Червень 9, 2020

«Літературний календар»

7-5

ЄВГЕН КОНЦЕВИЧ

1935 – 2010

 

Письменники шістдесятники називали Євгена Концевича «символом і легендою цього покоління» (І.Дзюба), «світлоносною людиною» (Вал.Шевчук), «людиною великої притягальні сили» (В.Чорновіл).

Народився Євген Концевич у червні 1935 р. в с.Млинище на Житомирщині. У 1947 році, рятуючись від голоду, сім’я Концевичів переїхала до Житомира. Спочатку жили у землянці, згодом побудували хату, де й мешкав письменник все своє життя. 22 липня 1952 року 17-літній юнак невдало пірнув з кручі у Тетерів, зламав хребет і втратив здатність самостійно пересуватися. Заочно закінчив школу і 1963 року вступив заочно на філологічний факультет Житомирського педінституту. Наступного року вийшла друком збірка його новел «Дві криниці», після чого Євгена Концевича прийняли до Спілки письменників України.

Євген не збирався бути письменником. Однак в школі доля звела його з сином відомого перекладача Бориса Тена, який помітив і підтримав Євгенів літературний хист і порадив йому писати. До Євгена почали приходити початкуючі письменники – брати Анатолій і Валерій Шевчуки. Саме Валерій навернув його до серйозної прози. Переборюючи страждання Євген писав, його оповідання публікувалися в газетах і часописах.

Місцеві чиновники намагалися створити з Концевича такого собі Павку Корчагіна: агітували його вступити в партію, у його дворі приймали дітей в піонери, до нього зачастили пенсіонери. Але письменник тягнувся до людей іншого ґатунку. Близькими йому по духу були Є.Сверстюк, А.Горська, родина Світличних, В.Чорновіл, І.Жиленко, М.Плахотнюк. Саме вони та ще кілька друзів з цього кола приїхали до Євгена Концевича у червні 1965 року, щоб разом з письменником, його матір’ю Марією Іванівною та дружиною Ольгою Концевич відсвяткувати його ювілей. Тоді ж було зроблене фото, яке нині зберігається у нашому музеї. Про той приїзд молоді з Києва дізналися кадебісти, які й забезпечили нагляд, за всім, що відбувалось, і запис розмов. Мікрофон, вмонтований в альбом з краєвидами, виявив згодом сам письменник. Той ганебний кадебістський «подарунок на іменини» став відомий всій дисидентській Україні. Про це розповідали навіть закордонні радіостанції. Концевичу запропонували виступити в пресі проти зарубіжних публікацій, але він відмовився. Тоді на одному з допитів в КДБ йому сказали, що він свій життєвий хребет зламав не тоді, коли стрибнув з кручі у річку, а коли відмовився допомагати органам. Його дружину звільнили з роботи. Але зламати морально письменника не змогли.

Євген Концевич продовжував писати, хоча його книг не видавали 20 років. На життя він заробляв перекладами з польської та російської мов. У цьому йому допомагав Борис Тен. Для поповнення сімейного бюджету вистругував дерев’яні ложки, аби мати їх продавала. Потрібно було багато ліків. Нікому не зізнавався, як йому було важко.

Довгі роки письменник був переслідуваний органами безпеки. Йому постійно погрожували виключенням зі Спілки письменників.

Офіційно в літературу Євген Концевич повернувся лише коли настали зміни в суспільно-політичному житті країни 1985 року року. Тоді вийшла книга його оповідань «Йдучи вулицею», а згодом й інші твори. Письменник був удостоєний літературної премії імені Івана Огієнка, а до сімдесятиліття отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня – за нескорений дух та творчу звитягу.

В останньому своєму інтерв’ю, опублікованому в газеті «Україна молода» у червні 2008 року Євген Концевич сказав: «Люди кажуть, що нещасливі. Нарікають на життя. А я кажу – хочеш бути щасливим – то будь ним. Я ж житиму, як крук – 200 років. Бо життя пречудове. Є сонце, голуби, музика, творчість, гарні жінки. Є дощ і сміх. Є Україна. Ти живеш на своїй, а не на чужій землі – що ще потрібно?».