Вересень 3, 2020

Меморії Василя Еллана-Блакитного

Серед інших унікальних предметів Національний музей літератури володіє також доволі цінними меморіями дуже неординарної постаті української культури початку 1920-х В. Еллана-Блакитного. Свого часу кілька його особистих речей передала нам на збереження донька письменника Майя Вовчик-Блакитна. Це побутові предмети, якими письменник користувався за життя: щіточка для чищення пер, попільниця з білого металу фірми “Norblinand and Gain. Warszawa” та мармуровий прес для притискування паперу. З одного боку ці меморії свідчать про скромність побуту В.Еллана-Блакитного, з другого – є прикметами того побуту – і письменника, й епохи. Особливо цікава та обставина, що, як видно з легенди, записаної від Майї Вовчик-Блакитної, попільниця й прес лежали на знаменитому величезному робочому столі В.Еллана-Блакитного у тій самій редакції урядової газети “Вісті ВУЦВК” на Сумській, 11, головним редактором якої він і був. Тут народжувалися (і втілювалися!) найцікавіші революційні культурні проекти зразка численних національних письменницьких і взагалі творчих осередків та літературно-художніх видань. Не кажучи про те, що саме ця кімната стала політичним, культурним і побутовим пристановищем ледь не всіх класиків української літератури тієї доби. Образно кажучи, в ній, схожій на пенал неправильної форми, як образно згадував Ю.Смолич, «товклося й розпросторювалося по Україні ледь не все  тогочасне культурне життя». Чого варті тільки спогади про те, як Тичина ночував на підшивках “Вістей” у комірчині редакції, ховаючи на голому тілі під благеньким покриттям від голодних щурів найцінніше – рукописи власних віршів, або Довженків капелюх на голові скульптури гіпсового Аполлона, що там опинилася невідомо звідки. Зрозуміло, що торс названого героя античної міфології теж знайшов своє практичне втілення: на ньому часто можна було побачити піджак когось із численних відвідувачів власника цього приміщення. Сама ж кімната члена тодішнього українського більшовицького уряду за наповненням радше нагадувала відому казкову рукавичку, а не кабінет відомого урядовця, організатора ледь не всього культурного життя і не лише столичного Харкова, знаменитого голову літературної організації «Гарт», ініціатора ледь не всіх тогочасних літературних періодичних видань. Певно, саме тут її господар докладав чималих зусиль, щоб витягнути з лабет ЧК й порятувати від розстрілу О.Довженка й Остапа Вишню, захистити тих літераторів, хто перебував під загрозою арешту. Він мав дивовижний талант виявляти, організовувати й захоплювати людей талановитих і небуденних, до того ж, за спогадами того ж Ю.Смолича, “був наділений надзвичайною рисою: він вірив у людей і довіряв людям”.

Блакитний

Не забуваймо, Василь Еллан-Блакитний (у минулому один із лідерів партії боротьбистів) належав до когорти знакових політичних, громадських, культурних діячів, письменників та журналістів України 1920-х. Попри те, що він був членом ЦК КП(б)У, головним редактором урядової газети “Вісті ВУЦВК”, головою Держвидаву України, – в національній історії  залишився насамперед як талановитий невтомний і відданий організатор культурного й літературного життя, без якого годі уявити ту бурхливу й неоднозначну добу Його відданість, як “поета-комунара” ідеям революції й пристрасна любов до України дивовижно поєднувалися й не мали меж. “Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі. А я вже – щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї, – бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині”, – патетично проголошував він. Б.Антоненко-Давидович називав Блакитного “ніжним мрійником в одязі комісара суворих часів”, Остап Вишня – “червоно-блакитною людиною”, а Лесь Курбас – “стимулятором художнього життя”. І це, як згадувала донька, попри настільки хворе серце, що кожен новий день видавався йому подарунком долі. І воднораз – жив за максимумом, на всі оберти – політичні, загальнокультурні, літературні. Рання смерть у 27 років, безсумнівно, порятувала В.Еллана-Блакитного від краху комуністичних ілюзій і власного знищення. Бо, властиво, заледве б він зберігся в ті страшні 1934-1937 роки. За життя була опублікована лише одна малесенька збірка поета з симптоматичною назвою: “Удари молота і серця” (1920). Вірші його на тоді були знаковими, впізнаваними й дуже популярними:

Ударом  зрушив комунар
Бетонно-світові підпори.
І над розвіяністю хмар –
Червоні зорі…
                                      Зорі.

 

Тим то не дивно, що ці меморії знайшли своє місце в постійно діючій експозиції, а саме в тій її частині, де представлені видання творів В.Еллана-Блакитного кінця 1920-х, зокрема зі знаменитою полемічною передмовою М.Хвильового (1928). Вони суто зорово опосередковано допомагають краще відчути ту, вже далеку, епоху та спробувати перейнятися ліричною, радикально революційною й сатиричною поетичною творчістю та життєвою трагедію одного з “перших хоробрих” українського “Розстріляного відродження”.

Павлина Дунай,
провідний науковий співробітник
Національного музею літератури України,
кандидат філологічних наук