Січень 8, 2020

Василь Симоненко: імператив любові

Павлина Дунай,

провідний науковий співробітник
Національного музею літератури України,
кандидат філологічних наук,

Проблема мистецької й соціальної резонансності імперативу любові до України в поезії й долі В.Симоненка стала предметом численних досліджень, зокрема Лесі Демської-Будзуляк, Михайлини Коцюбинської, Р.Корогодського, Є.Сверстюка, Л.Тарнашинської та інших.

Когорті українських шістдесятників, до яких належав В.Симоненко, судилося усвідомили себе дітьми знищеного покоління. Ще 1956 року Симоненко жорстко констатував: “сучасна література – своєрідна артіль незрячих: старші письменники осліпли в 20-х роках від надмірно яскравого світла, молодші і народилися сліпими” (5, с. 253). Однак саме українські шістдесятники в умовах нетривалої хрущовської відлиги спромоглися на ідею й чин особистої й національної свободи та справжніх моральних цінностей в умовах тоталітарної заблокованості. “Шістдесятники, а насправді мислителі, – зазначає Леся Демська-Будзуляк, – зрозуміли й відчули, що дорога до Незалежної України розпочинається з прагнення кожної окремої людини до свободи власного духу” (3, с. 3). А з тим духовний гін тієї доби покликав плеяду митців, які усвідомили власну націотворчу місію. Скажімо, М.Вінграновський після знищувальних 1930-х – 1950-х років у вірші зі знаковою назвою “І є народ…” писав: Ми знову є. Ми – пізні. Найпізніші / Що наросли з худеньких матерів / В саду порубанім. (1, с. 73-74). Недарма Людмила Тарнашинська, розглядаючи феномен шістдесятництва як явища – синергену, стверджує, що його можна назвати “золотою підковою” або “золотою пектораллю” українського письменства ХХ століття (6, с. 613).

З того “порубаного саду” й В.Симоненко (1935 – 1963). І саме його “високорегістровий голос” прозвучав одним із перших у колі бунтівливого шістдесятництва. Щодо його творчості, то Ірина Жиленко зазначала: “Василь Симоненко писав просто і чесно, він тільки виписувався, тільки починався. Йому, відірваному від столиці та її новацій, було найтяжче. Симоненкові судився найдовший шлях у поезію і – на пекучий сум! – найкоротше життя” (2,с., 124 ) Адже прижиттєвою виявилася лише одна невеличка збірка його віршів “Тиша і грім” (1962). Однак В.Симоненкові таки судилося стати знаковим автором – не лише в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному (6, с. 101). Його поезія перейнята таким потужним імперативом любові до України, “що його змогли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці” (6, с. 101).

То ж попри те, що часу для творчості поет мав зовсім небагато, В.Симоненко зумів сказати своїм сучасникам щось надто важливе й істотне, чого не забули й наступні покоління. Не даремно вірші В.Симоненка були покладені на музику й стали для українців презентативними (“Ти знаєш, що ти людина?” “Лебеді материнства”). Прикметно також, що його поезія активно звучала під час Помаранчевої революції 2004 року. Оте: “Україно! Ти для мене – диво!” та “Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!” чи “Маю я святе синівське право / З матір’ю побуть на самоті” з вуст опального на тоді В.Ющенка вразило й ошелешило багатьох. У свою чергу Революція гідності 2014 року також потужно актуалізувала радикальнішу Симоненкову поезію й вона залунала численними гаслами з саморобних плакатів, написами на засніжених наметах, текстами наспіх роздрукованих листівок: Народ мій є! Народ мій завжди буде! / Ніхто не перекреслить мій народ! Або: Тремтіть убивці! думайте лакузи! / Життя не наліза на ваш копил. / Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій / Уже немає місця для могил. А ще: І кожного катюгу і тирана / Уже чекає зсукана петля!

Властиво й життєва доля В.Симоненка багато додала до актуалізації його поезії. Адже будучи членом Клубу творчої молоді, В.Симоненко в 1962 році разом з Аллою Горською та Л.Танюком збирали свідчення очевидців і знайшли місця поховання розстріляних у застінках НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі та підготували меморандум до влади з вимогою розголосити інформацію про масові злочини, а самі поховання перетворити на національні меморіали. Та ж Людмила Тарнашинська з цього приводу зазначає: “хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок” (6, с. 105 ). І хоча молодим (Симоненкові на ту пору виповнилося 27) властиво не моделювати трагічних перспектив, причиною смертельної хвороби відбитих у міліції нирок він вважав саме ті пошуки слідів масових розстрілів. Це підтверджує й доля двох інших учасників тих розслідувань: Аллу Горську по-звірячому вбили сокирою у Василькові та ще й приписали злочин її рідним, а Л.Танюка намагалися втопити, і лише щасливий випадок порятував його.

То ж 13 грудня 1963 року поет помер у Черкаській обласній лікарні за офіційною версією від раку нирок. Ховали В.Симоненка в Черкасах невтішні рідні й друзі. Як переповідає Ірина Жиленко, “…коли наші приїхали туди, Василева труна була виставлена в Будинку вчителя. Василь у труні, кажуть, був на диво гарний, хоч і змучений… Мороз стояв жахливий, близько – 25. А хлопці несли труну з Василем без шапок. І жахливо плакали. Дівчатка-художниці привезли червону китайку і несли за труною. Було море калини. Коли опускали домовину в могилу, вкрили її китайкою і засипали калиною. …Василь Симоненко своїм відходом немовби розчинив двері смерті, і слідом за ним пішли найкращі з нас: Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус…” (2, с.213 ).

12kartina2_новый размер

На дев’ятий день друзі в Медичному інституті влаштували резонансний вечір пам’яті Симоненка, для якого Алла Горська намалювала дуже оригінальний портрет поета, що був виставлений на сцені. Цей портрет став своєрідною легендою, а згодом потрапив у фонди Національного музею літератури (4, с.199 – 218). Так Ірина Жиленко в “Homo feriens” згадувала: “…який портрет намалювала Аллочка! Це не портрет (там не ідеальна схожість). Але щось прекрасне і символічне: схилений профіль, оповитий калиною і китайкою. Прекрасний національний модерн” (2, c. 188). Цьому полотну притаманна потужна експресія й глибокий символізм. Виразний профіль трагічно самозаглибленого поета ніби проростає з червоного стилізованого ковадла чи короткорукого молота, увінчаного невеличким серпом. Можливо, що в такій композиції Горською закодована ідея тотожності знаряддя смерті й прославлення, як у християнстві хрест, що постав інструментом катувань і символом воскресіння та довічного торжества Ісуса Христа. А округлі ягоди калини на полотні виразно нагадують краплі вичавленої на ковадлі крові. Відтак на картині В.Симоненко постає і лицарем, що віддав життя за Україну, і тим, хто символізує віру в її національне відродження. Бо ж викупна жертва неможлива без крові. Трагічність, жертовність і неупокореність В.Симоненка, а з ним – і України – от що, власне, насамперед зчитується з цього полотна. В такому ж сенсі може тлумачитися і його колористика – червоне й чорне як журба і радість, життя і смерть у лаконізмі їх символічного вияву.

Тож можемо з упевненістю сказати: імператив любові до України та готовності на жертву заради неї у житті й поезії В.Симоненка набув потужного мистецького й громадського звучання як у 60-і роки, так і в українських соціальних реаліях початку ХХІ століття.

 

Література:

1. Вінграновський М. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 2004. – 830 с.

2. Жиленко І. Homo feriens. Спогади. – К.: Смолоскип, 2011. – 813с.

3.Демська-Будзуляк Л. Віднайдений час Романа Корогодського // Українська мова та література. – 2003. – Ч.16. – С.3.

4.Дунай П. Художня іконографія Василя Симоненка в музеї // Національний музей літератури України: пошуки, дослідження, перспективи. – Випуск 9. – К.: НМЛУ, 2014. С. 199 – 218.

5. Симоненко В. У твоєму імені живу. / Упорядкування та післямова Василя Яременка. – К.: Веселка, 2003. – 382с.

6.Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. (Історико-літературиний та поетикальний аспекти). – К.: Смолоскип, 2010. – 627 + (3) c.