Березень 2, 2020

Володимир Сосюра знаний і невідомий

(Рукописи Володимира Сосюри. Із нових надходжень до фондової колекції Національного музею літератури України)

Національний музей літератури України – справжня скарбниця унікальних експонатів наших духовних цінностей. На чільному місці рукописи, адже саме з них починається література. «Доля подарувала нам рідкісну можливість: пізнавати художній текст з Автографа, очима і безпосереднім дотиком – чуттям самої душі осягати таємницю живого творчого письма.» [8,7]. Жоден комп’ютер  не здатен замінити письменницьке перо, тож з особливим трепетом перегортаємо сторінки рукописних творів, які потрапили до фондів музею. Можливо саме тому музеєзнавець віддає стільки сил пошуку і збереженню рукописної спадщини художників слова.

 Музей літератури має багатий, ґрунтовний матеріал для науковців, дослідників творчості Володимира Сосюри. Музейне зібрання налічує близько п’ятисот матеріалів про нашого поета: довоєнні видання (1921 – 1940рр.), твори видані у роки війни (1942р.), післявоєнні збірки (1945 – 1960рр.), багатотомні видання, автографи Володимира Сосюри, дарчі написи  Х.Коцюбинському, П.Панчу, О.Маландію, О.Чеханівській, В.Калиновичу, С.Крижанівському, М.Талалаєвському; рукописи віршів, лист В.Сосюри до В.Шевчука; переклади творів С.Пушкіна, М.Лермонтова, Ю. Словацького, Г.Гейне, С.Єсеніна; вірші В. Сосюри перекладені на білоруську, латиську, естонську, грузинську, болгарську, польську, угорську, грецьку мови; ілюстрації; фото, портрети, шаржі, листівки, медалі, меморії (сувенір «Шахтарський ліхтарик» 1973 р.), фонозаписи та ін..

Володимир Миколайович Сосюра – один з найщиріших ліриків XX ст. – увійшов у слов’янську поезію як співець любові й вічної світозміни, що злилися в єдиному понятті прекрасного, у відчутті вільгого і терпкого смаку життя, якому немає кінця-краю. Майстер загадкової простоти і ясної незгли-бимості почувань, поет ніжний і тривожний, як надвечірнє світло, він пройшов через кілька історичних та культурних епох у житті України: від УНР до хрущовської “відлиги”. Постать Володимира Сосюри посідає визначне місце в українському історико-культурному просторі, хоча сьогодні й констатуємо неоднозначні погляди на його особистість, а іноді й на його творчий доробок, тому на часі дослідження  спадщини поета під новим кутом зору без ідеологічних обмежень та ярликів.

Володимир_Сосюра_у_1950-ті_новый размер

Творчість Володимира Сосюри, котрий лишив близько шістдесяти поетичних збірок, десятки поем, автобіографічну прозу, – це безмежний світ, це історія, що переживаються в любові й ненависті, радості й журбі – гостро, до сліз, до млості. На думку В.Моренця, «пристрасне слово поета народжується з безумовної віри в життя, що упереджує всі питання про доцільність існування особистості. У глибинах цього слова коливається пантеїстичне відчуття світу, що підносить людину на рівень вічних, непроминальних мет і дарує дивовижну, романтиками омріяну свободу» [9,2].

Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний реве й гуля[15,5]. 

Син В.Сосюри Володимир згадує: «Батько прожив дуже важке життя, хоча зазнав і великої пулярності народу, і на певному етапі – визнання влади (мав і державні нагороди, і найвищі премії. Та писав не задля останнього. Його норма була – 100 рядків на день. Тато завжди перебував у роботі.У нього мозок постійно був націлений на творчість – навіть тоді, коли він прогулювався, записував олівцем у невеличкі книжечки рядки, що спадали на думку… Одне слово, він був справжнім поетом. Батька ж усе життя звинувачували у націоналізмі. Особливо після вірша «Любіть Україну», який, до речі, написано рівно 70 років тому. Внаслідок того в тата виникла психічна хвороба, і він періодично занедужував (на моїй пам’яті таке було тричі), тож доводилося лягати до лікарні. Можливо, це якоюсь мірою врятувало й не дало відповідним органам довести справу до кінця.Тато помер у 67 років, мені ж сьогодні – 82. Дивлюсь на свої роки й думаю: якби батько прожив хоча б стільки, як я, то міг би ще багато, багато створити доброго для людей. Але Бог йому цього не дав. Мабуть, недарма кажуть, що «туди» забирають найкращих Він любив свій край, він любив свій Донбас, і те, що сьогодні там діється, думаю, не пережив би…» [17,2]. За Володимиром Сосюрою міцно закріпилося звання «Лірика революції», «пролетарського письменника», який тільки й те робив, що «славив звитяжну боротьбу революційного народу», «утверджував велич робітничого класу», «грізно розвінчував справжні наміри прислужників капіталізму», «Славив дружбу між народами» і писав про кохання. У нашій свідомості В.Сосюра все ще залишається яскравим представником поетів –ліриків нового покоління, покоління, яке було приречене пристосовуватися до умов ідеологічного керівництва літературою. Лише за останні два десятиліття уявлення про Володимира Сосюру збагатилося новими матеріалами, фактами, творами, які дають підстави оцінювати постать поета всебічно, ураховуючи ситуацію трагічної доби, у яку йому довелося жити і творити.

Творча спадщина Володимира Сосюри набагато повніша, ніж її досі ми знаємо. Українські дослідники активно звертаються до літературознавчих студій, присвячених окремим аспектам літературної творчості митця слова, особливостям мови творів, ідіолекту письменника загалом (С.Єфремов, Д.Чижевський, Л.Білецький, Ю. Шевельов, Ю.Барабаш, Ю.Луцький, В. Морененць, В. Яременко, С.Гальченко). З архівних матеріалів С.Гальченко сформував  «особистий фонд № 44, який пройшов науково-технічну обробку і став доступним дослідникам» [3, 264],  та найповніше зібрання рукописів В.Сосюри зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, де ще чимало творів і листів чекають на своїх дослідників. Деякі твори поета і на сьогодні залишаються не дослідженими.

За спогадами Ю.Лавріненка «В часи кривавого розгрому України і її літератури (1928-1933) Сосюра був безнастанно битий партейною критикою, викликуваний для грізних напучувань до ЦК партії. Багато його творів осталось в архівах цензури і ЦК партії, ніколи не побачивши світу (наприклад прекрасна поема «Махно», яку авторові цих рядків довелося почути із вуст поета 1925-1926 року під великим дубом у Гуманському парку «Софія», збірка поезій «Серце», конфіскована зразу після друку)».
Цікавою, і не лише для істориків літератури, є промова О.Шумського на червневому (1926 року) пленумі ЦК КП(б)У, на якому В.Затонський «перейшов до літературної дискусії, до читання художніх творів тт. Сосюри і Хвильового, що мали свідчити про ліквідаторство, зневір’я в сили партії». О.Шумський висловив тоді досить небезпечні думки щодо творчості двох українських письменників: «А може, висновки треба зробити тому, що тов. Сосюра має в захалявній літературі контрреволюційні вірші, а тов. Хвильовий – корабель політичних помилок – у визначенню шляхів розвитку української літератури» [7, 166].

Відомо, що навіть фахівцям-дослідникам не були доступні джерела раннього періоду його творчості (1918-1920). Ніхто з літературних критиків ніколи не смів згадувати вірші В.Сосюри, опубліковані влітку 1918 р. на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії УНР. Звичайно, вірші з таким змістом не могли увійти навіть до найновіших видань творів поета. Неопублікованими за життя В.Сосюри залишилися його поеми: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (1948-1949рр.). Чому поет у складний післявоєнний час (після нещадної критики 1947 р. його літературних побратимів М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка) звертається до біблійної тематики – не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, повністю віддаватися писанню про так звану щасливу мирну працю радянських людей, а тому заглиблювався в уявний світ «золотої легенди людства» – у «Старий заповіт» – його улюблену з дитинства книгу, легендарні сюжети якої почав творчо переосмислювати у полудень свого віку.

 «Пригадується, – згадує С. Гальченко, – як ще в студентські роки, у другій половині шістдесятих ми мало не з-під поли читали твори Володимира Сосюри («Любіть Україну», «Юнакові»). Деякі поезії вже ходили по руках, поширювалися в списках». [3, 251]. Вірш В.Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто із його творчої уяви, а був наслідком багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовніше, за її незалежність. «Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі», – таке пророцьке передбачення В.Сосюри прозвучить у посланні «До брата» (1960) за тридцять років до проголошення незалежності України, і майже стільки пролежало воно за чавунними дверима в спеціальному архівному сховищі, доки дійшло до читача». [3,251] О.Шпенглер стверджував, що «кожна культура має притаманне їй поняття батьківщини і вітчизни». [17,25]. На нашу думку, цей вислів стосується й окремих митців – кожен вносить у це поняття щось своє, так у творчості В.Сосюри образ України вміщує у себе Україну – рідну землю, що оживає в спогадах дитинства, Україну, як сучасну поетові дійсність. і Україну майбутнього – це стосується, насамперед вірша «Любіть Україну».

Відомо, шо в 1951 році на Володимира Сосюру було організовано погром співробітниками газети «Правда». Звичайно ж усі живі кинулися після того переписувати і вивчати цей вірш під промовистою назвою «Любіть Україну». Кремлівські євнухи, спраглі жертви, тоді не могли відчути вже нормально людського: карати публічно за любов – то дурість на свою ж голову! Звичайно ж, та агресивність навіть трохи наполохала світ. Про темних духів Кремля заговорила світова преса. Газета «Нью Йорк Таймс» передрукувала вірш «Любіть Україну», щоб показати читачам країну, «где так вольно дишит человек».Терміново були скликані збори письменників – комуністів Києва, які два дні викривали «націоналізм» Володимира Сосюри та інших письменників. Від 30 липня 1951 року четвертий пленум правління письменників України чотири дні обговорював один вірш Володимира Сосюри. Такого ще не було ніколи.

«І скільки я не казав, – згадує Сосюра, – коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації… і навіть у всесоюзному шукали в кожній республіці свого Сосюру – ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні, і скільки б я не казав, що виправив «Любіть Україну» (йде мова про заміну рядка «без неї – ніщо ми, як порох, як дим», інтернаціональним рядком «Між братніх народів, що садом рясним»), мені не вірили і били до самозабуття. Багато хто при цьому забруднився».

«По-різному переносили погроми самі поети, – зауважує Є Сверстюк, – з Володимиром Сосюрою вони не могли собі дати ради. Він і каявся, а потім розслаблювався за чаркою або в психлікарні, і начальство не могло вгадати, що він собі думає. За відсутности лукавства у нього був вигляд роззброюючої беззахистности. А тим часом у самвидаві з’являлися то вірші про гетьмана Мазепу, то одвертості стрільця петлюрівської армії. А то й узагалі сповідь із викликом диявола:

Кати на струни наші жили
Тягли із рук, як сон, блідих.
А з нас співців собі зробили,
Щоб грали їм на струнах тих.

Нині треба називати речі своїми іменами: Володимир Сосюра, Олександр Довженко й інші їхні сучасники були полоненими большевицького режиму, якого не любили, якого боялися. Але все життя робили спроби втечі з полону. Коли набиралися духу і відваги, слово їхнє ставало зухвало вільним. І тоді вони починали говорити своїм голосом.» [15,1].   

У роки Другої світової війни Володимир Сосюра працював військовим кореспондентом газети «За честь Батьківщини», перебував на Воронезькому та І Українському фронтах. Поет друкував свої твори у фронтових і армійських газетах, у листівках, що розкидалися з літаків на тимчасово окупованій загарбниками території – про це свідчать матеріали експозиції Національного музею літератури  літератури України. Виходять друком його книги: «Червоним воїнам» (1941), «В годину гніву» (1942), «Під гул кривавий» (1942), поеми «Син України» (1942), «Мій син» (1944). Поет писав: «До Берліна не дійшов, але на стіні розбитого рейхстагу, як згадували побратими, було зроблено вуглиною напис: «Смерть катам!»  і підпис: В.Сосюра».

Дійсність на зламі 40– 50-х трактується як позбавлена “гострих кутів”, світла й гуманна в усіх відношеннях. А тим часом переможців знову “проріджує” берієвський гребінь, жертви фашистської неволі “переселяються” в сталінську, калік висилають на Соловецькі острови, аби вони своїм видом не затьмарювали вседержавну радість, не нагадували про жахливу ціну перемоги.

«Осіння» лірика митця – цілком у руслі повоєнних погідних настроїв, життєрадісних мотивів, виправданих самим фактом так тяжко здобутого миру, перемоги. Однак за порогом 50-х ці тенденції (свідомо підживлювані офіційною думкою, яка хоче бачити в них доказ настання «радянського раю») знижують рівень внутрішньої конфліктності вірша, його неодмінну драматичну напругу. Багатьох митців (П. Тичину, А. Малишка, М. Бажана та ін.) це заводить у безвихідь плакатної бадьористості, їхня поетична думка вихолощується. Позначається це й на творчості В.Сосюри у вигляді десятків декларативних віршів-одноденок. Тим цікавіше, що поет все ж таки знаходить для себе вихід зі штучної сфери соціально-психологічного благополуччя, що дедалі відвертіше перероджується в благополучизм. Безконфліктність його вірша поступово переходить у зовсім іншу естетичну якість – вона набуває смислу високої гармонії людини і світу, неконфліктності поетичної свідомості і реальної дійсності, її первісного всеприйняття, яке завжди живило творчість поета і саме тепер остаточно оформилося в його ліричному слові («Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів»).

254566_0

У творчості  В. Сосюри нас захоплює і вражає крайня відвертість його ліричних сповідей, їх виняткова чуттєвість. Живлена генетичною пам’яттю аж від прадавніх язичницьких глибин, ця безпосередність світосприймання не замулена жодними цивілізаційними резонами і виявляється в безумовній довірі до мови води і вітру, дерева і птаха, до мови плоті і всіх земних призначень людини від колиски до скону.

Живлющою росою лягла поезія В.Сосюри на вистраждані й зболені душі співвітчизників, надихаючи їх на життя і творчість сильніше за всі високі гасла. Вона зворушувала, нагадувала про добре й ніжне, про те, що, – як писав згодом О. Довженко, – «життя саме по собі найвище благо», і в цьому була її очищувальна сила. Володимир Сосюра оновив сам жанр інтимної лірики, з безпосередністю язичника відкинувши межу між «моїм» і «нашим»: все, чим повниться душа героя, є від життя, що приймається безумовно в усій своїй суперечливій повноті. Особисте у Сосюри скрізь і завжди є суспільно значимим (що часом призводить і до невдач – згадаймо вірш «Дві» 1924 р.). Так само й справи загальнонародні є предметом найщиріших уболівань суб’єкта його лірики. Це також вагомий внесок поета в естетику українського вірша, бо завдяки опредмечуванню індивідуального переживання й загалом його рішучому «оземленню» долається психоемоційна абстрагованість (отже, й декларативність!) ранньомодерністського поетичного дискурсу. Життєва уконкретненість і соціально-психологічна достеменність переживання стане однією з естетичних підвалин усього подальшого саморуху жанру й матиме неабиякі наслідки в майбутньому (до речі, не лише української поезії, а й, скажімо, польської, де ці якості ще глибше вживить практика «скамандритів»). Згадаймо бодай М. Вінграновського: «Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом…» – любов до жінки, до рідної землі, її історії та культури злито в єдиний віталістичний порив.

Боліло б серце у співця донецького краю сьогодні за рідний Донбас, за страшну, жорстоку війну, яку веде Росія проти нашого народу. У свій час з особливою чулістю поетизував Сосюра свою рідну Донеччину («Церковний дзвін пливе в висотах…», 1955), в цю землю вкарбований для нього історичний шлях народу («Ми жили в хворостянці», 1957), з нею пов’язаний світлий сум поета за юністю: «Я починався відтіля, де шум заводів даль колише. Ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші» (1955). Саме завдяки поезії В.Сосюри широко, зоряно і свіжо входила у вітчизняний культурний материк Донеччина – твердуватий, задимлений і непишний степовий край («Земля моїх батьків…», 1955). Це вдячна любов – тут, у краю шахт і руд, вчився поет розуміти красу праці, її естетику і вписаність у природне тло («Який мені вітер у серце повіяв…», 1955). Нерідко з поетичної теми Донеччина перетворюється на саму мову лірики Сосюри, дарує йому неповторний образний ключ: «… Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супокої – як одлетілий кайла дзвін” або: «Ти простягла в блакить залізні руки й неначе дзвониш у небесний дзвін» – писав поет, наче передбачаючи жахливі дні війни на Сході, коли колишні брати стають ворогами, стають духовними братовбивцями.

«До тебе, друг, любов мою незмінну не можу порівняти я ні з чим, так, як любов святу до Батьківщини, що володіє всім єством моїм», – писав поет.

І в щастя дні, і в дні біди грозові,
не знаючи ні спокою, ні сна,
завжди палають в серці дві любові…
Але по суті це любов одна [15,38].

 «В язичницькій універсальності сосюринської аксіології вбачаємо не слабкість, а силу поета, що звільнила його кращі твори від фальші й облуди кожного окремого моменту радянської історії. Громадянськість В.Сосюри як поета – якість експліцитно-принагідна. Насправді ми стикаємося тут з дивовижною в добу тотальної алієнації хтонічною первинністю світосприймання, «наївною» (в Шиллеровому розумінні) авторською позицією» [9, 2].  

Я все люблю, люблю без краю, люблю за серця теплого биття…
Я крапля та, що думає й співає у океані вічному життя [15,42].

«П’ятдесяті роки – незабутня студентська пора. Ми, літстудійці Шевченкового університету, – згадує Борис Олійник, – зібралися на своє засідання. Раптом наш керівник оголошує: Засідання літстудії сьогодні вестиме Володимир Миколайович Сосюра. Він увійшов просто, буденно, повільним кроком, вище середнього зросту, широкоплечий, кремезний чоловік. Карі, з поволокою очі, смагляве обличчя, позначене тою особливою скульптурною красою, над якою не владні роки. Кілька хвилин ми, літстудійці, почувалися не вельми затишно. Та згодом, якось непомітно, перейшли оту невидиму межу, стіл одсунувся кудись у куток, і поет опинився в нашому тісному колі, невимушено всівшись на студентську лаву.
Пізніше, коли я працював у «Молодій України», мені нерідко доводилося «забігати» до Володимира Миколайовича. Був він напрочуд демократичний, завжди й усім доступний, і ми, журналісти, зловживаючи його безвідмовністю, часто «вибивали» у нього вірші прямо в полосу.
Згодом я вже настільки осмілів, що одного разу зважився попросити у самого Сосюри… рекомендацію до Спілки письменників. На мій подив, він одразу згодився, і тут же, при мені, почав писати» [11,225].

Поет мав здатність просто дарувати свої твори друзям, знайомим  – доля їх лишається невідомою і нині. Проте інколи стаємо щасливими свідками, а то й учасниками оприлюднення невідомих скарбів поетичного світу Володимира Сосюри.

Предметом нашого дослідження  є    безцінна знахідка –  рукописи Володимира Сосюри. Оскільки рукописна спадщина  є найціннішим скарбом музейної колекції, тож зупинимось більш детально на цих унікальних експонатах та дослідимо їх. До фондової колекції Національного музею літератури України надійшли оригінальні рукописи Володимира Сосюри із особистої бібліотеки Євгенії Вавізель від її онука музиканта Євгена Бондаренка.

Рукописи, а це три поезії (формат А-4),  добре збережені, акуратні,  без ушкоджень, насамперед завдяки скурпульозному охайному збереженні,  але папір виглядає дещо пожовклим. Текст віршів чітко простежується, написаний чітким каліграфічним почерком чорнильною ручкою синього кольору. Поетичні твори написані майже без авторських правок, виразним почерком. Авторство віршів не викликає сумнівів, оскільки вони підписані особисто Володимиром Сосюрою (добре знаним підписом). Як на наш погляд, характер віршів цілком відповідає уявленню про життя і творчість поета. Відомо, що свої рукописи  В.Сосюра дарував багатьом друзям і знайомим. Рукописи Поета особливо цікаві і цінні тим, що допомагають відчути епоху, поринути у творчу лабораторію поета, створити цілісне уявлення про Майстра, як неординарну особистість, неперевершеного поета-романтика. У папці поряд із рукописними творами  є фото вродливої жінки з великими карими очима, чорним волоссям і класичним грецьким профілем. У її погляді відчувається сильний характер, гідність,  якась загадковість і таємничість.  

 Із розповіді Євгена Бондаренка, вірші В.Сосюри були знайдені серед книг у двоюрідної бабусі Євгенії Тимофіївни Вавізель (1922-2007рр.). Бондаренко Олена Едуардівна, мама Євгена, розповіла цікаві моменти із життя своєї рідної тітки. Вона не мала сім’ї, проживала сама, але не була одинокою, її улюбленим онуком був Євген, якому вона передавала свій життєвий досвід, заповіла дорогоцінний архів.  Насиченими на події були життєві роки пані Євгенії. Олена Бондаренко також розповіла про великий, цікавий, насичений багатьма подіями родовід, про романтичні історії дев’ятьох сестер і брата родини Бакаєвих-Вавізель. У роки Другої світової війни двадцятирічну Євгенію Вавізель було евакуйовано на Урал. Після війни, повернувшись  до Києва, працювала спочатку референтом (науковий секретар) у Спілці письменників України, а потім секретаркою у Спілці кінематографістів України. Євгенія Вавізель працювала  до 64 років (Євгенія Тимофіївна прожила 86 років).   

У період 1949-1950рр.  Володимир Сосюра, якому було 50 років,  мав щастя познайомитися із «золотою побратимкою»  24-річною Євгенією Вавізель, яка у «очей своїх синій тиші» схвилювала ніжне серце «співця донецького краю». Назва вірша «Т.Вавізель Огенії», стоїть дата 6 січня 1950 року. «Поезія Сосюрина від рядка до рядка бринить ніжною ліричністю». [13,79]. Це вираз його світосприймання, його душевно-психологічного стану. Звідси – виняткова інтимність і безпосередність поетової мови.

т.Вавізель Огенії

Завсекретного відділу серця мого
Ти в цей день народилась, як я,
Золота побратимко моя,
Моїх дум і поривів огонь!
Спокій мій! Коли буря в душі,
Я до тебе звертаюсь, і ти
У очей своїх синій тиші
Моїх гроз погасаєш світи,
І від тебе я йду, і сія
В моїм серці не гнів, а любов,
Тихше в жилах шумить моя кров
І журби подихає змія.

6.01.50 р.

IMG_7678_новый размер

Відомо, що «однією з наймогутніших причин популярності Сосюри був безперечно жіночий образ в його поезії. Адже вся поезія Сосюри сповнена високого опоетизування жінки й кохання, а без жіночого образу і без кохання поезії нема. Радість кохання, сум кохання, тугу за коханням читач знаходить чи не в кожнісінькому рядку Сосюриної поезії».[13,84]. За визначенням Олеся Гончара «Будь-яке штукарство Сосюрі було протипоказане. Сила його слова, справжній гуманізм його лірики – в природності, в чистосердечному довір’ї до людини, в безмежній відданості їй. Мабуть, тільки значна, небуденна особистість може дозволити собі розкіш розмовляти з людьми своїм природним голосом – голосом правди і пристрасті, чистої, непідробної любові» [5, 16]. Безперечно, родзинкою віршів, особливо для філологів, є гра слів: Євгенія – Огенія, Огенії, використання авторського неологізму: багряногубий.  Цей вірш має дату 27.07.49р. Магічна сила імені тільки уособлює магічну силу жінки в житті й творчості поета. Жіночність для нього – квінтесенція чистої краси. Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності, – завше зберігає певний «набір» домінантних рис, – зовнішніх і внутрішніх. Це неодмінно – золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої самоофіри в ім’я коханого, берегиня «тихої», жертовної любові. Обставини кохання змінюються з вірша до вірша, але завжди перед  нами – велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.

Огенії

Крізь злий вогонь страшних образ,
що од них, неначе рана,
дививсь на Вас і лаяв Вас,
а серце плакало: «кохана!»

Простіть мене. Я губ вогонь
відчув на мить і став широкий,
як світ, і од твоїх долонь
мене обняв солодкий спокій. 

Однині мир між нас і ще
те, що в крові теж гаряче,
й від чого щасно й любо,
о друже мій багряногубий.

28.07.49 р.

Взагалі від самого народження поета приваблювала краса, прояви якої він бачив усюди навколо себе – чи була то краса природи, чи гарна жінка, чи, навіть, краса відносин між людьми. Дослідники творчості підкреслюють особливий магнетизм творів В.Сосюри. «В нього закохувалися, він закохувався, одне захоплення було глибинним, інше – миттєвим, одне минало безслідно, інше надихало й увінчувалося в поезіях» [9,2]. Цікаво, що назва написана українською мовою, а вірш  – російською.

Тов. Вавізель

Мне сказали, что полька она
и растаял я, точно снежинка
от любви…
В сердце, точно весна…
Но, увы, оказалось, она – украинка.
Украинок я очень люблю,
но они очень вредные, злые,
даже бьются. Судьбу я молю,
быть Вам полькой. За очи такие,
что у Вас, потерял я покой,
аппетит, стал я нервный и злой,
Что со мной, в эти дни, я не знаю
будьте полькой, я Вас умоляю.

8.ХІІ. 49г.

 

Сила поезії В.Сосюри – в її непідробній щирості й задушевності, емоційності, образності, постійній увазі до внутрішнього світу людини, до її почуттів і переживань, в тому кришталево чистому джерелі,  яке живодайним струменем б’є з його віршів. «Перед нами типовий романтик, – писав С.Єфремов, –  що закоханими позирає очима на об’єкт свого кохання й вибирає саме тільки принадне, оповиваючи добре знане життя наскрізь суб’єктивним серпанком». [6, 504]

Таким чином можна стверджувати, що В.Сосюра перш за все бачив навколо себе красу навколишнього світу, навіть у найжорстокіші часи війн, репресій та психологічного тиску. Гоовним сенсом його життя було усе ж таки кохання: і сам він часто закохувався, і жінки не могли не піддатися особливій, навіть загадковій чарівності поета: деякі казали, що у нього натхненне обличчя… бандита, і не вірили, що він, пройшовши крізь пекло громадянської війни, не убив – як він сам на цьому наполягав – жодної людини.

Отже, у Володимира Сосюри чимало віршів суто ліричних – про жіночу красу, про почуття, про єдність людини із навколишнім світом, про прагнення душі до неземних висот: «А чи знайшли вже ми всього Сосюру, чи він і досі лишається ще не цілком розкритий і розгаданий, обертаючись на очах у міф, як та казка про жар-птицю, що чаруватиме не одне покоління наступних мрійників і вабитиме їх у синю далечінь прийдешності й минувшини». [1,30]. П.Тичина у 1957 р. на подарованому В.Сосюрі своєму тритомнику «Вибраних творів» зробив такий напис: «…Лірик – а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний» [3, 256]. «Він належить до майстрів слова, які уміли і жити своїм часом, і йти попереду часу, і завжди залишатися на часі, оскільки  апелювали до серця людського» [11,225].  Сосюрина простота виплекала загострену чутливість до всього справжнього і в нашій душі. Під впливом нев’янучої краси поезії митця перебуває кожен, хто взяв на себе сміливість прочинити двері в майстерню його нетлінного слова. А поки що нові вірші із творчої спадщини поета вливаються у неповторний світ, ймення якому – Володимир Сосюра.

 

Тамара Сидоренко,
заступник генерального директора

 

 

Література:

 

1. Антоненко-Давидович Б. Неповторний Володя: Спогади про В.Сосюру// Укр. мова і літ. в шк. – 1989.  – № 8. С.30.

2. Бедзик Ю. Отчаянный Владимир Сосюра // Зеркало недели. – 1996. – 10 янв. – С. 16.

3. Гальченко С. А. Невичерпаний архів Володимира Сосюри. Скарби літературних архівів. –  К.: АТОПОЛ, 2012. – С. 251, 256, 264.

4. Гришко В. Серце “другого Володьки” і заборонена любов. Засуджене й заборонене. –  Нью-Йорк, 1952. – С.7.

5. Гончар Олесь Голос ніжності й правди: Спогади про Володимира Сосюру. – К.: 1968. – С.16-17.

6. Єфремов С. Історія українського письменства /за ред. М.К.Наєнка. – Київ, 1995. – С.504.

7. Лавріненко Ю. Володимир Сосюра. Розстріляне відродження. К.: Смолоскип, 2004. –  С.166.

 8. Мірошниченко Л. Державний колекціонер. –  К.: АТОПОЛ, 2012. –  С.7.

9. Моренець В. В.Сосюра. Вибрані твори: В 2 т. Т.І. Поетичні твори. – К.: Наук. думка, 2000. –  С.2.  

10. Моренець В. Володимир Сосюра. Нарис життя і творчості. –  К.: Дніпро, 1990. – С.91.

11. Олійник Б. Сосюра В. «Мазепа». Поема. Лірика. –  К.: Дніпро, 2001. –  С.225.

12. Сулима М. Сяйво білого тіла. Антологія української еротичної поезії. – К.: Факт, 2008. – С.201.

13. Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця. – К.: Рад. письменник, 1972. – С.79-81, 84.

14. Сверстюк Є.  Світлі голоси життя. – К.: ТОВ Видавництво КЛІО, 2014. –  С.1, 276.

15. Сосюра В.М. Вибрані твори: В 2 т. Т.1 Поетичні твори. – К.: Наук. думка, 2000. –  С.5, 38, 42.

16. Сосюра В. У тата було два інфаркти. газ. // Експрес.  8-15 січня 2015 р. –С.1.

17. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. – Мн., 1998. – С.25.