Листопад 1, 2019

Унікальний експонат: шкіряний пергамент Сергія Єфремова

Дунай Павлина,
провідний науковий співробітник
Національного музею літератури України,
кандидат філологічних наук

Чи варто доводити, що практично кожне музейне зібрання містить дивовижні, а часто й безцінні знахідки, історія яких губиться в часі й потребує ретельного дослідження. Цим власне й покликані, окрім іншого, займатися наукові працівники музеїв. Адже експонат без легенди значно втрачає музейну значимість, залишається просто атрибутом епохи чи побуту окремої літературної персоналії. Інша справа, коли з’ясовуються джерела та обставини його походження, історія тривання, а особливо причетності до перебігу подій у житті відомої постаті, нації, держави. В такому разі, окрім суто предметного, така річ може набувати полісемантичного змісту, зокрема символу, що «зримо виповідає» драматичний «нерв» історії. Зрозуміло, що вартість ( і не лише музейна) такого експоната на багато ступенів збільшується, і він стає унікальним не лише матеріальним, а й духовним скарбом. З такого огляду розгортання подій довкола одного експоната часто поєднує прикмети не тільки наукового дослідження, але й неймовірно цікавого детективу.

Так, у березні 1992 року до Національного музею літератури України потрапила дуже оригінальна меморія – доволі великий шмат виробленої шкіри (75 см заввишки й 89 см вшир) з численними підписами, який у фондовій документації був оформлений як «Пергамент шкіряний з автографами діячів культури і науки, подарований Сергію Єфремову 11 березня 1920 року». І хоча музейні співробітники доволі звичні до різнорідних писемних цінностей, усе ж з першого погляду було зрозуміло, що так званий «Пергамент..» має вирізнятися особливою історією, яку згодом вдалося так евристично – несподівано з’ясувати.

IMG_7645_новый размер

Насамперед маємо сказати, що цей документ потрапив до музею як подарунок Спілки письменників України через тодішнього її голову нині вже покійного Володимира Дрозда. Зі слів головного зберігача музею Н.С.Грабової, яка прийняла «Пергамент..» і передала його в фонди ( акт прийому № 22 від 10.03.1992р., протокол фондової комісії № 4 від 11.03. 1992р.), В.Дрозд ніби то відмовився давати коментарі про джерела походження «Пергаменту..». Відтак, цей оригінальний, сказати б, рукопис залишився без музейної легенди. І при фондовому описі одержав вельми лаконічну характеристику: «Шматок шкіри коричневого кольору з нерівними краями «Сергієві Єфремову 11 березня 1920 року» та велика кількість автографів: Ол. Дорошенка, М.Кудрицького, Опанаса Саксаганського, Л.Васильківської, Мих. Могилянського, Зіни Бачинської, Павла Тичини, Л.Біляшівського, Я.Чепіги, Д.Щербаківського, В.Черняхівського, Галини Журби, В.Вовк, А.Кримського, В.Козловського, М.Зерова, В.Кричевського та ін. Багато підписів нерозбірливих»[1, Р - 1997 ].

 Як переконуємося з цього опису, залишилися цілковито невідомими як причини та обставини появи «Пергаменту..», так і нерозшифрованими решта 64 з 84 автографів. Спокуслива спроба з’ясувати цю інформацію достеменно через безпосередньо причетне до неї джерело – «Щоденники» С.Єфремова, публікація яких з’явилася згодом, 1997 року, зрозуміло, виявилася неможливою. Адже записи в них беруть початок лише з 1923 року [ 2, с.20-842]. Правда, під час проведення в музеї у жовтні 2006 року літературної зустрічі «Хто ми? Звідки ми? Чиїх батьків діти?» ( до 130 річчя від дня народження Сергія Єфремова) професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Михайло Наєнко висловив припущення, що «Пергамент..», очевидно, є свідченням якогось творчого ювілею письменника. Згодом ця гіпотеза несподівано знайшла блискуче підтвердження.

Працюючи над підготовкою монографії «Андрій Ніковськитй: долаючи межі часу», я отримала дозвіл від СБУ на роботу з його слідчою справою на процесі Спілки визволення України. Як відомо, саме С.Єфремову й А.Ніковському, які були не лише друзями й однодумцями, а й споборниками в публіцистичних, наукових і державницьких змаганнях, з волі (втім, точніше сказати, сваволі) й режисури НКВС судилося стати організаторами й провідниками СВУ. Не дивно, що на попередніх допитах, які тривали з серпня 1929 по березень 1930 року, слідчі намагалися «витягти» з А.Ніковського всі можливі його зв’язки з діячами національно-визвольного руху1917-1920 років в Україні й за кордоном. Особливий інтерес карних органів викликали взаємини А.Ніковського з С.Єфремовим, якого небезпідставно вважали найбільшим авторитетом серед національних науково-культурних кіл. Так, А.Ніковський, змушений вдовольняти прискіпливий інтерес слідства до постаті С.Єфремова, пише: «На питання, як ставиться українська еміграція і гол. атаман [С.Петлюра – П.Д. ] до ролі С.Єфремова на Україні, відповідаю: С.Єфремова вважати за моральний центр українського громадянства.., за прапор, рупор української державности..» [3, арк., 41 ]. А кількома роками раніше у листі, переданому нелегально з екзилу, А.Ніковський, «..критикуючи моральний ценз Петлюри, Винниченка і Грушевського, висловлював думку, що бездоганним президентом української республіки в будучині міг би по праву бути тільки С.О.Єфремов» [ 4, арк., 18 ]. Зрозуміло, що постать такого масштабу й авторитету не могла не непокоїти більшовицьку владу й спонукала ретельно збирати на неї компромат.

 Принаймні в тритомній справі А.Ніковського, зокрема його вимушеному зізнанні, що має симптоматичну назву «Моє розкаяння», є цілі окремі розділи, присвячені саме С.Єфремову. При тому підсудний періодично під тиском слідства, який виразно прочитується з контексту «Справи..», поглиблює, уточнює й коментує у вимушеному сенсі свої «спогади». Маємо зазначити, що смислова фактура цього документа, власне, зобов’язує насамперед рахуватися з його глибиннішим, так би мовити, «айсберговим» змістом. Складається враження, що він адресований не так слідчим НКВС, як майбутнім нащадкам про мотивацію цінностей, переконань і вчинків цілого покоління борців за національну державу.

Серед іншої неймовірно цікавої, надзвичайно цінної та різнорідної інформації «Справи..» з-під пера А.Ніковського – одного з чолових учасників і вдумливих очевидців літературного, загальнокультурного й політичного життя в Україні першої третини ХХ століття – є підрозділ, що має назву «Ювілей С.Єфремова» [5, арк. 23 ]. Саме він багато в чому проливає світло на історію появи «Пергаменту..», що потрапив до музею в березні 1992 року, та дає можливість значно повнішої його наукової атрибутації.

Як виходить із рукопису А.Ніковського, що зберігається в СБУ, 11 березня 1920 року ( дата напівконспіративна, оскільки офіційно вона мала співвідноситися лише з Шевченковими роковинами) насправді відзначався 25- річний ювілей літературної діяльності С.Єфремова в колишньому будинку Василя Симиренка на вулиці Трьохсвятительській, 23, який на той час уже перейшов у володіння Українського наукового товариства. Ініціатором святкування виступив В’ячеслав Прокопович, науковець і педагог, який свого часу був міністром освіти в Центральній Раді. Наголосимо, що саме в ним очолюваному уряді УНР в екзилі з кінця 1920 року А.Ніковський обійме посаду міністра закордонних справ. У свою чергу той-таки А.Ніковський був обраний головою цього ювілейного зібрання. З метою тієї ж конспірації число й персоналії запрошених обговорювалися дуже пильно. З приватних осіб могли бути присутніми лише родичі С.Єфремова або ж ті, за кого ювіляр прохав особисто. Всі інші представляли, зрозуміло, зовсім не випадкові установи, так чи так пов’язані з діяльністю С.Єфремова, – видавництва «Книгоспілка» й «Час», Всеукраїнську академію наук, Український червоний хрест, Дніпросоюз, Центросоюз та ін. Засобами саме цих громадських організацій також була влаштована урочиста вечеря – неймовірна розкіш як для голодного Києва напровесні 1920 року [6, с. 280-286 ].

Так би мовити, на урочистій частині вшанування було виголошено три доповіді: В.Прокоповичем, який заодно представляв Українську партію соціалістів-федералістів – про громадську діяльність С.Єфремова, Й. Гермайзе (ученим-істориком і членом УСДРП) – про публіцистичну працю ювіляра, ну й, нарешті, М.Зеровим ( уже відомим критиком та редактором журналу «Книгар», на якого, втім, ще тільки чекала слава блискучого вченого й поета) – про літературно-критичні студії славетного автора «Історії українського письменства». Тоді ж адресами, привітаннями й гостинцями шанували С.Єфремова близькі друзі, рідні, окремі громадські групи та організації. Серед подарунків були сажінь дров (ордером), мішок муки, сало, чоботи, калоші та багато книжок. Тоді ж, як пише А.Ніковський у свідченнях, «Щоб лишити пам’ятку про ювілей, всіх присутніх у дворі було знято кіноапаратом.., а також учасники розписалися на 6-ти футовій шкурі хімічним олівцем з тим, щоб пізніше прізвища випалити» [5, арк., 172].

Не викликає сумнівів, що саме ця «шкура» і є тим «Пергаментом..», який волею долі через 72 роки опинився в Національному музеї літератури України. Гадаємо, що заледве вдасться простежити етапи його драматичної дороги з ювілею С.Єфремова до музею літератури. Але про одне можемо сказати з великою вірогідністю: «шкура», очевидно, була речовим доказом на процесі слідства над СВУ. Спочатку здавалося, що А.Ніковський, який мав блискучу пам’ять, просто пригадав і назвав імена тих, хто залишив на ній свої автографи. Однак запис підсудного: «В поданому списку осіб, що розписалися на шкурі (84 особи, 6-7 не розібрав)..» [8. арк. 180 ], – свідчить про те, що, очевидно, так званий «Пергамент» був перед очима А.Ніковського, коли він писав свої свідчення. До речі, слідчим на полях передрукованого зізнання арештованого олівцем виведена інша цифра підписів – 87. То ж хто були ті щасливці, яких не зміг установити ні А.Ніковський, ні, певно, що й слідство, гадаємо, залишиться невідомим, якщо не назавжди, то, принаймні, надовго. Решта підписів були ним таки розшифровані. А ще підсудного змусили особливим чином позначити в списку тих, хто реально чи гіпотетично міг належати до БУДу (Братства Української Державності) – не стільки таємного товариства, а радше духовного ордену, біля витоків якого стояв С.Єфремов. Факт припинення діяльності БУДу 1924 року, зрозуміло, аж ніяк не завадив ДПУ ретельно виявляти його колишніх членів для того, щоб у подальшому їх репресувати. То ж подаємо відчитані А. Ніковським прізвища тих, чий автограф на «шкурі» вже був достатньою причиною для підозр, а то й арешту [9, арк. 180-181 ]:

 

Алешо О.

Балицький П.

Бачинська З.

Бігановська Є.

Біляшівський М.

Близнюк С.        

Болозович А.

Борзаківський О.        

Василевська Л.

Височанський П.         

Волошин О.Ф.

Ганчель В.

Герасимів І.

Гермайзе О.

Голоскевич Гр.

Матушевська В.О.

Мельник В.        

Міяковський В.В.

Могилянський М.

Ніковський А.

Осьмак Кир.

Павловський М.

Павлуцький

Павлушкова Г.

Паночіні С.        

Паньківський С.

Полонський Ф.М.

Постолак М.

Прокопович В.К.        

Прохорова М.І.

Грудина Д.        

Дейнар М.

Добринін І.Гр.

Дорошкевич О.К.       

Дурдуківська З.С.

Дурдуківська О.Ф.

Гал. Журба        

Зайцев П.І.

Зеров М.К.

Зильберфарб М.

Златковський Д.

Кобець (Варава) О.

Коваль В.Д.

Копіух Д.В         .

Колос С.

Радченко М.Л.

Романович Н.Д. 

Саливон Г.Д.

Саліковська

Саліковський О.

Саксаганський П. 

Садин Ю.М.

Синицький М.С.

Синявський

Стебницький П.Я.

Стефанович Д.В.         

Стешенко О.М.

Тичина П.Гр.

Тутківський П.А.        

Ульянець М.

Кор.Чепурк.

Кисіль Т.

Козловська В.

Красний Л.Я.

Крекотень І.

Кримський А.

Кричевський В.

Кричевський Ф.

Кудрицький М.

Лаценко А.І.

Липниченко П.

Литвицький М.

Личков (публ. бібл.)

Лобода А.М.

Макара М.

Харченко А.І.

Хотовицький М.

Чепіга Я.

Чикаленко Л.Є.

Черняхівський Євг.

Шарламонь

Шеремецинський Я.

Шило К.С.

Щербаківський Д.

 

Разом: чл. БУДу – 20

Близьк. або

можливих – 39.

Ніяких – 24.

Годі говорити, що розшифровані зі «шкури» А.Ніковським особи представляють політичну, інтелектуальну й культурну еліту України 20 – х років ХХ ст. Хтось із них ( крім, скажімо, загальнознаних М.Зерова, А.Кримського, П.Саксаганського, П.Тичини), нині добре відомий, скажімо як Людмила Василевська (1861-1927) – українська письменниця, авторка реалістичних оповідань, що підписувала свої твори псевдонімом Дніпрова Чайка, або мовознавець Григорій Голоскевич (1884-193?) – автор праць із діалектології Поділля та «Правописного словника української мови» (1914), який також був засуджений на процесі СВУ на 5 років ув’язнення, а потім засланий до Тобольська, де, як стверджують автори Енциклопедії українознавства, вчинив самогубство. Про когось, як, до слова, Костя Шила (1880-1941) – професора Київського політехнічного інституту, що проходив по процесу СВУ, колишнього старосту Лисенкових хорів, чоловіка Галини Миколаївни Лисенко, інформації набагато менше. Інформацію ж про деяких зі списку прізвищ, як, до прикладу, Бачинської З., Герасиміва І., Дейнара М., Добриніна І. чи Дурдуківської З.С. ( певно, родички Онисі Федорівни Дурдуківської – доньки панотця Федора Дурдуківського, свояка С.Єфремова, в родині якого він проживав до арешту 1929 року) слід ще ретельно вивчати. Тому ця стаття є хіба що фрагментом майбутнього дослідження.

Ідея фільму й автографів на «шкурі», яку добули в «Дніпросоюзі», належала А.Ніковському. Саме він під час урочистостей оповів історію із життя ювіляра, яка стала не лише легендою 20-х років, а й знаковим міфом української культури. Коли під час одного з численних трусів жандарми стали вимагати від С.Єфремова негайно здати зброю, той зі спокійною гідністю простягнув їм своє перо – письменника й публіциста.

Як оповідає А.Ніковський, ювілей С.Єфремова святкувався також і в деяких інтимних гуртках. Зокрема, в помешканні відомого художника Георгія Нарбута був улаштований бал українського шляхтича Луки Івановича Грабуздова – мітичної особи, від імені якого серед київських інтелектуальних кіл була поширена свого часу знаменита містифікація, так званий «Діяріуш» – нібито щоденник того ж таки Луки Грабуздова. Він був втіленням інтелектуально – творчої гри літературно-художньої еліти, згуртованої довкола Г.Нарбута ( того ж А.Ніковського, П.Зайцева, М.Зерова, В.Модзалевського, В.Прокоповича, П.Стебницького та кількох інших осіб, що вели цей стилізований щоденник з малюнками, віршами, афоризмами, своєрідними історичними реконструкціями й не менш оригінальними науковими повідомленнями). Тут, окрім іншого, С.Єфремова також пошанували інсценізацією пародії на вистави Леся Курбаса «Курбалесія» та суто традиційними давніми стравами й напоями. Зрозуміло, що ювілей С.Єфремова відзначався й у вужчому колі – родині Дурдуківських, яка на довгі роки стала для нього пристановиищем.

Таким чином, «Пергамент С.Єфремова», що опинився в Національному музеї літератури України, є, мабуть, чи не єдиним, дивом збереженим, свідком цієї, без перебільшення, знакової події Києва 20-х років ХХ століття, що маніфестувала консолідацію національної еліти довкола свого найавторитетнішого і найшанованішого представника. В такий спосіб українська свідома й активна інтелігенція виявила солідарність із культуротворчою позицією й працею С.Єфремова, яка, на думку багатьох, і на наше сьогоднішнє переконання, тільки й ладна була протистояти не лише національно, ай культурно деструктивній політиці більшовиків. І, звичайно, в такому контексті, як, врешті, й поза ним, «Пергамент.. » є унікальним і безцінним експонатом не лише музею літератури, а й раритетом загальнонаціонального масштабу.

 

Література

1. Інвентарна книга надходжень до Національного музею літератури України. – Кн. – 23654. – Р – 1997.
2. Єфремов С. Щоденники. 1923-1929. – К.: Рада, 1997. –842 с.
3. Державний архів Служби безпеки України. – Арх. № 47757. – Т.53. – Част.1.
4. Державний архів Служби безпеки України. – Арх. № 47757. – Т.53. – Част.1.
5. Державний архів Служби безпеки України. – Арх. № 47757. – Т.53. – Част.1.
6. Домонтович В. Болотяна Лукроза // Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. – К., 2000. – с. 261–300.
7. Державний архів Служби безпеки України. – Арх. № 47757. – Т.53. – Част.1.
8. Державний архів Служби безпеки України. – Арх. № 47757. – Т.53. – Част.1.
9. Державний архів Служби безпеки України. – Арх. № 47757. – Т.53. – Част.1.