“ВОНА – ЛЮБОВ, СПАСЕННА І ЄДИНА…” (роздуми над рядками неопублікованого вірша Миколи Бажана та його листами до дружини)

Людмила Рєзнікова,

завідуюча сектором

 

Музейне зібрання Київського літературно-меморіального музею-квартири М.Бажана, філії Національного музею літератури України, є благодатним підґрунтям для дослідників життя та творчості Майстра, його духовних пошуків, переживань, уподобань. Об’єктами для дослідження є цікава колекція образотворчого, графічного та декоративно-ужиткового мистецтва, багатюща бібліотека, в якій зберігається чимало першовидань з автографами поета, різноманітна його іконографія. Чільне місце в музейному зібранні посідає рукописна та епістолярна спадщина Миколи Бажана.

Серед документальних матеріалів музею, в яких чималу частину складають рукописи Миколи Бажана, привернув увагу конверт з трьома знаками оклику (Р-196). Всередині містився пожовклий аркуш паперу з рядками поезії “Стою над пругом темної безодні…”, виведеними від руки акуратним почерком письменника. Рядки, написані начисто, без правок, свідчать про те, що цей рукопис був для нього значимим. Вірш датований 4 вересня 1982 року, тобто написаний він фактично за рік до смерті поета. Після ознайомлення з ним стало зрозуміло: в цьому вірші – підсумок зробленого, життєве кредо, якому намагався слідувати Микола Бажан…

Грунтовне вивчення опублікованих прижиттєвих та посмертних друкованих видань поета (творів у чотирьох томах, що вийшли у видавництві “Дніпро” у 1984-1985 роках, збірки вибраного “Політ крізь бурю” видавництва “Криниця” 2002 року, двотомника вибраних творів до 100-річчя М.Бажана, який побачив світ 2004 року у видавництві Української Енциклопедії),  підтвердило припущення, що текст згаданого вірша належить до неопублікованих і не відомий читачеві.

Майже шість десятиріч служив Микола Бажан поетичній музі. Його знали  як самобутнього поета-філософа, перекладача, прозаїка, есеїста, літературо- і мистецтвознавця, кінокритика та кіносценариста. У передвоєнні та грізні воєнні роки – напружена редакторська робота. У повоєнний час чимало зусиль доклав для відбудови культурного життя України, обіймаючи керівну посаду в уряді республіки з 1943 по 1949 рік. Після цього сім років очолював Спілку письменників України, в 1960-ті роки він як віце-президент Європейської співдружності письменників багато зробив для зміцнення міжнародного статусу української літератури та культури, а з 1958 року і до останніх днів – незмінний редактор, а, по суті, керівник великого науково-видавничого колективу Української Енциклопедії, яка носить тепер його ім’я.

На жаль, нам не відомі щоденникові записи М.Бажана, не формував він і архівів. Але його поезія, есе, спогади, листи є невичерпним джерелом для пізнання життєвого та творчого шляху поета.

Rukop1745x1024

В останні роки життя Микола Платонович, незважаючи на численні хвороби, продовжував напружено і творчо працювати. Саме в цей період він постає найніжнішим ліриком, тонким глибоким знавцем душевних переживань, чому сприяла і його робота над перекладами творів видатних європейських поетів ХХ ст., зокрема Р.М.Рільке, Й.Гете, Ц.Норвіда, Ф.Гельдерліна. Аналізуючи збірки поезій Бажана останнього часу, літературознавці не раз відзначали “помолодіння” його слова, називали цей період творчості мистецьким перевтіленням, справжнім дивом, новим цвітінням його поезії [8, 83; 9, 239].  Саме тоді були написані твори “Пильніше й глибше вдуматися в себе…”, “Шепіт”, “Фонтан”, “Спалах сузір”, “Прощання”, “Перший сніг”,  “На луг лягло благословіння снігу…”, “Подзвін конвалії” та ін.

За визначенням професора Наталії Костенко, дослідниці життя і творчості М.Бажана, “усі ці твори відрізнялися від поезій попереднього періоду особливою “чуттєвістю”, ліричною суб’єктивністю, філософсько-аналітичним мисленням і високим трагізмом. Говорячи про чуттєвість, маємо на увазі нове відкриття для самого поета самоцінності життя… Йдеться про переживання найконкретніших вражень, скажімо, від краси зимового лісу або грайливого плюскоту фонтана, і водночас глибоке трагічне переживання життя, що відшуміло, живе тільки в пам’яті, а відтак і переживання неминучого наближення смерті – як повного заперечення життя” [12, 28].

Знаряддям у двобої життя і смерті Бажан обрав пам’ять і спогади. Ще в 1970-ті рр. поет опублікував окремі фрагменти своєї книги “Думи і спогади”. У збірці “Карби” кілька віршів він присвятив пам’яті своїх уже покійних друзів – М.Тихонова, Ю.Смолича, Вс.Іванова. Він поспішав побільше видобути з глибин пам’яті, боячись, щоб не втратити чогось  цінного, важливого для людей.

Олесь Гончар писав про цей період творчості поета: „Потім враз, мовби якусь загату прорвавши, пішла до читачів ота блискуча Бажанова мемуаристика, художня проза найвищої проби!.. Перед нами постали не сухі мемуари, а зігріті душею сторінки пережитого, що разом становлять темпераментну авторську сповідь, жанром своїм близьку до тих творів, що їх можна назвати повістями життя” [6, 133].

Микола Платонович належав до тієї категорії письменників, які на будь-яке друковане слово, що вразило або зворушило, повинні були відгукнутися письмово, листом, докладним і аргументованим. Саме тому про його роздуми, переживання, стан душі дізнаємося з листів письменника.

“Я просто згинаюся під тягарем роздумів про минуле, – пише М.Бажан в одному з листів до російського літературознавця, перекладача Льва Озерова, дякуючи за високу оцінку ним його мемуарної творчості. – Тільки вистачило б сил, вистачило б часу… Дивлюсь навкруги і бачу, як мало залишилось однолітків, людей, що бачили і пережили те, що і я бачив, пережив, але які так і не залишили майбутньому екстракт зі свого і гіркого, і солодкого досвіду.

…Сили слабнуть з кожним днем. Тільки три дні тому повернувся з лікарні. Лежали там і дружина, і я. І обоє – з розхитаними, амортизованими серцями. Трохи покращало…” [6, 429].

Цей лист датований 2 серпня 1982 року, фактично за місяць до написання досліджуваного нами вірша, який доповнює низку поезій останніх років.

Ось повний текст рукопису неопублікованого вірша (Р-196):

***    

  Ніні

Стою над пругом темної безодні,

Дивлюсь затято і не бачу дна,

Лиш кручі бачу гострі і холодні,

Лиш самота, і пустка, й тишина.

Хитаючись, стою один свідомий

Кінця путі. Немає вороття.

Майбутнього незвідані ограни

Позатуляли обрії життя.

 

Пройшов я скільки вистачило сили,

І видерся на остаточний пруг.

Зімкнулися навколо небосхили,

Нема ні троп, ні сподівань навкруг.

Невже моя дорога закінчилась?

Спинися і рішати не спіши,

Бо ще живеш, ще животієш чимось,

Бо ще іскринка є в твоїй душі.

 

Вперед вдивись, вдивляючись у себе, -

І ти побачиш той тонкий місток,

Прокладений для тебе за край неба

Крізь бездоріжжя й безнадії змрок.

Вона – любов, спасенна і єдина, -

Тебе врятує, стежку прокладе,

Бо без любові ти вже не людина,

Надії не знайшовши аніде.

 

Вона зведе, з ущелин млистих вирве

І поведе тебе через місток,

І пройдеш ти над темрявою прірви

В надію й світло, в ясноту думок.

 

 

4/ІХ-82 р.                                                        М.Бажан

Рядки цієї поезії пронизані думками про майбутнє, про те, що чекає кожну людину в кінці її життєвого шляху. Але це не смиренне очікування кінця. Це заклик до пошуку рятівного “тонкого містка” за край неба крізь безнадію, до любові, яка дасть змогу повноцінно жити, творити, бути людиною…

І недаремно цей твір автор присвячує найближчій йому людині – Ніні Лауер, дружині, з якою він йшов складними життєвими дорогами майже півстоліття…

Ніна Володимирівна Бажан-Лауер народилася 1 грудня 1911 року в родині студента-медика у місті Харкові (так писала вона в автобіографії). У 1929 році закінчила загальноосвітню школу Омська, де її батько, Володимир Васильович Лауер, уже професор медицини, очолював кафедру патологічної анатомії в Омському медичному інституті. Вищу освіту вона здобуває в Омському та Ленінградському медичному інституті, закінчивши лікувальний факультет 1933 року. Восени 1935-го вступає до аспірантури Інституту експериментальної біології та патології Міністерства охорони здоров’я УРСР у Києві. По її закінченні у 1938 році захищає дисертацію і отримує вчений ступінь кандидата медичних наук (пізніше, 1952 року, вона захистить  і докторську дисертацію).

Цього ж 1938 року і відбулося знайомство Миколи Бажана з Ніною Лауер на вечорі славетного актора МХАТу Василя Качалова у київському Будинку Червоної Армії. “Почали зустрічатися. Незабаром обоє зрозуміли, що наші стосунки не легковажне захоплення і не короткочасний роман. З’явилось відчуття чогось великого, тривожного, що відтіснило все навколишнє,” – пригадувала Ніна Володимирівна [5, 56].

Однак все було досить неоднозначно. Обоє мали сім’ї: у Ніни – чоловік, у Миколи – дружина і донечка Майя. Перша дружина Бажана, Гаїна Симонівна Коваленко, закінчила акторський факультет Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка. Її обдарованість, ексцентричність помітив Лесь Курбас: протягом 1922-1924 рр. вона грала на сценах театру “Березіль”. Тоді з нею і познайомився М.Бажан. Слідом за Миколою Гаїна їде до Харкова, де працює у видавництві “Книгоспілка” як перекладач та автор дитячих казок, у журналі “Кіно”, який редагував М.Бажан. Повернувшись до Києва, вона працювала у видавництві “Сільгоспвидав” та як перекладач на Київській кіностудії (з автобіографії Г.С.Коваленко, ДМЛ КН-28372/Р-2722). Вони одружилися у 1927 році, у травні 1929-го народилася донька Майця.

Гаїна Коваленко відіграла значну роль у творчому житті поета; вона була його найуважнішим редактором і критиком, особливо у галузі художнього перекладу, оскільки й сама була обдарована хистом перекладача (добре знала російську, польську, грузинську та латиську мови) [9, 58]. Проте сімейне життя не можна було назвати влаштованим і щасливим. Донька поета  Майя пригадувала: “З мамою батьку було важко. Адже вона була актрисою, жінкою типу Ахматової та Цвєтаєвої. Цигарка, бокал вина, ніяких домашніх турбот і обов’язків – стовідсоткова представниця богеми. Писала вірші, прекрасно перекладала. І дуже кохала батька! Але йому хотілося сімейного життя. Ніна Володимирівна і була такою – дружиною в першу чергу. Вона створила Бажану прекрасні побутові умови. Адже він нічого не вмів робити з домашніх справ – ні цвяха забити, ні супу розігріти. В побуті він був безпомічним, як дитина. Це був книголюб. Він приходив додому, мив руки та сідав за робочий стіл. Писати або читати” [10, 8].

І хоч сімейне життя з Гаїною Коваленко не складалося, Бажан спочатку не наважувався поєднати життя коханої жінки зі своїм. На заваді було чимало причин. Після виходу в світ поем “Гофманова ніч”, “Гетто в Умані” і особливо “Сліпці” Бажан був затаврований комуністичною критикою як “націоналіст”.   А після публікації у вересні 1937 року в газеті “Комуніст” наклепницької статті за підписом відомого письменника Івана Ле, де на Бажана навішувався ярлик “поета буржуазно-націоналістичної школи”, активного члена “контрреволюційної літорганізації ВАПЛІТЕ”, який не став “поетом народу – творця соціалістичного суспільства”, над ним нависла реальна загроза арешту.

Раптом неочікувана подія – нагорода орденом Леніна за переклад на українську мову славнозвісного „Витязя в тигровій шкурі”  класика грузинської літератури Шота Руставелі.

Річ у тім, що на початку 1930-х років, коли в країні розпочалися масові арешти передової інтелігенції, Микола Бажан зосередив  свою увагу на перекладацькій роботі, як і багато інших письменників. Майже шість років він присвятив перекладу перлини грузинської літератури. І 1937 року, до 750-річчя від дня народження Шота Руставелі, перший варіант українського перекладу був повністю готовий. Бажан і далі працював над удосконаленням свого перекладу. За визначенням фахівців, його переклад “Витязя в тигровій шкурі” став одним з кращих перекладів твору Шота Руставелі на слов’янські мови.

Саме тому на початку 1939 року, коли вирішувалося питання про відзначення українських письменників урядовими нагородами, особисто Сталін вніс до списку претендентів на нагороди прізвище Миколи Бажана як відзнаку за вдалий переклад твору класика грузинської літератури.

Відтоді Ніна Володимирівна і Микола Платонович пішли життєвою дорогою разом…

Історію кохання та життя цього подружжя можна простежити за листами Миколи Платоновича до дружини, які є справжнім дзеркалом його почуттів. У музейному зібранні рукописної частини колекції атрибутовано 412 одиниць збереження, серед яких рукописи віршів та перекладів, машинописи статей і виступів з авторськими правками та епістолярій поета. З 297 листів  135 – до Ніни Володимирівни (перший лист датований червнем 1938 року, останній – січнем  1983 року). Напевне, ніде так глибоко і відверто не розкривалося багатство його творчої індивідуальності, як у цих щирих листах, адресованих найближчій людині. (Принагідно зазначаємо, що більшість з них повністю або уривками була опублікована Ніною Володимирівною після смерті Миколи Платоновича у збірниках “Карбованих слів володар. Спогади про Миколу Бажана” – К., 1988; “Воспоминания о Миколе Бажане. Сборник” – М, 1989).

У фондах музею збереглися перші листи М.Бажана до Н.Лауер. Один – з Самарканда, написаний російською мовою влітку 1938 року. Як вияв свого палкого почуття Микола вкладає в конверт гілочку середньоазіатської рослинки: “… несдержан буду лишь в том сентиментальном чувстве, с каким вкладываю в этот же конверт стебелек райхана – душистой травы, выросшей у грандиозных развалин Биби-Ханум, гробницы Тимуровой жены… Возможно, – райхан будет еще пахнуть, в конверте высохши и повалявшись по многим почтовым вагонам от Самарканда до Киева… Нехитрая уловка, легко поддающаяся расшифровыванию. Что ж, я до того покорен и нелукав, что сам ее расшифровываю, не юля и не таясь…” (Р-163).

Наступний лист  цього ж року летить до Єсентуків у санаторій, куди їде на лікування Ніна Володимирівна: “Трудно и тревожно мне. Какой возвратитесь Вы, какие слова мне скажете! И страшно – Вы так умеете быть посторонней, холодной, чужой…” (Р-185).

Таким був початок їхнього почуття, їхнього спільного майже півстолітнього подружнього життя. Однак радість була потьмарена тяжкою хворобою Ніни, потрібна була операція. Тривалий час стан її був майже безнадійним. Фонди музею зберігають 8 листів та записок, написаних М.Бажаном у березні 1939 року до лікарні. Яким повинно було бути почуття чоловіка до жінки, щоб на папір лягали такі рядки (мовою оригіналу): “Для меня радостно было бы часть твоих страданий принять на себя, вместе болеть, вместе страдать – и вместе радоваться, видеть солнце, ощущать весенний ветер и рост травы…” (Р-199) або: “Я тебя глубоко, по-настоящему люблю, как никогда никого не любил и не верил даже, что могу так любить. Мне трудно дышать от этого чувства – оно почти мучительное, до радости мучительное, прекрасно мучительное и всепоглощающее. Пусть проходят невзгоды и испытания! Оно прошло сквозь них, это чувство, и оно не пошатнулось, не уронило себя. Оно окрепло. И я счастлив, что это так!” (Р-239).

Слід зазначити, що мати Миколи Платоновича – Галина Аркадіївна – спочатку несхвально поставилася до такого рішення сина. Все ж таки від першого шлюбу лишилася улюблена онука і невістка. “Любі мої дівчатка,” – так зверталася вона до них у листах до Ашхабада, де перебували в евакуації під час Великої Вітчизняної війни Гаїна Симонівна з Майєю. Але все ж таки материнська любов допомогла зрозуміти серце сина. В одному з листів до Ніни Галина Аркадіївна, вітаючи її з днем народження, написала: “… в искренность моих пожеланий можете поверить, так как Ваша радость связана тесно с радостью Миколы, а он же так много места занимает в моем сердце, в моей жизни…”

Викликає захоплення розмаїття звертань Миколи Бажана до своєї дружини. В них ліризм, поетичність поєднуються з тонким національним гумором, дотепністю, жартами: “Моя кохана, рідна дівчинко!”, “Серце моє кохане, Нішечка моя маленька!”, “Киця, радість моя!”, “Моя голубонько, рибонько і киця, пташечка, карасик і звіренятко!”, “… Голубко, душко, вишенько, рибко! Які ще назви в щиро народному стилі тобі дати? Карасику, песику, мушко, комарику, квітонько, галушко, вареничку, цяцю, кралю, дурнулю, мурмулю” (Р-264).

А в одному з листів 1952 року Микола Платонович як тонкий лірик, справжній поціновувач українського слова, для передачі своїх почуттів до дружини знаходить цілий каскад визначень свого поцілунку, адресованого своїй половинці (аж 20!): “Цілую тебе міцно, гаряче, довго, жадібно, пристрасно, палко, невтоленно, самозабутньо, безперервно, шалено, вогненно, полум’яно, спрагло, рішуче, нахабно, зухвало, непоборно, неухильно, безтямно, безсоромно – он як!” (Р-249).

Серед збережених у фондовій колекції листів особливу групу складають рукописи періоду Великої Вітчизняної війни, написані поетом на клаптиках паперу чи на аркушиках зі шкільних зошитів. У них тривога за кохану дружину, рідних, розтерзану Україну. Та їх освітлює промінь незгасної надії, який не дозволяє зламатися, впасти у відчай: “Рідна, кохана моя дівчинко! Тяжко мені, і думкою лечу до тебе, як до світла, як до тепла. Отже, взавтра я покидаю українську землю. Рідної землі не буде під ногами. В серці я її несу і нестиму, скільки житиму. Вірю – Україна моя і буде моєю. Рідна моя! Ця віра тримає мене і віра в те, що побачу тебе, почую тебе, обніму тебе…” (Р-128).

Всі ці листи – і довоєнні, і написані під гуркіт канонади – любовно перев’язані Ніною Володимирівною, мандрували довгими шляхами евакуації. І не тільки вони. Так, залишаючи Київ, за лічені хвилини треба було вирішити, що з найпотрібнішого взяти з собою. Ніна Володимирівна насамперед вибрала папку з перекладом всесвітньо відомої поеми Алішера Навої “Фархад і Шірін”, який Бажан майже завершив. В окупованому Києві  загинув архів поета та бібліотека.  Радість Миколи Платоновича була безмежною, коли Ніна Володимирівна передала йому дбайливо збережений рукопис у листопаді 1941 року в Саратові, куди він приїхав, щоб взяти участь у радіомітингу українського народу.

Наприкінці 1947 року вийшло гарне, як на той повоєнний час, видання поеми. Микола Платонович написав на титульній сторінці посвяту:

Н.Б.

Співавтору, а, може, більше навіть,

Бо ці рукописи мої

Ти врятувала, щоб я міг прославить

Тебе, як охоронця Навої, -

Мандруючи в саратовські краї,

Його рішила німцям не зоставить,

І от тепер  – перед тобою він.

Мій охоронець і моя Шірін!

6/ХІ.47 р.                    Микола

В день нашого ювілею”     (МКА-316)

На другому виданні цієї поеми 1968-го року Микола Платонович написав: “Коханій Ніні, рятівниці не тільки цієї моєї праці, а й далеко-далеко більшого. 12.УІІІ.68 р. Микола” (МКА-232).

У меморіальній бібліотеці музею зберігається 31 прижиттєве видання творів і перекладів поета з присвятами дружині. Це практично всі перші  або контрольні примірники книжок, видані в роки війни та повоєнний час. Так, на історичній поемі “Данило Галицький”, яка вийшла буремного 1942 року, напис: “Моєму серцю. Микола. 1 травня 1942 р.” (МКА-415); на збірці “Вірші й поеми” (К., 1949) – посвята:

“Моїй коханій дівчинці і дружині,

Першому моєму читачеві і критикові –

Щоб було багато роботи читати

І мало роботи критикувати.

12.Х.49 р.                 Микола” (МКА-224)

З роками ці рядки ставали дедалі чуттєвішими, теплішими, душевнішими.

У рік свого 70-літнього ювілею на 4-томному виданні творів (К., 1974) М.Бажан написав:

“Моїй коханій.

Чи підбивать минулим рокам лік?

Ох сімдесят… це все таки… це все таки…

Але якщо любов у нас навік, -

Не треба нам цієї арифметики.

20.УІІ.74       

         Микола. Конча” (МКА-347);

­– на збірці “Доробок” (К.,1979):

“Мій доробок – твій доробок, кохана.

15.І.80 р.

Микола”   (МКА-361).

Сучасники Бажана відзначали, що жінка такої краси, такої шляхетної постави, такої самодостатньої особистісної гідності не могла не надихати Миколу Платоновича на поезії ліричного звучання. В оселі панувала атмосфера любові, взаєморозуміння, взаємодопомоги і доброти. Поет жив у середовищі, створеному господинею з її рафіновано-вибагливим смаком, її відчуттям прекрасного і неординарного.

Відомо, що в історію літератури Микола Платонович увійшов як майстер карбованого слова. Його поезію можна порівняти зі звучанням цілого оркестру,  що чітко відбиває ритм. За словами Дмитра Павличка: „ Микола Бажан рідко виявляв свій дар у жанрі любовного вірша. Його рука, звична до карбування в камені могутніх символів і сцен ідейної боротьби, нібито була заважкою для різьби почувань з тонкими візерунками, для показу вічних і прекрасних мук любові, якими так невміло, але щиро починалася і його поезія. Тим-то особливої цінності набувають вірші, які засвідчують, що він умів зробити свою длань легенькою,  вмів  писати   (на всіх  етапах свого життя!)  ніжні рядки, присвячені своєму коханню…”  [6, 448-449].

Якщо у 1926-1927 рр. у вірші “Дорога несходима” Бажан писав:

Нехай слова мої жмаковані і куці,

Та інших слів я не знайшов.

У рік дев’ятий революцій

Ось тільки трохи про любов, –

то вже 1940-го у поезії  “На Карпатах” ми читаємо:

Я не можу не думать про тебе,

Між старих кам’яниць бредучи…

Почуваю, як пахне кохання

В таємничій своїй простоті,

Ця весна, може, в мене остання,

Як остання в моїм ти житті.

І тому ти мені найдорожча,

Як недужого серця тепло.

Йшло життя у блуканнях і прощах,

Лиш кохання іще не пройшло.

Я живу, я веснію любов’ю,

Тепло й радісно марю вночі…

Серед кращих зразків любовної лірики – вірш з циклу “Нічні концерти” – “Вальс Сібеліуса в Ленінграді” (1977), присвячений дружині:

…Турботність і суєтність денна не тьмарить

Прозорої ясності передчування,

Що в нас, як прозріння, і світить, і марить,

І видною робить всю далеч кохання.

Який перламутровий відсвіт затоки,

Як води леліють сріблисті й лілові!

І ночі північні, музичні, високі

Назавше ввіходять у пам’ять любові.

Цікава історія його написання, про яку згадувала Ніна Володимирівна: “Ми жили в “Астории”. Якось увечері, вже після 10-ої години, вирішили поїхати на острови. Кінець червня, біла ніч, металева гладінь ріки… І як чудо для нас, вихідців з Півдня, – люди косять траву близько першої години ночі.. Пахне свіжим сіном, усе залито якимось примарним світлом, і над усім лунають звуки вальсу Сібеліуса. А головне в усьому цьому було те, що ми дуже любили один одного. Існує думка, що кохання, як і талант, дано не кожній людині. Ось так і народилось у Миколи бажання написати ці вірші ” [6, 190].

Розмірковуючи над цим, Світлана Йовенко у своїх спогадах про спілкування з Миколою Платоновичем пише: “…Але про любов Микола Бажан писав. І писав, як ніхто з нині сущих чоловіків-поетів. Це і “Голос Едіт Піаф” у “Карбах”, це і “Вальс Сібеліуса в Ленінграді” та “Перший сніг”, де випрозорюється така цнотливість почуття, така нескаламученість заповідного краю душі, така ніжність від близькості коханої і таке схиляння перед нею, що… схиліть голови, сучасні Ромео і Джульєтти, перед зворушливістю такої нерозтраченої, нерозміняної любові” [6, 262].

Не дивно, що віршів цих небагато. Але вони є свідченням того, що в останні роки життя Бажан здобув собі славу проникливого лірика.

Цікава історія однієї традиції, яка існувала в Літературно-меморіальному музеї-квартирі поета вже після його смерті. По закінченні вечора, присвяченого дню народження Майстра, Ніна Володимирівна отримувала осінній букетик вересу. І це не випадково. В останні роки Бажани рідко відпочивали разом. Найчастіше листи йшли з різних санаторіїв. Так було і в 1977-му.

Після перенесених інфарктів лікарі категорично заборонили Миколі Платоновичу залишати Київщину, а Ніні Володимирівні треба було лікуватися у Желєзноводську. І ось із Пущі летить на Кавказ лист: “Я тілько-но приніс букетик вересу з лісу, я тільки-но поставив крапку в цьому маленькому віршику, – і раптом телефонний дзвоник, і твій безкінечно дорогий голос. Я стояв і слухав, і мало не плакав у чорну трубку, звідки чулися твої слова. Мені стало на душі легше. Я почуваю себе добре. Твої ласкаві слова – найкращі ліки… Я чекаю на тебе. Я дуже люблю тебе. Микола”. А на іншому аркушику, до якого була власноручно прикріплена гілочка вересу, чітким і специфічним почерком Бажана було написано:

Я вибрався на той пологий схил,

Що тонкостеблим вересом заріс

І звідки видно, як за виднокіл

Пливе й пливе пущеводицький ліс.

І це була не згадка. Тридцять літ

Раптово щезли, і щасливо знов

Я вдвох з тобою на цей схил зійшов,

Де заяснів нам вересовий цвіт.

Ти нахилилась обережно. Ти

Збираєш їх, хрусткі суцвіття ці,

Щоб, як блакитний вогник, пронести

Крізь тридцять літ їх в серці і в руці.

І він нам світить, – він не змерх, не згас,

Сухенький вогник, наших стежок слід.

Своє тепло він береже для нас,

Цей благовісний вересовий цвіт.

У музейних фондах збереглася копія телеграми-відповіді дружини. Отримавши лист, Ніна Володимирівна телеграфувала: “Получила письмо вереском. Взволнована. Плакала. Полтора часа ждала телефона. Не удалось. Очевидно не раньше воскресенья. Здорова. Очень скучаю. Жду нетерпением возвращения. Крепко целую. Обнимаю. Нина” (Р-260).

Майже 35 років минуло відтоді, а засохла гілочка ще й досі не втратила ніжно-бузкового кольору своїх квіточок…

Читаючи листи М.Бажана до дружини, переконуємося, що з роками їхнє ніжне, трепетне, щемливе почуття одне до одного не згасає, а міцнішає, розпалюється ще сильніше. Листи 1967 року містять такі рядки: “Я тебе дуже-дуже люблю і не можу існувати без тебе. Це навіть не відчуття самоти, це так, наче мене з грунту вирвали…” (Р-258); “Яке щастя, що ти в мене є, моя надія, моє тепло, рідна моя! Хіба  міг би я зватися людиною, коли б в серці було пусто – не було б твого образу, мрії про тебе, любові до тебе?” (Р-262).

А десятьма роками пізніше Микола Платонович, потрапивши до лікарні, пише: “Стільки років разом живемо, стільки пережили, а я все таки, видно не до оцінив того, чим, ким ти для мене є, найрідніша й єдина моя.

Мати, Україна й ти – що є для мене найрідніше, крім цих трьох святинь?..” (Р-237).

Збереглося багато листів, записок того часу. І хай тремтіла рука, і хай колись чіткий, впевнений почерк став невпізнаваним, відчуття неповторного щастя любові звучить з кожного рядка: “Моя кохана, пишу до тебе тому, що просто мені потрібне відчуття розмови з найближчою мені, з найріднішою, єдиною, спроможною подолати оту печаль самоти, яка мене цього вечора охопила. Думаю про тебе так, наче на твоє плече спираюсь, наче руку твою стискаю. Отже, все начебто в порядку, якщо це слово до нинішнього мого становища пасує. Проте і печаль, і турбота за тебе не послаблюється. Так боюсь, щоб ти не захворіла. Не стільки вже в тебе сил та енергії, багато в тебе таких болючих місць і ран, про які ти, безумовно, мовчиш, але які я відчуваю. Будь зі мною щирішою і в цьому” (Р-233).

Пройшовши разом багато життєвих доріг, Микола Платонович зазначає: “Як ми не цінимо того щастя, що нам приносить наше спільне життя. От уже скоро сорок років буде йому. Сорок років, а в глибині мого серця нічого не зів’яло, кожен спомин живе, кожна думка про тебе огортає світлом, теплом, хвилюванням…” (Р-216). А в одному з останніх листів, датованому березнем 1982 року, читаємо: “… Боже мій, як я тебе люблю! Просто тяжко нести такий щасливий, богом даний і судьбою надісланий дар і тягар любові” (Р-223).

Микола Бажан був щедро наділений поетичним даром і даром великої любові. І недаремно його творчість стверджує, що тільки любов може піднести людину, вирвати з млистих ущелин і провести над темрявою прірви “…в надію й світло, в ясноту думок…”

Саме про це говорять і його рядки, в яких автор висловлює і особисті, і загальнолюдські почуття.  “Тонким містком, прокладеним крізь бездоріжжя й безнадії змрок ” для Бажана є “любов, спасенна і єдина,” яка “врятує, стежку прокладе, бо без любові ти вже не людина, надії не знайшовши аніде…”

Цього року виповнюється 100 років від дня народження Ніни Володимирівни Бажан, жінки яка майже півстоліття надихала Великого Майстра, яка доклала чимало зусиль для увічнення пам’яті свого чоловіка  і якій ми завдячуємо за безцінний дар Києву, Україні – творчого доробку Миколи Бажана.