Квітень 29, 2020

СВІТЛИНИ З РОДИННОГО АЛЬБОМУ ДНІПРОВСЬКИХ

У райдузі, в листку, у корені, в ріллі
Я буду жить то мирний, то шалений,
Бо я матерія. Я син землі.
І смерть як забуття не писана для мене.
І. Дніпровський

Нещодавно до фондової колекції Національного музею літератури України потрапило кілька світлин з родинного альбому праонуки відомого українського письменника Івана Дніпровського (справжнє прізвище Іван Шевченко), Наталії Штефан. Ці світлини впродовж багатьох років дбайливо зберігалися спочатку донькою І.Дніпровського Валентиною (в заміжжі – Палійчук), потім її донькою Оленою (в заміжжі – Зеленюк). Сімейні реліквії передала до музею Наталія Штефан. Вона звернулася до науковців з метою заповнити прогалини в біографії свого прадіда, Івана Дніпровського, розповісти про долю його прямих нащадків, і про те, як донька письменника брала участь у його поверненні в літературний процес після реабілітації.

002_новый размер

Найперш кілька слів про долю Івана Дніпровського. Він прожив неповних сорок літ (1895-1934). Його творчий шлях був складний, сповнений невтомних пошуків, здобутків і втрат. Це цілком зрозуміло, адже жити й працювати письменнику довелося в час великих соціальних і національних потрясінь, у час, який нині вже звично називають «розстріляним відродженням».

«Іван Дніпровський, – як слушно зазначав літературознавець Ю.Бойко, – належить до блискучої плеяди письменників-хвильовістів. Його, як і Миколу Хвильового, кинули в літературу бурхливі події національної революції». В 20-30-х рр. Іван Дніпровський був знаним письменником, соратником Миколи Хвильового, близьким другом Миколи Куліша. З останнім вони разом вчилися в Олешківській прогімназії, підлітками наймитували, пройшли фронти І світової та громадянської воєн, на фронті почали друкуватися, перебували в одних і тих же літературних організаціях, мали спільні інтереси.

Найкраще про себе говорить сам письменник. У 1923 році в автобіографії І.Дніпровський писав:

«…З села був[шої] Таврії. Пишу з 8 років. Друкував першого вірша у 1912 році. Свідоме життя почав під рубрикою «Матері України та її вірні діти», зараз перейшов у шатро «сталевих днів». Тут і скінчу його.
Оце й усе.
P .S.Родивсь у 1895. Умру разом з моєю клясою.

16.VІІІ.1923
Харків [5,173].

Того ж, 1923 року:

«Іван Дніпровський (псевдонім) родився в 1895 році, 24 лютого в Одеській губернії Херсонського повіту, с. Каланчаці (колишня Таврія). Син – бідного селянина. Вчився в народній школі, потім вищій початковій школі. Добився до гімназії, яку відвідував, живучи в «приюті».

Роки 1914–1917 промаршував на царських фронтах. Почав друкуватись у військовому часопису «Армейский вестник». Був викликаний з фронту для співробітництва в газеті, але відкомандірований вскористи за революційний напрямок своїх писань. Приймав жваву участь в громадянській війні спочатку на боці Директорії. Під час захоплення Правобережжя поляками було ув’язнено й відвезено до таборів у Борщові, відки повернувся з комуністичними переконаннями. З того часу працював у ріжних галузях громадської праці. Скінчив Кам’янецький Інститут Народної Освіти. Член Президії Спілки пролєтарських письменників «Гарт».

Додамо, Іван Дніпровський починав свій творчий шлях як поет і прозаїк. Утім, набільшу популярність здобув як драматург п’єсами «Любов і дим» (1925) та «Яблуневий полон» (1926). Яків Савченко писав: «Дніпровський, коли не перший, то один з перших (в межах революційного часу, звісно) хоче опанувати важку форму мистецької драми». Справжню театральну славу здобула його драма «Яблуневий полон», написана «як романтичний виклик «Комуні в степах» Миколи Куліша». Прикметно, що у 5 (7) числі за 1929 рік часопису «Універсальний журнал» І.Дніпровський, відповідаючи на чергову літературну анкету, стверджує: «Так, ми – романтики!» і дає обгрунтування цій тезі: «Романтика – два полюси світосприймання. Нездійсненний початок і остаточна мета, якій нема краю. Зложні дюни минулого і химерний заблуканий сон у майбутнє… Романтика – коло землі, в якім вона б’ється…». В драмі «Яблуневий полон» у романтичному ключі порушувалась актуальна на той час тема «революційного гуманізму». Наприкінці 20-30-х рр. критики і режисери акцентували увагу на «розвінченні» контрреволюційних сил», «насправді ж у драмі психологічно вмотивовувалася думка про руйнування людських душ, коли вузькокласові інтереси ставляться вище загальнолюдських». У цьому контексті згадаймо твори М.Хвильового, М.Куліша, Б.Антоненка-Давидовича. 

І.Дніпровський також автор збірок оповідань «Заради неї» (1927), «Долина угрів» (1928), «Анатема» (1930), «Андрій Хамут (Анабазис)» (1930), «Яхта «Софія» (1930), «Березень» (1930), «Ацельдама» (1932), повістей «Балет у главковерха» (1931), «Фаланга» (1931). У 1931–1933 рр. вийшли друком також «Твори» [у 3-х т.]. Принагідно зазначимо, що у фондах Національного музею літератури України зберігаються майже всі прижиттєві видання творів І.Дніпровського. Далеко не все з написаного письменником було надруковано; багато прозових творів лишились у рукописах чи не були закінчені.

Архів письменника зберегла його друга дружина Марія Пилинська (незважаючи на записку І.Дніпровського з вимогою його знищити), пізніше він був переданий її сином Олександром Бугаєвським до Харківського літературного музею, частина архіву потрапила до літературного відділу Херсонського краєзнавчого музею. В ньому – цінні рукописи, папери письменника, листи й оригінали творів з автографами митців, документи тощо.

Якщо про життя І.Дніпровського та його дружини Марії Пилинської (перекладачки, мовознавця) відомо досить багато, то про його доньку практично не відомо нічого. В деяких статтях іноді навіть зазначається, що І.Дніпровський не мав власних дітей і згадується лише про сина М.Пилинської від другого шлюбу. Ця інформація недостовірна. У 1913 році І.Дніпровський закохався, а 1914 року у нього народилась донька Валя, яка померла 1988 року у Джанкої. Це була його єдина рідна дитина. Про неї зазвичай не згадували в публікаціях, адже це пов’язано з трагічною сторінкою біографії письменника. Іван Дніпровський застрелив свою дружину за подружню зраду. В деяких публікаціях автори й досі роблять припущення, чи було це насправді. Праонука письменника свідчить, що в родині завжди знали про цей факт. Іван Дніпровський одного разу повернувся додому і застав дружину з іншим чоловіком. Суд виправдав його, маючи незаперечні докази зради. У родині також знали, що в цей тяжкий час І.Дніпровського дуже підтримав Микола Куліш.

Після цієї трагедії доньку Валю віддали на виховання сестрі батька. Згодом, коли вона підросла, жила й навчалася в інтернаті. Валя ніколи не проживала з рідним батьком та Марією Пилинською, хоча іноді гостювала в них. Як описує зі слів своєї бабусі Наталія Штефан, у неї настільки не склалися відносини з М.Пилинською, що та згодом ніде навіть не згадувала про її існування. Тож не дивно, що донька письменника про ті роки завжди розповідала з сумом. У 1970 році вони обидві були запрошені на урочисте святкування 75-річчя з дня народження Івана Дніпровського в Каланчак, втім М.Пилинська з невідомих причин не приїхала, тож вони так і не зустрілись.

Із розповіді Наталії Штефан (її бабуся, донька письменника, іноді ділилася спогадами, поки в неї не стався інсульт, і вона вже не могла говорити; онуці тоді було 19 років) і з наданих нею документів дізнаємося, що 1934 року, у рік смерті І.Дніпровського, його донька Валя народила близнюків, які невдовзі померли. 1936 року у Кам’янці-Подільському в неї народилась донька Олена (померла у 1987), 1939-го – Галина (померла у 1989), 1941-го в евакуаційному поїзді побачила світ Лідія. Отже, Іван Дніпровський мав трьох онучок, у яких також були власні діти. Так Наталія Штефан має сина Андрія (1987 р.н.) та онуків Андрія (2008 р.н.) і Костянтина (2015 р.н.). Тож рід Дніпровських продовжується. Нині Наталія Штефан та її рідна сестра Оксана Зеленюк опікуються збереженням пам’яті про свого прадіда І.Дніпровського та його доньки, їхньої бабусі Валентини.

А тепер повернімося до світлин, які нині зберігаються у фондовій колекції музею. Чорно-білі, пожовклі від часу, дещо потерті, вони невловимо передають родинну атмосферу 20-х рр. минулого століття. На одній з них – Іван Дніпровський з донькою Валею. Батько – зліва. Правою рукою він обіймає дівчинку, лівою тримає її руку. Донька з коротким темним волоссям, у світлому пальті. На звороті світлини напис: «Марусі на згадку. І.Дніпровський. 18.02.1923р.». Це фото було підписане й подароване Марії Пилинській (І.Дніпровський називав її Марусею). Воно знаходилось у адресата, аж поки Валентина назавжди не залишила батьківський дім. Тоді, вирушаючи у власне життя, вона взяла з родинного альбому деякі світлини. Цікаво, що фото датоване тим самим 1923 роком, яким датована і наведена вище автобіографія письменника.

На іншому фото – дівчинка з темним прямим волоссям середньої довжини, в темному одязі. Це – Валя. На звороті – сліди іншого паперу, до якого було прикріплене фото (очевидно, теж взяте з альбому). З-під паперу ледь проступає рукописний напис, видно лише початок та кінець речення: «Валя Днепровская». 

003_новый размер

І остання з переданих світлин. На ній – Іван Дніпровський. Одягнутий у темний плащ із поясом, руки в кишенях плаща. Типове фото чоловіка 20-х рр. ХХ ст., у минулому військового. Воно дуже подібне до інших світлин Івана Дніпровського того періоду. Таким він запам’ятався своїм сучасникам, рідній доньці та її родині, таким постав в уяві нащадків.

Разом зі світлинами Наталія Штефан передала до музею і лист, який її бабуся написала 14 березня 1970 року після святкування 75-річчя з дня народження І.Дніпровського у його рідному селищі Каланчаку. Можна лише уявити, що вона відчувала, коли її відшукали червоні слідопити й нарешті офіційно визнали за доньку письменника й запросили на ювілей батька.

У листі, написаному російською мовою, йдеться про події кількох днів, коли відбувалися урочистості, і про ті відчуття, які пережила у зв’язку з цим. У листі вона повністю цитує запрошення на урочистий вечір, який відбувся 12 березня 1970 року в районному Будинку культури імені Івана Дніпровського, розповідає про поїздку (дві з половиною години від місця її постійного проживання до Каланчака), зустріч із двоюрідним братом батька зі Скадовська Яковом Шевченком і делегацією з Херсона, у складі якої були письменники та викладачі вишів. Далі йдеться про сам вечір, виступи письменників і науковців, про те, як аматори художнього читання декламували вірші Івана Дніпровського, про постановку уривка з вистави «Яблуневий сад» (свого часу критики називали цю п’су однією з кращих п’єс 20-х рр. ХХ ст.), концерт і, звичайно, про свій короткий виступ.

На вечорі письменник, голова Херсонського літературного обласного об’єднання, викладач кафедри української мови та літератури педінституту Леонід Куліш подарував Валентині свою книгу з дарчим написом «Дорогій Валентині Іванівні – славній дочці славного українського письменника на добрий спогад. 12.03.70». Наскільки це був дорогий подарунок – свідчать слова з листа Валентини до родини: «Я буду берегти цю книгу». Тоді ж вона дізналася й деякі подробиці з біографії батька, яких раніше не знала: зокрема про дружбу Івана Дніпровського і Миколи Куліша, про допомогу Миколи Куліша в організації похорону батька (він привіз тіло І.Дніпровського з Ялти, де той помер у санаторії від сухот, до Харкова), про арешт Миколи Куліша напередодні похорону його друга. Самого Миколу Куліша та його родину Валентина добре знала і пам’ятала. Безмежно раділа, коли дізналась, що її батько і Микола Куліш реабілітовані, писала про наміри перечитати все ними написане наново. Тоді ж вона надіслала родині вирізки з газет про ювілей, просила їх берегти, а якщо їй знадобляться, то вона сповістить.

У Каланчаку в дар шкільному музею Валентина передала три світлини батька. Лист закінчується словами: «Ось так, дорогі мої діти, мій батько, а Ваш дідусь і прадідусь знову народився на письменницькій ниві. Думаю, що тепер назавжди». Справді, чесне ім’я І.Дніпровського повністю відновлене, з його спадщини зняті всі заборони, вона офіційно визнана помітною сторінкою українського літературного процесу 20-х – початку 30-х років ХХ століття.

Іван Дніпровський не був репресований (хоча передчуття були: «…я знаю: жертвою впаду на шлях засніжений і димний…»). Він помер, коли маховик сталінських репресій лише почав розкручуватися, але його твори після смерті були відразу вилучені з бібліотек, відповідно літературознавці або обходили його ім’я мовчанням, або згадували з пересторогою в контексті приналежності до ВАПЛІТЕ. Тож закономірно, що доля його доньки, Валентини Дніпровської (Палійчук), склалася непросто. З анкетою, що мала, не змогла здобути вищу освіту. Якийсь час із сім’єю проживала у Кам’янці-Подільському, пережила евакуацію та воєнні лихоліття, довгий час жила у Джанкої, працювала санітаркою у поліклініці. Як згадує Наталія Штефан, про минуле в родині говорили не часто, у бабусі завжди був страх в очах. Але іноді на неї хвилею напливали спогади, і тоді вона крізь сльози розповідала рідним про пережите. Нащадки дбайливо зберегли ті спогади та світлини. Нині вони передали їх до музею з надією, що справедливість щодо Валентини Дніпровської буде відновлено.

 

Наталя Бондар,
заступник генерального директора