Квітень 27, 2020

“Літературний календар”

Микола  Зеров

1890 –1937

001

Микола Костянтинович Зеров – першорядна постать українського літературного процесу 1920-х рр., який згодом набув символічної назви «Розстріляного відродження». Родом із високоінтелігентної родини вчителя Костянтина Іраклієвача Зерова майбутній блискучий поет, вчений, перекладач та викладач київських вишів здобув фундаментальну освіту в Київському університеті Святого Володимира. До речі, родина Зерових дала Україні ще дві потужні особистості: поета й перекладача Михайла Ореста та ботаніка академіка Дмитра Зерова.

З початком національно-визвольних змагань М.Зеров у Києві активно долучився до бурхливого літературного життя: редагував журнал «Книгар», був членом специфічно українського гуртка Георгія Нарбута, писав рецензії, статті, віршував, «гутенбержив», себто, переписував від руки та поширював серед приятелів власні поетичні твори.

Вельми непевного й неспокійного 1920 року одружився з Софією Лободою – донькою відомого вченого. Згодом у них народився син Костик, якого в родині любовно називали «Котиком». Тоді ж і сам почав серйозно займатися літературознавчою наукою, поезією, перекладами та історико-літературними працями.

04 а

З 1920 по 1923 роки викладав у Баришівці, оскільки в Києві у ті голодні й холодні роки було надто сутужно вижити. Тому разом із друзями-неабиякими інтелектуалами – В.Петровим і О.Бургардтом – охоче прийняв пропозицію місцевих чинбарів навчати їхніх дітей латини, історії української й світової літератури й культури тощо. Розраховувалися, зрозуміло, переважно продуктами. Саме в Баришівці Зеровим були написані вірші, що склали його поетичну збірку «Камена» (1924). До неї автор додав і кілька власних перекладів із римських класиків.

10фф3

10фф2 14 а

З осені 1923 року повертається до Києва й обіймає посаду професора КІНО 

(Київського інституту народної освіти, в минулому Університету Св.Володимира). Про викладацтво Зерова зберігаються легенди донині. Його лекції були прецікавими науковими викладами, що ілюструвалися феєрверками поетичних текстів, блискучих коментарів, розкішного гумору й блискавичних дотепів. Завжди сипав купою експромтів. Мав прекрасну пам’ять і, відтак, був неперевершеним лектором. Годинами міг цитувати поезію й численні наукові концепції. На його лекції збігалися студенти з усіх факультетів. В аудиторію важко було протиснутися. Вільні місця залишалися хіба що на люстрах. «Треба було мати геніальну пам’ять, щоб раптом, без надуми вміти подати цілий водограй цитат зі світової літератури, як це робив він»,–згадувала про М.Зерова його колега – знаменитий історик Наталя Полонська-Василенко.

«Був він (Зеров) середнього зросту, а може, й нижчого за середній, і пікінічної будови. Широке, приємне, відкрите обличчя. Велике чоло, ясне, зачісане назад волосся з слабо позначеним проділом з лівого боку. Блакитні, веселі, рухливі очі, пенсе, трохи завелика нижня губа, приємний горловий сміх, такий безпосередній. Був людиною веселого характеру, з нахилом до іронії, часами колючої»,– так запам’ятав свого викладача один із його учнів Григорій Костюк. А ще Зерова називали «живим сріблом» – таку потужно-рухливу силу інтелектуальної й емоційної енергії він випромінював

Врешті наведемо ще одну характеристику лекцій М.Зерова, на цей раз доволі уїдливу,– від Валер’яна Підмогильного, яку він подав у романі «Місто», представивши під іменем професора Світлозарова: «його слова зліплялись шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром і цукрином, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу». Варто врахувати, що стосунки Зерова й Підмогильного не були надто приязними. До того ж подейкують, що це своєрідна реакція автора «Міста» на неуважність М.Зерова до особи й поезії його близького товариша Є.Плужника.

Наступним етапом для творчості Зерова стають 1923 – 1925 роки. Саме на них припадає зближення групи приятелів-інтелектуалів, яку без згоди її членів опоненти охрестили «неокласиками». Це так зване «гроно п’ятірне» складали поети і вчені щонайвищої культурної проби: той таки М.Зеров (неформальний лідер кола), його колега з вишу Павло Филипович, уже знаменитий поет Максим Рильський, блискучий славіст Михайло Драй-Хмара, перекладач і вчений Освальд Бургардт. Про себе вони іронічно й точно писали: «Ми виникаємо стихійно, щороку сходячись на чай».

07 а

Неокласики не були літературною організацією. Вони  не мали ні статуту, ні програми, ні спеціальних зібрань. Це була дружба близьких за естетичними уподобаннями й науковими інтересами неабияких інтелектуалів, які до того ж, як і Микола Хвильовий, були зорієнтовані на глибоке засвоєння надбань власної і європейської культури та закликали до впертої роботи коло перекладів світової літератури. Насамперед на цьому наполягав М.Зеров – яскравий талант, справжній енциклопедист, поет, критик, перекладач, історик літератури, педагог, організатор і натхненник різних унікальних видань. Серед них – і програмної серії знаменитих статей «Ad fontеs» («До джерел»).

Зрозуміло, що елітарний рівень творчості «грона» не міг не дратувати представників так званої масової «пролетарської червоної халтури». Не дивно, що неокласиків в середині 20- х визнавали ще за попутників, а згодом почали кваліфікувати уже як ворогів народу. А це означало звільнення з роботи, засудження в пресі й заклики позбавитися від шкідливого елементу в той спосіб, що набував страхітливих форм. Врешті наприкінці 1934 року М.Зерова звільнили з університету, він утратив можливість займатися історико-літературними студіями, його перестали друкувати, в тому числі й переклади. Як і його друзі, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері безугавних погроз і цькування.

На цю ж тяжку пору припадає й особиста трагедія в його родині: від скарлатини помирає найбільша радість і втіха – десятирічний син Костик. Хвора дружина, що заразилася від сина, в тяжкому стані перебувала в лікарні і ще не знала про смерть дитини. На церемонії поховання, де були присутні всього кілька осіб, Зеров прощальне слово промовив латиною.

Врешті йому судилося бути арештованим поза межами України в ніч з 27 на 28 квітня 1935 року неподалік від Москви на станції Пушкіне, куди він подався в пошуках праці. Але допитували в Києві. Звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Безглуздість провини й способи кримінального провадження ошелешували. Врешті під безперервним і різнотипним тиском слідства М.Зеров визнав увесь той безум, який йому інкримінували. В групу очолюваних ним «терористів» потрапили Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. М.Зерова засудили на 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Ними виявилися сумнозвісні Соловки – неприступні острови посеред Білого моря. Повернутися до життя з того пекла судилося лише педагогу Леоніду Митькевичу.

На Соловках Зеров багато працював. Просив дружину Софію Федорівну надсилати різні словники й новини з українського письменства. Планував цілу серію перекладів, у тому числі й Шекспіра. Але взявся за улюблену «Енеїду» Вергілія, перекладаючи її, на відміну від І.Котляревського, згідно її жанру – як античну трагедію. Як свідчить його листування, його праця була дуже продуктивною.

Утім відбути десятирічний термін виправного трудового табору М.Зерову на Соловках, як і ледь не всім українським письменникам, що там перебували, не судилося. 9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області з вердиктом – засудити до розстрілу. То ж М.Зеров разом із багатьма іншими представниками української культури був розстріляний неподалік від селища Сандармох 3 листопада 1937 року.

Лише в 1958 році звинувачення і вироки проти М.Зерова були скасовані за цілковитою відсутністю складу злочину. А вже наприкінці 1990-х покійний Євген Олександрович Сверстюк під час однієї з можливих тоді поїздок на Сандормох набрав у хустину землі з того трагічного місця. Ця земля була за християнським обрядом підхоронена до могили його сина Костика. Таким чином символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук’янівському цвинтарі в Києві разом зі справжньою могилою його сина.