рибальство завжди приваблювало Остапа Вишню, то футбол, як згадував Ю. Смолич, зацікавив його лише на схилі літ. Якось один раз відвідав матч і “після того не пропустив жодного на першість і на кубок, ходив на змагання не лише основних складів, але й на ігри дублерів. Теорію футболу – усі стилі гри, усі види футбольної тактики та стратегії – Павло Михайлович опанував досконально, фантазував у цій царині теж віртуозно, і взагалі більш пристрасного та заповзятого футбольного болільника… рідко доводилось зустрічати, а футболістів тогочасного складу “Динамо” любив ніжно і турботливо” [1,  56].

Абонемент на республіканський стадіон ім. М. С. Хрущова на літній сезон 1956 року також зберігається у фондовій колекції музею.

Окрема сторінка в житті Остапа Вишні, а відтак і в нашому фондовому зібранні, – його десятилітня праця в журналі “Перець”, основоположником якого він був. Багато років уже по смерті письменника в редакції висів портрет Павла Михайловича, а в музеї на меморіальному столику поряд з іншими його речами стоїть керамічний перчик. Значною мірою з “Перцем” пов’язане постійне піклування письменника  про творчу молодь, для підтримки якої він ніколи не шкодував ні часу, ні сил, ні досвіду. “Не затримуйте талантів! Хай ростуть! – говорив Вишня. – Не забувайте, що молоді літератори – це наша зміна. Це майбуття великої культури нашого народу” [1,  20].

Остап Вишня мав не лише величезну популярність серед читачів, його любили і поважали колеги. Так, В. Сосюра в альбомі для друзів письменника-гумориста залишив такий запис: “З іменем Вишні зв’язана наша літературна молодість – зрілість. Нікого з нас так не любив і не любить український народ, як Вишню. Він був однаковий і в свойому житті і літературі, з його ласкаво-іронічною і мудрою усмішкою. Таким він і живе в моїй уяві і в моїм серці” [16, 314]. А О. Гончар на противагу тим, хто вважав Остапа Вишню таким собі простачком, писав: “Розум він мав вольтерівської гостроти, викривач він був незрівнянний, та все ж визначальним, мені здається, в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поетичність. Ніякі найстуденіші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові – невгасної любові до народу, до Вітчизни, до краси життя й мистецтва”       [16,  23]. “Він світив як сонце, до нього люди тяглись як до сонця. Він умів і гриміти як грім, і того грому боялися усі плазуни й негідники. Я гордий, що мав право називати Остапа Вишню своїм другом” [16, 3], – це слова М.Рильського. Він справедливо називав гумориста “всенародним стрільцем по підлоті, по зрадництву, по головотяпству, по всіх, хто – проти народу”     [1,  5].

Цікава деталь: у кабінеті Остапа Вишні на стіні висів аркуш паперу в рамці з таким текстом:

 

 

МОЇ ДРУЗІ, БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ

 

Бюрократи Замасковані паразити
Вельможі Одверті мерзотники
Перестраховщики Сутяги й склочники
Окозамилювачі Халтурщики
Хапуги Пошляки
Зажимщики критики Хами
Підлабузники Здирщики
Хабарники Ханжі
Спекулянти Браконьєри
Круглодобові патяки Грубіяни
Дрімучі дурні Задаваки
Чваньки Аліментники-літуни
Та інші сукини сини й прохвости

 

ПРО ЩО Я, НЕЩАСНИЙ, МУШУ ДУМАТИ Й ПИСАТИ:

 

Про хуліганство, грубість і невихованість

Про виховання лоботрясів і шалопаїв

Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім’ї

Про широкі натури за державний кошт

Про начотчиків та талмудистів у науці

Про консерваторів у сільському господарстві і  промисловості

Про винищувачів природи

Про всяке, одне слово, дерьмо!

Господи, боже мій! Поможи мені!

 

Оригінал цього документа нині зберігається у музейній колекції   і знаходиться в меморіальному куточку Остапа Вишні. В ньому, власне, в жартівливій, притаманній митцю манері, вся тематика й проблематика його творів, мистецьке кредо автора. Не випадково улюбленими українськими письменниками Остапа Вишні були М.Гоголь та І. Котляревський. Про це є рядки в листі Варвари Губенко-Маслюченко до Ю.Мартича від 11 березня 1975 року, який зберігається в фондах музею. Вона згадує про переклад гоголівського “Ивана Федоровича Шпонку и его тетушку” і наводить запис, який зробив Остап Вишня в книжці в кінці оповідання: “…хоча б трішечки на тебе подобати, хоча б трішечки твого слова, твого серця мати! Ой, Гоголю! Прийми моє слово не подяки, а здивування перед тобою”. Нагадує вона також і про те, що Остап Вишня часто цитував І.Котляревського в своїх творах, писав про класика-сміхотворця в щоденнику і наводить коротеньку виписку з нього: “Історія розсудить, чи достойні ми Котляревського чи не достойні, але не брати того, що він дав, ми не мали права. Ми взяли його, взяли, – повірте мені! – любовно, і одного хочемо, щоб наші руки були чисті, доки ми держатимемо цей скарб”.

В свою чергу українські сатирики й гумористи 20-х рр. (а це був період розквіту українського гумору, знищеного як жанр на початку 30-х рр.) та й ті, хто прийшов в літературу в повоєнний час, визнавали Остапа Вишню як найбільш авторитетного письменника цього жанру [16, 62]. Талановитий український гуморист Юрій Вухналь, репресований, як майже всі його колеги по гумористичному цеху у 30-х рр., говорив: “Всі ми виросли з Вишневого кореня” [1, 207]. Ці слова стосуються Костя Котка, Петра Ванченка, Юхима Ґедзя, Сергія Чмельова, Василя Чечвянського, Леоніда Чернова… Саме тому Олександр Ковінька велич Остапа Вишні вбачав не лише в його неповторному таланті і новаторстві, а й у тому, що він, як ніхто, “ розбудив не одне покоління українських сміхотворців” [1, 125].

За своє життя Остап Вишня написав кілька тисяч “усмішок” і фейлетонів. Як справедливо зазначав Ю. Лавріненко: “останеться жити…  може яких два-три томи вибраного” [8, 619]. Але це справжня література, література глибоко національна, народна, сповнена гуманістичного пафосу і на диво актуальна і до сьогодні. Ось кілька прикладів. У памфлеті “Слухай, обивателю!”, написаному ще до 9-ї річниці жовтневих подій, є такі рядки:

“Слухай, обивателю!”

Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічених культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив  “собачі”. Ти красу національного відродження добачаєш тільки в “комісіях по українізації”, куди тебе ломакою заганяти треба…

Слухай, обивателю!

Я посадила тебе в апарат керувати величезною державою…, а ти в тім апараті кубло бюрократичне зробив собі й видавлюєш із живого діла своїми чиновницько-бюрократичними руками душу живу” [11, 30].

Або згадаймо написані в той же час, сповнені болю, дотепно гіркі слова про п’ять генеральних ознак національного характеру українця: “1. Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде! 5. Я так і знав”           [12,  184].

Як правильно наголосив один з дослідників творчості Остапа Вишні Ю. Цеков: “Прочитавши ці рядки…, людина, яка недостатньо знайома з життям і творчістю Остапа Вишні, може навіть запідозрити письменника в антипатріотизмі… Ні, Остап Вишня дивився на реальність завжди тверезо, і ця гострота самокритичності жила в ньому саме через велику любов до рідного народу, гідність якого він завжди захищав, як вірний лицар…”       [11,  28]. Велика добірка першовидань, меморіальних речей та рукописів письменника, які зберігаються у фондах музею і частина з яких представлена  в постійно діючій експозиції, якраз і дозволяє скласти уявлення про долю і доробок митця, про його зацікавлення, родину, а відтак і краще зрозуміти феномен Остапа Вишні, його роль і місце в літературному процесі ХХ століття.

 

Література:

 

  1. Живий Остап Вишня. Збірник спогадів про письменника. – К., 1966.
  2. Журавський А. Ніколи не сміявся без любові. – К., 1983.
  3. Зуб І. В. Остап Вишня. Нарис життя і творчості Остапа Вишні. – К., 1989.
  4. Зуб І. В. Остап Вишня: ”Ніякого  злочину я не вчинив…” // Літературна панорама. – К., 1990.
  5. Історія української літератури. Книга перша. – К., 1998.
  6. Історія української літератури. Книга друга. – К., 1998.
  7. Крижанівський С. Спогад і сповідь з ХХ століття. – К.,2002.
  8. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. Антологія 1917-1933. – К., 2002.
  9. Мазуркевич А. Человеческое свечение Вишни // Радуга. – 1990. – № 2. – С. 138-147.
  10. Остап Вишня. Мисливські усмішки. – К., 1958.
  11. Остап Вишня. Твори: У чотирьох томах. Т. 1. – К., 1988.
  12. Остап Вишня, Твори: У чотирьох томах. Т. 2 – К., 1988.
  13. Остап Вишня. Твори: У чотирьох томах. Т. 3 – К., 1989.
  14. Остап Вишня. Твори: У чотирьох томах. Т. 4 – К., 1989.
  15. Полторацький О. Що таке Остап Вишня // Нова генерація. – 1930. – № 3. – С. 15-19.
  16. Про Остапа Вишню. Спогади. – К., 1989.
  17. Рильський М. Слово про літературу. – К., 1974.
  18. Хвильовий М. Остап Вишня в світлі лівої балабайки // “Пролітфронт”. – 1930. – ч. 4. – липень. – С. 309 – 312.