Червень 2, 2020

Унікальна світлина: Марко Вовчок. Париж. Початок 1860-х

Марко Вовчок

Серед унікальних експонатів особливе місце посідають меморії. Безцінним надбанням музею є оригінальна фотографія  Марка Вовчка. Фото у бронзовій орнаментальній меморіальній  рамці зберігалось у колекції відомого літературознавця (репресованого у 1930-х) Олександра Дорошкевича і закуплене музеєм (1985) у його сина  Володимира Дорошкевича. Портрет відзнято у Парижі на початку 1860-х років. Мистецтво фотографії тоді сягнуло високого рівня. На оригіналі, якому 160 років, видно кожну рисочку обличчя вродливої жінки з великими сірими очима, видно навіть, якою ніжною була у неї шкіра. В генах Марії Вілінської (росіянки зі збіднілого дворянського роду) текла кров княжої литовської династії Радзивілів, серед предків були й українці: дід любив і знав багато українських народних пісень, чимало співала їх і мати. Фото зроблене через кілька років після літературного дебюту письменниці  1857 р., в 24 роки, вона видала геніальну збірку «Народні оповідання». І одразу стала зіркою на літературному небосхилі Петербурга. Іван Тургенєв, не без заздрощів, спілкуючись в елітних літературних салонах Петербурга, куди навперейми запрошували Марка Вовчка, зазначив: «А Марковичка тримає себе так, ніби не знає, у якій руці перо тримає».

З цією меморією пов’язана найщасливіша пора в особистій долі письменниці. Майже 6 років світлина стояла на її столику в цій самій рамці в її будинку на околиці Парижа, де вона проживала в громадянському шлюбі з Олександром Пассеком. Мама О. Пассека, двоюрідна сестра О. Герцена, засуджувала цей зв’язок, публічно обмовляла молоду жінку. Поскаржилась Герцену. А він уже був знайомий з письменницею, захоплювався її оповіданнями, шанував за її глибоку народність і співчуття до знедолених. Тому листовно віджартувався: «Мы все виноваты перед царем и грешны перед Богом».

Письменниці не просто давалось щастя. В Україні залишався люблячий її з Богданком чоловік – Опанас Маркович, одержимий фольклорист, співв’язень Шевченка по Кирило-Мефодіївському братству. Через матеріальні нестатки, аби забезпечити своє існування і навчання сина, непомірно трудилась: як письменниця, редактор, перекладач. Як вважає відомий біограф Марка Вовчка,  її праправнук Б.Лобач-Жученко, сумління, совість боролись з почуттям любові до молодшого на 2 роки Пассека: це було єдине справжнє кохання в житті Марії Вілінської. Ось яке свідчення залишив рідний брат Олександра, що майже рік жив в їхній родині: «Вони дуже й дуже одне одного люблять, от тільки брат переживає, що мама й Маша не можуть порозумітися» (з листа до Тетяни Пассек). Та енергетика любові, настрій вперше осягнутого обома родинного щастя,  присутні на фото, адже предмет цей оточували люди, які випромінювали ці емоції. Тихе сяєво щасливих митей Митця!

Це фото Марія забрала з собою до Росії  після смерті О. Пассека 1866 р. Кілька тижнів Марко Вовчок добивалась дозволу на перевезення тіла. На кордоні їх випадково зустрів Тургенєв і записав у своїх нотатках, що побачив молоду, як завжди здорову, Марковичку і поруч – жалюгідні останки О. Пассека. Письменниця до останнього доглядала хворого на туберкульоз чоловіка. Всіляко допомагала після смерті сина його матері, сумлінно виконувала всі її прохання.

На світлині 26-річна жінка, мати шестилітнього сина, в пору стрімкого піднесення літературної слави в Європі. Жінка, якою захоплювалися Флобер і Проспер Меріме, якій (єдиній в Росії) Жуль Верн дозволив перекладати свої романи, з голосу якої Едуард Мертке записав 200 українських народних пісень. Жінка, яка зібрала весь нектар з розкішно багатої української мови, її квінтесенцію – фразеологізми й ідіоматику – і як коштовні камінці, засяяла її мова в короні народного генія. Жінка, твори якої виходили друком в різних країнах в перекладах німецькою, англійською, польською, чеською, ін., а відомий французький письменник і видавець П’єр-Жуль Етцель (Сталь) писав, що він повинен зробити її такою ж популярною у Франції, якою вона є в Росії. Переклавши французькою її повість  «Маруся»  (про дівчинку-героїню, козачку), він досягнув цієї мети.

Найвищу оцінку  творчості Марка Вовчка дав Тарас Шевченко:

Недавно я поза Уралом
Блукав і господа благав:
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало,
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене  і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О, доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
                                   /«Марку Вовчку». 1959/

Петренко Н.Б. зав.відділом