Липень 10, 2018

Щоденникові нотатки Докії Гуменної

Щоденникові нотатки Докії Гуменної у фондах Національного музею літератури України
(загальний огляд та спроби аналізу деяких аспектів) 

 „Ось оці мої щоденники… Це є моя лябораторія,
перші спроби, дослід, що без них дальші кроки
неможливі. Але в цих записях нема самих зовнішніх
подій, лише те, що переживаю, як сприймаю…
А ще… багата гама різних емоцій, емоціодумок,
дивних психічних станів, що з’явились і пролетіли.
Це, з чого зіткана людська душа….”
(Докія Гуменна, „Дар Евдотеї”)

IMG_9164а_новый размер

На рубежі ХХ – ХХІ ст. помітним явищем в українському культурному просторі стало оприлюднення художньої документалістики: щоденників С. Єфремова, Є. Чикаленка, А. Любченка, О. Ізарського, В. Винниченка, О. Довженка, О. Гончара, листів П. Куліша, М. Коцюбинського, В. Вернадського, Д. Яворницького, М. Грушевського, Ю. Шевельова, А. та В. Шевчуків, спогадів Віри Вовк, У. Самчука, Докії Гуменної, Г. Костюка, В. Леонтовича, Р. Корогодського, Михайлини Коцюбинської, І. Дзюби, І. Кошелівця, Ю. Луцького, І. Костецького, М. Руденка, В. Стуса, І. Світличного, синтез спогадів та епістолярію у „Homo feriens” Ірини Жиленко тощо. Сьогодні з’являється дедалі більше наукової літератури, присвяченої дослідженню документалістики. Хоча цей жанр не новий, однак він найменш  вивчений. І феномен його у тому, що він не є чимось другорядним, малозначущим, він – документ доби і мистецьке явище водночас.

Потреба писати чи то листи, чи спогади, чи вести щоденник, особливо в умовах несвободи, – це внутрішня необхідність життя творчої особистості – «як вихід у свободу» (згадаймо шістдесятників та їх motto «Щоб душа не сивіла…», виставлене «… як протиотрута гангрезної несвободи» ) [7, 27].

1994 року до фондів музею надійшов архів Докії Гуменної (23.ІІІ. 1904, м.Жашків Уманської округи – нині райцентр на Київщині, – 19.VI. 1993, Нью-Йорк, США) – одного із оригінальних прозаїків української еміграції. Серед рукописів –  щоденник у чотирьох зошитах. Зауважимо, що вела ці нотатки письменниця у той час, коли на весь Союз прозвучав вирок Косіора з характерними для тієї доби наслідками для «буржуазних націоналістів», серед яких було й ім’я Докії Гуменної.

IMG_9166_новый размер IMG_9168_новый размер

Зошит № 1 (48 арк.), датований 16.VII. 1938 р. – 12.VІІІ. 1938 р.; зошит № 2 (46 арк.) (Р-2279) – 9.Х. 1939 р. – 16.ХІ. 1939 р.; зошит № 3  (38 арк.) (Р-2280) – 15.І. 1940 р. – 20.ІІ. 1940 р.; зошит № 4 (25 акр.) (Р-2281) – 19.ІІІ. 1941 р. – 9.V. 1941 р.

Назва першого денника „Щоденник участі в археологічних розкопках „Трипільської” культури. с. Халеп’я, Обухівського р-ну, 3 км від Трипілля” не об’єднує всі зошити: про перебування і безпосередню участь авторки в розкопках свідчать записи лише першого зошита, які вона вела скрупульозно, в деталях занотовуючи все – від опису робочого (археологічного) майданчика до опису природи; від опису свого внутрішнього стану до імпровізованих лекцій вченого Кричевського; від цікавих паралелей між давноминулим та сьогоденням у повір’ях, обрядах тощо.

IMG_9180_новый размер

Молоду літераторку цікавили питання, на які вона не завжди знаходила відповіді «серед людей», наприклад, про роль і становище жінок у первісному суспільстві. Багато запитань виникали на місці розкопок: про «віру в магію», про «поховання» тощо. І це подається авторкою в записах із власними спостереженнями, роздумами, аналізом.

Є в щоденнику і начерки майбутніх сюжетів. Зокрема, Докія  Гуменна об’єднала однією ідеєю – емансипації жінки – чотири повісті та оповідання у збірнику «Жадоба» (Нью-Йорк, 1959), куди ввійде, зокрема «обрис» новели із життя баби Федори та її прийомної доньки Ониськи, на квартирі якої проживала письменниця, працюючи на розкопках. Новела написана нею ще у Києві 1938 року.

Знайшли місце в щоденнику, правда, як  далекий відгомін, здавалося б, недалекі події: визвольні змагання, колективізація. Читаємо у записах від 31 липня 1938 р.:  «Хоч це діялося 6-7 років тому… Перша пішла [баба – удова...] в колгосп і ні разу не виписувалася. Інші боялися. А чого? – бо казали, що неколгоспники підуть і виріжуть колгоспників. … Це [с. Халеп’я – О. К.] – осередок колишній Зеленівщини – куркульсько-націоналістичної банди, цього літа тут  забрали 78? [чи 18?] чоловік». Це подано без коментування, без зауваг – просто як факт.

IMG_9170_новый размер IMG_9174_новый размер IMG_9171_новый размер

Викликають неабиякий інтерес окремі характеристики нині добре відомих та неоднозначних постатей в українській культурі. Так, скажімо, про Віктора Петрова: «Петров інтересна людина. Домонтович «Дівчинка з ведмедиком» це він, – отже він літератор. Він читав поетику 1919 р. в студії Еренбурга, – отже він поет. Він етнограф. Він написав історію математики. Нарешті, він археолог. Це мабуть ще не все. Крім того, як я бачу, він дотепник, розумний тонкий. І крім того всього, він дуже негарний, товстий, низький, 46 літній «парубок» .

А коли Докія Гуменна пропрацювала три дні на «площадці» «т. Петрова», то зауважила у своєму щоденнику: «Петров – людина великого мужського гонору і зневаги до жінки. Виглянула людина з 19 століття зо всіма атрибутами. Я думаю, що це прикриття, захист від можливих образливих моментів у зв’язку з його «парубоцтвом» [3, 34]. А ще раніше пояснила: «… 1926 р. я з ним, здається й познайомилася… Ось негарний чоловік без настирливості і очевидно з великим тонким смаком і він викликає неприємне почуття не тільки в мене одної, очевидно». І далі: «… Петров дуже інтересний бесідник, змістовний, якраз той, кого мені треба на даному етапі. В нього розроблені думки про племена, етнічні групи. Він теж говорить про психічний атавізм – те, про що я думаю, але не маю матеріалу. Але він – скептик: цей психічний образ людини далеко і далеко мені не до смаку. Мені зручніше слухати…».

Ось ще одне враження від Петрова у наступних записах: «… Раз ще в молодості запитав мене хтось на вулиці: «Чи подобається вам отой» – то був Петров. Я відповіла: «В нього ніс негарний». Хоч думала про всю його зовнішність і про всю людину… Тепер виявляється, – ніс його стоїть у зв’язку з усією його безполою, немужською фізіологічною сферою. Вона створила певну душевну фізіономію, яка мені не подобається до відворотності». У другій книзі своїх спогадів «Дар Евдотеї» Докія Гуменна дає більш толерантнішу характеристику В. Петрову як людині, підкреслюючи, однак, у ньому найпосутніше: «А Петров же був криниця знань, та не тільки знань, а й вдумливий перетворювач у філософський світогляд набутків своєї широкої освіти».

Як зауважує сама авторка, свій намір писати «літературний щоденник археологічної експедиції» «…закінчила любовною балаканиною». І далі: «…Щоденник набрав суто особистого характеру… Може це й непогано, бо я вивчаю людей. Погано, що діапазон звузився. Замість 10 чол. я зосередила увагу на одному». Ось цим внутрішнім переживанням, відвертим зізнанням  відведено багато місця на сторінках щоденника. Так, у нотації від 14 серпня записано: «… Ось тепер мені й потрібна письменницька умілість, щоб створювати життя вигадане, коли власне таке погане вдалося. Я плачу навіть не через цього чоловіка, а тому, що це показник, віха, я оплакую все що мені належало, належить і що пішло поза хмарами. Кому до цього діло? Я хочу тужить, це єдине, що в мене не відібрано».

Останні записи щоденника (№1) свідчать про душевний біль від образ та усвідомлення своєї самотності. Але не відчай, а наполеглива боротьба автора з обставинами: «Я можу будувати своє життя так, – заповнювати інтересом, якого є багато, аби тільки не спускати духа й не піддаватися».

На третій сторінці обкладинки автор цих щоденникових нотаток залишила, крім стенографічних позначок, запис: «між болотом образ і порожнечею самотності». Власне кажучи, цей, ніби між іншим записаний вираз, виповідає внутрішній світ і стан Докії Гуменної, такий визначальний для її настроїв у доеміграційний період життя (емігрувала восени 1943 року). 

Наступних три зошити містять, крім особистого, конспекти наукових монографій різних авторів. Зокрема, зошит № 2 розпочинається працею Леві Брюля «Первобытная мифология» [9.Х.1939] і закінчується докладним конспектом праці Джеймса Джорджа Фрезера (Фрейзера) «Золотая ветвь» [20.ХІ. 1939].

Треба зауважити, що Докія Гуменна не лише робить концептуальний виклад названих робіт, а й тут же записує свої думки, спостереження, зауваги, запитання, роблячи цікаві висновки, проводячи несподівані паралелі з даними  давньоукраїнського фольклору, археологічних розкопок трипільської культури, тощо. Як приклад наведемо розгорнуту думку Докії Гуменної щодо «магічної функціі міфа», «невивченої сили еманації»,  яка характерна для  первісної людини, зокрема у трипільців: «Вухо горить, коли говорять про мене». Куди віднести цей прояв. Це не чари, це інтуїція, це відчуття на відстані. Я переконана, що тут є та сама, невивчена еманація.

Чи не буде вірно, що прим[ітивна] людина має все те що й суч[асна], але в нерозчленованому вигляді. Вона мала й досвід, але його емоція покривала все й роздувала містичне (інакше, цю саму еманацію). Людина розвинула мишлення й багато цінностей переоцінила, знайшла справжню причину явищ. Основних питань – народження й смерті (тих самих, що загадкою були для п[ервісної] л[юдини]) не розкрила. Розвинувся матеріалістичний світогляд, як база для знаючого й пануючого мишлення людини. Але є тенденція відмахнутися від тих сил, що ще не вивчені, [...], індійські мудрості не в моді, захоплення роботом. Я певна, вірю, що на певному етапі розвитку техніки, дуже високому, люди повернуться до цієї еманації, до того, що найтонше в людині і в чому всі ми навпомацки ходимо».

Спостерігається також віднайдення в українській етимології аналогічного порівняно з етимологією інших народів світу, відгук, відлуння близького, подібного в міфології, у світобаченні. Скажімо, на цитату з праці Леві Брюля: «Для превращения в животное человеку достаточно надеть шкуру и затем снова снять ее перед возвращением к [ ] облику», Докія Гуменна занотує у рамці: «На весіллі мати молодої перед прийомом молодого і мати молодого перед виходом з подвір’я за молодою одягають вивернутого кожуха і роблять всякі магічні процедури». Пригадаймо казку-есей «Благослови, мати» (Нью-Йорк, 1966), у якій письменниця зробила блискуче дослідження свого, праукраїнського «родоводу», зіставляючи археологічні дані вчених світу.

Запис, датований 15.Х.39 р., є конспектом праці П. Чубинського «Повір’я» і займає 15 повних сторінок. Продовження цієї праці – у числах від 17.Х., 26.Х., 27.Х. Далі – вияв зацікавленості письменниці роботами М.Марра «Язык и мышление», Є.Кагарова «Пережитки коммунизма», К.Копержинського, Ф.Енгельса, С. Терещенкова «Вірування в сонце», знову повертається до читання і занотовування «Первобытного мышления», переслідуючи одну і ту ж мету – дослідити, як свідомість, мислення первісної людини сприймало й пояснювало світ (через вірування, ритуали, відображення їх у малюнках, символах, мові тощо), і залишки цього світовідчуття і світобачення у народнопоетичній, обрядовій творчості людини. На основі набутих знань учасника розкопок давніх поселень на території с. Халеп’я Докія Гуменна знаходить  перегуки, відлуння, спадковість з трипільською культурою у відомих їй народних піснях, прислів’ях, приказках, у фразеологізмах, обрядових віршах. Тому не випадковими є народні пісні, записані від людей різних областей України під час відряджень письменниці-«плужанки» на окремих сторінках її записників-щоденників. Як результат її творчого мислення нотація-висновок: «Треба сказати, що вся наша поетична, образна мова (особливо народна) є пережиток міфології».

Зовсім несподівано вривається у канву наукових текстів суто особистісне, інтимне – порухи душі зраненої, стражденної і водночас сильної, вольової, свідомої своєї напруженої духовної праці: «Що мені записати? Що я в тій життьовій смузі, коли кохання само вривається в душу. Хіба цей (я його чомусь назвала Володею) є все те, що мене чарує? Ні, а мені так сумно за ним і навіть находять сльози. Сльози. В мене вже виробилася звичка до нещасливих романів і я всі стадії починаю проходити фарсованим темпом! Це іронія. Гірка вона. Емоційність тут заїдає мене, тоді коли треба других якостей». Згадаймо записане у зошиті 1: «… мені судилося так, –щоб оплакувати свою любов». Це почуття закоханості, чи «навіювання» цього почуття, за словами самої авторки, еволюціонує впродовж чотирьох зшитків. І вже в останньому, 4-ому, зустрінемо наступне: «…ті глибокі почуття живуть і чекають виходу, що зробиш? А Микола Олексієвич приємна з запахом резеди, вдача. Він – витончена вдача і справді «не от мира сего». Що мені до нього?… він і з думки викинув помічати когось. А мені тільки і цього й треба. Мені інтересно, приємно спостерігати його скромну худорляву постать… Бо коли б я хотіла жадати, – о, мені було б мало і мало! Чи слід? Не зможе він мого голоду заспокоїти, то нащо перекладати на нього відповідальність? Я настільки віддана цій людині, що не хочу її на це призводити. Такого ще ніколи не було! І людське, яке може бути в найкращому розумінні, і стихійне, невситиме, як лісова пожежа, якій усе мало. В собі все це таїти треба. О, подвиг, на який треба [витягнутися]!». Дивовижно, але складається враження, що навіть нерозділене кохання будить у ній не плачі, а трансформується у відсторонене самоспоглядання сильних почуттів.

Записи зошита № 3 велися олівцем та чорнилом,  деякі з них не завжди охайно, поспіхом, тексти розміщені у довільному порядку українською та подекуди російською мовами, з діалогами. Ці рідко датовані замітки, репліки швидше нагадують нотатки журналіста, ніж письменника, свідчать про зацікавленість авторки професією тракториста, точніше, трактористки. Короткі, або й розлогі коментарі до того чи іншого образу. Поступова робота з «нарощування» сюжету, зокрема діями героїв (або героїні), на прикладі, Сороки Ольги Василівни – передовика сільськогосподарської праці: її залюбленість та досягнення у цій такій популярній у перші роки соціалістичного будівництва на селі справі, – всесоюзна слава – орден, делегатство на з’їзд передовиків. Авторка скрупульозно занотовує статистичні дані, все, що стосується механізаторського руху серед жіноцтва. Ретельні нотатки-записки про організацію праці тракторної бригади (із зазначенням початку роботи, погодинний розклад дій), специфіка ремонтних робіт, підготовчих робіт до оранки, жнив, психологія стосунків між чоловіками – членами бригади і жінкою-бригадиром, чи між жінками у жіночих бригадах, уявними діалогами тощо – все знайшло своє відбиття у цьому зошиті.

На стор. 28 авторкою зроблено запис, зміст якого не стосується теми цього щоденника: «Ну, я наважуся розбити зачароване коло!

Перестаньмо бути єдиноборцями, а станьмо друзями. Ця записка є знак дружньої довіри до Вас, а Ви допоможіть мені вияснити – чи не є все це гра уяви? Інколи мені здається, що й сам Ви не матеріальна істота, а фантом». Розміщена ця записка поперек сторінки, що свідчить про те, що той, кому вона була призначена, сидів поруч за столом, скажімо, у читальній залі. У вже згадуваній книзі споминів Докії Гуменної читаємо про те, що вона нарешті для себе знайшла нішу, в якій почувалася комфортно, – у бібліотечних залах Академїї наук на Володимирівській вулиці. Там, де переживала один із романів, названих нею «роман очей».

У щоденниковім записі від 12.Х.39 після звірянь авторки про свої інтимні почуття спостерігаємо проекцію цих почуттів на створення художньо довершеної, емоційно наснаженої картини взаємин героїв повісті «Мана» –  на думку Юрія Шереха, однієї з кращих повістей письменниці як за формою, так і за змістом: „Чи не час мені взятися за «Манію». Її треба оживити… Їй треба вкласти жагу за щирістю, відданість натури, трагедію «замкненої в темницю душі» [6, 10]. Це спрямування «емоціодумок» на створення образу чи реалізації ідеї зустрічаємо і в наступних зошитах: «Ох, коли б цю думку можна було передати! Не скучно, а інтересно. Який з мене художник?». Або в іншому місці: «Ось де матеріал до розробок. Як же його подати».

Дуже своєрідні підходи письменниці до шліфування та досягнення майстерності.

 Наприклад, 19 листопада 1939 р. запише Докія Гуменна думку Ференца Ліста щодо вимогливості до себе як митця: «В нищете, в беспомощности, если необходимо – в окружении полного непонимания, но жить только творчеством, не позволяя себе никаких выступлений, пока техническое совершенство не обеспечит полнота воплощения созревших замыслов! Пусть кто угодно несет на рынок эстрады и на базары театральных подмостков свою добычу, пусть кто угодно покупает этими концертами скудные услуги, комфортабельное существование – Лист не может выступать до тех пор, пока не будет ему повиноваться рояль так же, как скрипка повинуется этому безумцу…».

Відділивши рискою написане, Докія Гуменна занотовує думку щодо зміни порядку свого творчого процесу. Зауважує про те, що якщо раніше для неї як письменника було проблематичним знайти фабулу, надзвичайні події для своїх творів, то тепер «…події, фабули стоять перед очима, а м’ясо, атмосфера, тло тікає з перед очей і нема ніякого образа».

Цікавим видається момент самохарактеристики, яку подає вимоглива авторка: «У мене повинні вже бути якісь смаки, школа, яку б хотіла наслідувати. Ні, нема цього. Я, коли пишу, – навмання слова пишу, як на душі. І тому в мене нема оригінальної маніри й композиції…».

Уже на еміграції в літературних творах знайдуть своє втілення задуми та ідеї письменниці, які неясно ще маячіли в текстах щоденника. Так, про трипільську культуру Докія Гуменна повідає на сторінках роману «Минуле пливе в прийдешнє» (1978), про  праісторію нашого народу  – в повісті «Велике Цабе» (1952) та романі «Золотий плуг» (1968). «Вона створила живе, динамічне, різнобарвне і складне видиво людських громад прадавньої доби трипільської культури… Це чарівна поема з добірним метафоричним словом, з внутрішнім ритмом, з мистецьким поєднанням реального з надреальним і давноминулого з сучасним… [авторка] зуміла розкрити таємницю давноминулого й протягнути якусь невидиму, але таку відчутну нитку, що зв’язує нас і ту прадавню добу в органічну духовну єдність» [8, 71]. Це оціночне висловлення Григорія Костюка щодо повісті «Велике Цабе» влучно характеризує весь доробок письменниці на доісторичну тематику. Замикає жанр історіософічної та міфологічної візії другий том казки-есею (перший – «Благослови, мати!»), за визначенням самої авторки, «Родинний альбом» (1971) – «белетристика на науковому тлі».

На думку Г. Костюка, Докія Гуменна, «поглиблюючи ідеї вітаїстів, пішла в протилежний  бік: у праісторію людства, але з тією самою метою: віднайти і переконливо довести конструктивну духовність української людини в давноминулому і цим ствердити її історичне право на рівне і почесне місце в сучасному і майбутньому тепер вже тісної колиски людства – Земля».

В автобіографічних романах «Скарга майбутньому» (1964) та «Хрещатий Яр» (1956) знайде своє відбиття життя киян перед і у перші місяці Другої світової війни.

Насиченим за змістом є зошит за номером 4: філософські роздуми про життя і смерть, успіх, підлабузництво, про роль жінки у суспільстві тощо. І все нотоване проектується на внутрішню суть, на єство авторки. Тому записи цього зшитку особливо багаті рефлексіями, фіксацією стану душі, прозріннями, алюзіями, частими цитуваннями Ф. Ніцше, С. Цвейга, [Л.] Стерна тощо.

Цікаво спостерігати за плином думок, які розгортає автор щоденникового запису  20.ІІІ.41: від запитання на кшталт «Чому я не можу бути підлабузницею?» – «…річ у тім, що я дуже  переймаюся чужою індивідуальністю й підкоряюся їй…», до роздумів про рабську сутність людини, і в той же час, що поєднувалось у ній самій [Д. Г.].  Далі про те, що не може відстояти свою гідність перед владними людьми (Рибаком, Качурою), не може змусити їх поважати себе, тому ніколи не буде просити будь-що, зокрема у Корнійчука – тодішнього очільника спілки українських письменників. Про постійну зацікавленість авторки міфами свідчать роздуми про відьом. «Відьма – як організатор. Це сильна індивідуальність, але з жіночою специфікою – ближче до великої, могутньої сили життя. Вона почуттям більш орудує і тому тоді була така владна. Невивчені сили вона краще знала, ніж чоловіки, була ближче до них нутром, їх відчувала». Далі цитує Моргана («чудова фраза», за її визначенням): «Чоловіки, відсторонивши жіночий інтелект від творення цивілізації, самі не уявляють скільки втратила ця цивілізація. Теперішня цивілізація однобока, чоловіча, формально-логічна. Тепер розкрився простір розвитку цієї жіночої специфічної сили (не в розумінні пошлому – «жінка-красуня вдохновляє геній чоловіка»). Тільки жінки ще не знайшли себе, ще розвиваються по чоловічому зразку й тому не бачимо ми рівноцінного жіночого генія чоловічому. Коли кажуть «світовий рекорд», то додають «серед жінок», а тут розуміють «жіночі досягнення нижчі за чоловічі». І далі занотує свої роздуми про роль жінки  в розвитку людства: «Коли ж будуть створені за допомогою радіо, електрики, гелія, розщеплення атома умови до (розв.) нової людини, тоді підуть найважливіші, найцінніші досягнення жінки».

Знайшла місце у щоденнику і тема змісту літератури у суспільстві з подвійною мораллю, суть творчості загалом: «Боротися проти косності, міщанства, рабських пережитків, – то ж не можна про них заїкатися. Про досягнення треба писати – це одно, і тільки ті, які є на сторінках сьогоднішніх газет… Кинулися письменники в історію. Але не можна. Пишіть про сучасне… Але ж творчість, то є невимушене, то є спів, потреба. Про що я хочу. Тоді невимушено в мене виллється хвала Сталіну, хвала скелі миру, – батьківщині трудящого народу». Тому не випадковим є запис  про Лесю Українку, яку «славлять за дух боротьби, за темперамент борця». На тлі розмов про керівну роль партії у творчому процесі роздумує письменниця над тим, про що б писала Леся Українка зараз. «Про буржуазію?» – на чому постійно наголошують керманичі –  «…побуту якої ми не бачили, не знаємо, отже не можемо художньо подавати…». Отже, Леся Українка «була б зі своїм духом несучасна, неспівзвучна? Їй би не було б з чим боротися, й куди б вона поділа б свій темперамент?». Власне кажучи, Докія Гуменна веде мову про неприкритий цинізм та лицемірство владних людей, у тому числі і від літератури.

А ось зразок «екзистенційної спонуки людського ego» (Людмила  Тарнашинська): «Кілька людей говорять у мені. Одна жорстоко насміхається, а друга ані трохи не бентежиться цим. Ні, я не шкодую, навіть схвалюю себе.

Є ще третя. Та каже: «Побачимо, чи хватить духу на велику щирість, одвертість?» Але ні, я не відступлю. Захочу – писатиму. А не захочу – ніхто не заставить. Я не давала жодних зобов’язань…
…ізольованість давить.

Є й позитивне [від ізольованості – О. К.]: краще вимальовуються контури, перспективи і пейзаж.

Бачиш, що є справді цінне, довговічне, а що – полова. Здобутки не гинуть. Ось оце розщеплення атома – провісник синтезу, злиття, колективізму. І тоді не буде загризати один одного. Свідомість єдності, яка жила в мудрих первісних – мудрих без знань, лише природою. В нас національні війни, націоналізм є найвища, найрозвиненіша сфера племінної ворожнечі і звіриного; велика сім’я народів об’єднається на вищих основах. І ця сила знань, яку повинна мати сучасна людина (я за нею не вженуся й ніхто всього не може охопити) перетвориться на інстинкт, інтуїцію…». Писати тезисно, коротко, без детальних пояснень, «для себе» – характерна ознака щоденникових записів Докії Гуменної.

Відчуття своєї інакшості спонукає Докію Гуменну до пошуку співзвучного, співпережитого в інших. Тому не випадковими є рясні цитування із С. Цвейга про [Ф.] Ніцше, цитування самого [Ф.] Ніцше (зокрема, «хіба Ніцше міг би відповідати моєму»). 

Ось  читаємо рядки неспокійної душі: «…Дух гордині мене ломить, ранить усе й на славу їй я готова пожертвувати своєю жагою, таким потрібним, що..» [6, 4а]. Спостерігаючи детальне описування авторкою своїх відчуттів самотності, упослідженості, своїх страхів, не знайдемо того занепаду духу, який заводить людину в глухий кут. Після «…я готова зненавидіти….» читаємо: «… Ні, треба переломити себе. Геть усякі здогади, «врахування», треба всі думки викинути про це. Краще пустка і скука. Хібащо, користь витягнути з цього. Другий варіант «Стендалівського роману». Двоє, окутані сумнівами й скромністю, недовірою, не мають шляху один до одного. Але то треба шукати матеріалу десь зовні». Переможцем знову виступає Гуменна-письменник.

І тут же після риски авторка подає цитату Стефана Цвейга про [Ф.] Ніцше: «…страдания неот’емлемо принадлежат к сущности, священной, безграничной ценности существа его». Нижче – про біль,  який «утончает человека». І після цих висловлювань – формула власне свого «я»: «Да! Що далі, то все більше укріплююся в виправданні свого дивацтва. Я відмінна. Хай ця відмінність буде мізерна, не досягне й коліна титана думки, але це я. Я кидаю виклик».

Висловлювання [Л.] Стерна про любов («Важные люди ненавидят любовь ради доброго имени. Эгоисты ненавидят ее во имя самих себя. Ханжи – во славу неба. Мы все, стар и млад, в десять раз хуже боимся молвы, чем она действительно может нам навредить…

Признаюсь, мне ненавистна всякая фальш в чувствах, как ненавистно убожество восприятия, ее порождающее…») передує листу Докії Гуменної на ім’я «т. Черанівського». Крім звертання, все – стенографією. Але до кінця зошита 4 буде продовжувати писати (вже російською мовою) лист до «Николая Алексеевича» (той же «т. Черанівський»?). У тому листі – філософія життя його авторки, «людини, що хоче бути собою» у світі, де «повно лжі».

Такий короткий зміст щоденникових нотаток Докії Гуменної. Але цим не вичерпується те головне, що хотіла сказати їх авторка. Майбутніх дослідників чекає внутрішній всесвіт дивовижної людини, прочитавши який, пізнаємо не лише цю особистість, її творчість, а й поглибимо пізнання світу людського буття. 

Доеміграційні рукописні зшитки письменниці, які музей отримав у спадок, унікальні. Вони – потужне пізнавальне джерело як незнищенності людського духу, так і доби, у якій той дух гартувався;  та водночас естетичне  переживання «беззахисності інакшости» (К. Москалець) і «нечуваної розкоші бути щирим» (Ю. Шерех).

«Ця її подиву гідна мужність у відстоюванні правди і правдивого слова, творча живучість, уміння подолати зневіру в себе, «завзяття і впертість» у самоутвердженні і самонарації такі самі, як упертість і живучість українства, яке, попри зовнішні руйнування і самодеструкцію, все ж таки цупко тримається життя і своєї місії на землі». Гадаємо, ці слова Стефанії Андрусів про Докію Гуменну можуть коротко підсумувати спостереження над тією частиною щоденників письменниці, що зберігаються в НМЛУ.

Олена Круківська,

старший науковий співробітник